— Матка Боска! — скрегоче він зубами. — Ці боягузи змушують мене миритися з лотрами. Князю, — звертається він до Длотовського. — Ваша милість піде... негайно піде до тих схизматів! Затівайте переговори, зволікайте, тягніть... Будь-що розколоти старшину Остряниці. Хтось з них та згодиться на переговори. Поручнику!
— Слухаю, вашмосць!
— Візьміть з десяток вершників і мчіть у Бар до коронного гетьмана.
— Слухаю, вашмосць! — поручник так і засяяв, не в силі приховати свою радість. — Сію мить виїду!
— Я знаю, що ви радий утекти звідси. Стривайте! Скажіть, що Остряниця... Ну, розумієте, Остряниця оточений, але не здається. Хай егомосць спішно шле підмогу. В Лубни. Я буду там. Та глядіть, поручнику, ляпнете що зайве — голову зніму!
— Слухаю, вашмосць!
"Везе ж бевзю! — з ненавистю думав князь Длотовський про поручника. — Іч, сяє, що з пекла вирвався!"
— Князю Длотовський! Негайно до хлопів на переговори! Забалакуйте їм зуби як можете! Схиляйте їх до миру. В цьому наше спасіння!
Польських послів Остряниця прийняв у замковій залі. Своїм сотникам і старшинам велів зодягтися якнайкраще, сам принарядився, і князь Длотовський довго здивовано озирався, бо сподівався побачити перед собою ошарпанців.
"Еге, та вони собі ціну знають, — кисло подумав посол. — Ач, які самовпевнені та горді! Що ті князі, проше пана!"
— Пан полковник Станіслав Потоцький вимагає, аби ви... е-е...п-пане гетьмане, не чинили варварства, а вели війну справедливо і чесно! — розпустив пір'я пан посол.
Старшини глузливо заусміхалися й перезирнулися між собою.
— Може, пан посол розтовкмачить козакам, в чому полягає їхня нечесність? — поспитав гетьман. — І чого це пан полковник Потоцький так на козаків губи квасить?
— Ви вдарили у спину шляхетним військам! — все ще бадьорився та розпускав пір'я пан посол. — Справжні лицарі б'ються лицем до лиця, а не нападають із засади в спину. Це нечесно!
В одну мить у залі вибухнув такий регіт, що пан посол не знав, де й подітися. Оглушений реготом, він довго не міг прийти до тями, тільки озирався навсібіч.
— Коли припекло та за живе взяло, то ляхи й про чесність згадали, — витираючи сльози, що набігли від сміху, сказав гетьман. — Але ж і потішили ви нас, пане посол!
— Це дикунський спосіб ведення війни, — не здавався посол, хоч і відчував, що пече раків. — Єгомосць пан полковник вимагає, щоб козаки воювали з ним лицем до лиця!
— Звалився пан полковник з копит і галасує про чесність! — вигукнув хтось із старшини. — А може, нас верне від пики пана полковника?
— Годі правити смаленого дуба! — різко сказав гетьман. — Передай своєму полковнику, що нам видніше, як з ним битися! На ворога не дивляться, де в нього лице. Його б'ють. З усіх боків! І в лице, і в потилицю! А коли панові заканудило, то хай втікає пошвидше в свою Річ Посполиту. Ми його сюди не кликали!
— Це все? — упалим голосом запитав посол.
— Ні, пане посол, це ще не все. Це тільки початок!
Пан Длотовський наче муху проковтнув.
— Пан посол не второпає, де двері? — глузливо запитав Остряниця. — Сотнику Хрущ!
— Слухаю, пане гетьмане! — підкотився низенький товстун Хрущ. — Ану, пане, повертай голоблі, бо не туди заїхав! Годі нам тут харки макогоники плести!
— Але пан полковник хоче дійти згоди з козаками мирним шляхом! — вигукнув Длотовський.
— Миру між козаками й панами не буде до судного дня! — твердо мовив гетьман. — Урвався вам бас! Не віримо панським балачкам про мир, бо пани лише печені добрі!
— Але в такому разі єгомосць хоче знати, які претензії в козаків.
— Претензії такі: козаки бажають, щоби панство хутчіше забиралося з України і не заважало нам жити на свою руку!
Длотовський зробив останню спробу й у відчаї вигукнув:
— Але єгомосць не бажає війни!
— Відчув, що смаленим запахло? — глузливо гмикнув гетьман. — Коли припече, то пан полковник живосилом лізе в козацьку душу. Але й ми лій під чубами маємо. Твій пан бажає виграти час і врятуватися. То хай пан цього і в голову не поклада.
— Але ж пан полковник... — забелькотів було посол, та Хрущ безцеремонно потягнув його за рукав:
— Годі пасталакати! Як не притулиш горбатого до стіни, так козака до пана! Йди вже, пане, прошу тебе, бо покличу свою жінку. А вона вміє кішці хвоста зав'язати. Так тебе відмолотить, що не второпаєш, де твій пан полковник!
Розділ сьомий
— У твоїй хатині так гарно пахне чебрецем.
— Я знала, що ти прийдеш, і посипала долівку.
Він сів на лаву й пригорнув дівчину до себе.
— Чекала, чарівниченько?
— Він ще й питає! — крізь радісні сльози посміхнулась Орися. — Мені так затишно і хороше з тобою...
У вікно зазирав місяць.
Він цілував її вологі м'які губи.
— І я з тобою забуваю про все на світі.
— Це правда, що ляхи забагли миру? — Орися благально на нього глянула. — А може б, ти помирився з ними?
— З панотою? — схопився Остряниця. — 3 катюгами мого народу? З ляхами миритися — що вовку спину показувати. Стрибне!
Орися кинулася до нього, обхопила його за шию.
— Але ж вони самі просять миру!
— Просять, бо відчули себе в пастці. Тому й хочуть виграти час. А коли ми згодимося на мир і розійдемося, вони тоді переловлять нас, як зайців.
Орися стояла опустивши руки.
— Я хотіла як краще... Хіба вже не набридли ці війни... З року в рік пожежі та кров...
— Нікому не хочеться задарма воювати. Але й волі нам ніхто за так не подарує. Мусимо самі її здобувати. — Взяв дівчину, посадив собі на коліна. — Веселіше дивися на світ, Орисю. Ми переможемо! По всій Україні селяни беруться за зброю. Вісті приємні летять, Орисю. Лівобережжя повстало. Під Києвом діє отаман Сокирявий, під Лубнами з'явився Соломка. Скидан уже в Чигирині, Гуня захопив переправи по Дніпру... Ех, Орисю, Голтва — це лише початок!
— Але я за тебе боюся.
— Ти мене зачарувала, і я не загину. Твої чари відженуть від мене лиху костомаху! — Поцілував її, голублячи. — Будь моєю дружиною. Я самітний, Орисю. Дружина давно померла, а син десь у Полтаві козакує... То будь мені подругою, Орисю.
— Я буду твоєю, — Орися обвила його шию руками. — Буду, тільки ти... від гетьманства відмовся... Хай інші. А ти... зі мною... І будемо жити з пучок... З власної праці...
— Орисю, що ти кажеш?
— Ми житимемо вдвох у маленькій хатині над Голтвою, — не слухаючи його, збуджено шепотіла Орися. — Щоб ні війни, ні горя... Щоб я не боялася, що тебе вб'ють... Щоб не жахалась серед ночі... Щоб діти у нас були...
— Будуть, Орисю, все буде. І щастя, і мир, але тільки після перемоги. Хіба ми будемо щасливі, як Україна стогнатиме в ярмі?
Зненацька на вулиці почувся тупіт копит, хтось зістрибнув з коня і — чути було — біг двором.
— Ось і побув зі мною, — вихопилось в Орисі.
— Пане гетьмане! — затарабанили у віконце.
— Я зараз, Орисю! — Остряниця вибіг у двір і стрів свого джуру. — Що сталося?
— Ляхи нам ручкою помахали! — Онисько дер рота в посмішці. — Покинули табір і чешуть, як зайці, до Лубен! Таки ляшкам вправили роги! Тепер ми, пане гетьмане, на своєму копиті!
Вибігла Орися, Остряниця підхопив її на руки, закружляв з нею.
— Ляхи втікають, серденько! Лід рушив! Тепер вже не вони за нами, а ми за ними будемо гнатися! Хай Потоцький мастить жиром п'яти! Тепер ми їм сипнемо солі на рану!
Остряниця поставив Орисю на ноги, скочив на коня.
— Чекай мене з перемогою! — І тільки погупотіли копита.
Три дні Остряниця ішов по гарячому сліду Потоцького. Той спішно втікав на Лубни, уникаючи бою. Багнув будь-що відірватися від погоні й першому дістатися Лубен. Але й Остряниця гнав своє військо, майже не зупиняючись, не роблячи привалів, аби виграти час і не дати Потоцькому закріпитися в Лубнах. І все ж наздогнати поляків не міг: ті втікали шпарко, маючи надію на лубенський замок та міцну жовнірську залогу. Крім усього, в Лубнах зберігався чималий запас пороху й провіанту. А ще до Лубен мала надійти підмога з Бара. Сподівався на підмогу й Остряниця: на зустріч з ним до Лубен поспішав отаман Мурка із загоном запорожців та донців. Остряниця картав себе, що відразу ж вночі не погнався за ляхами, як тільки ті почали відходити. Отамани відрадили. А що, коли поляки вночі влаштують засідку? Їхній відступ ще нічого не означає. Потоцький попри все має вдвічі, якщо не втричі, більше військо, запаси пороху та куль. Досить йому вгамувати паніку, навести лад та влаштувати засідку в дорозі... Остряниця тоді погодився з отаманами, а тепер шкодував. Ні-ні, та й наверталася думка, що він необачно випустив з своїх рук перемогу. А в Лубнах ляхи оговтаються, отримають підмогу, і здолати їх буде не легко... Все ж відганяв від себе сумніви... Швидше!.. Швидше!..
(Продовження на наступній сторінці)