— Але ж і голосисті! — зітхнув гетьман. – Послухаєш, наче з рідним братом душа в душу побалакав.
— Моя дорога жіночка дуже в солов'ях кохається, — кахикнув Хрущ. — Чула в неї душа. Хоч і зла, але душевна. По весні, бувало, як затьохкають соловейки, то серед ночі мене з постелі стягне, у двір виведе й каже: слухай, телепню, бо раз на світі живеш. Бо на тім світі соловейки не тьохкають... Мені спати хочеться, очі, як медом помазані, злипаються, а Параска своє тороче... А коли сама розімліє від того співу, від чарів ночі, то обніме мене, і я, бувало, почуваю себе молодим парубком на побаченні. І... не взяв її кат, гарна в мене жіночка!
Зненацька з боку Голтви долинув жіночий лемент.
— Що там? — запитав Остряниця, прислухаючись.
Крик наростав, біля річки галасували жінки, чулися поодинокі вигуки чоловіків. Хрущ якусь хвилю прислухався.
— Вчуваю в тому гармидері голосок моєї дорогої Парасочки. Всюдисуща жінка. Ніде без неї вода не освятиться.
— Пане гетьмане! — на вежу піднявся джура Онисько. — Там, — показав рукою в бік річки, — відьму спіймали...
— Яку? — не второпав гетьман.
— А біс її знає! Кажуть, чарівниця. Жінки збираються її в Голтві топити. Руки та ноги їй в'яжуть, буцімто вона не в той бік чарувала. Ляхам хотіла допомогти, чи що.
— Мало мені клопоту, ще й з чарівницями морочитися! — буркнув Остряниця і, швидко спустившись, подався попід брамою до берега. Джура та сотник ледве встигали за ним.
— Не інакше як моя жіночка затіяла той шарварок, — бубонів сотник. — Ото вона кричить: "Топіть!.." Ач, як на живіт, горлопанить!..
Біля річки залементували ще дужче. Остряниця прискорив крок і побачив гурт жінок біля верб. Обабіч товпилися містечкові дядьки з дрюками в руках.
— Розступіться! — сотник Хрущ врізався в гурт жінок. — Дайте гетьману дорогу!
— А ти ж чого це сюди свого носа кирпатого сунеш? — накинулась на сотника Хрущиха. — Ану — тпрусь!
— Облиш, Параско! — Остряниця відсторонив Хрущиху і побачив дівчину в одній сорочці. Вона лежала на землі зв'язаною, сорочка на ній була порвана, чорне волосся розметалося по оголених плечах. Важко дихаючи, дівчина позирала на гетьмана великими чорними очима. Уникаючи дивитися на її білі округлі стегна, що були оголені аж надто високо, гетьман рвучко повернувся до Хрущихи:
— Що тут коїться?
— А нічого, пане гетьмане. — Хрущиха взялася в боки. — Наше це, жіноцьке діло. Не ваше молотиться, то й не встрявайте! Оту відьмочку, чарівниченьку оту в білій льолі, хочемо скупати в Голтві, щоб не капостила вдруге християнському люду! — І крикнула жінкам: — Чого стоїте? Тягніть чарівницю до води! Щоб більше нам мани не пускала!
— Стривайте! — крикнув Остряниця. — Чим завинила ця жінка?
Юрма обурливо загаласувала:
— Чарівниця вона зла!
— Відьомське кодло!
— Ляхів у місто закликала!..
— Ради Бога, не галасуйте, як сороки! — підняв руки гетьман. — Хай одна з вас говорить. Ось хоч би пані сотникова, як найязикатіша!
— І скажу! Я нікого не боюся, я на свою руку живу. Знайте, пане гетьмане, що Оришка, — показала на зв'язану дівчину, — відьма і чарівниця найсправжнісінька. Не вперше нам шкодить, та не було нагоди її спекатися.
— Корів ночами доїть! — почувся вигук.
— Порчу на наших дітей насилає!
— Цитьте! — крикнув Хрущ. — Сказано, не галасуйте!
— Ану стули губи, чоловіченьку! — цикнула на нього Хрущиха. — Бо я так стулю, що й цілуватися ніяк буде! — І повернулася до Остряниці: — А цього вечора, тілько сонце сіло, оця Оришка в самій сорочці вийшла до брами і давай попелом всюди посипати.
— Ну й хай собі сипле, — ледве стримував сміх Остряниця. — Чи вам її попелу шкода?
— Та то ж вона порчу сіяла! — вигукнули з гурту. — Щоб твоєму війську накапостить!
— Щоб ляхи з нами швидше впорались! — кричала Хрущиха. — А відьма коли зачарує, то не те що в ляха, в дерево кулею не влучиш! Тягніть її, жіночки, до води! До часу глечик воду носить, а колись та й трісне! Отуди, де вирва, кидайте чарівниченьку!
— А коли Оришка не винна? — поспитав гетьман.
— А це ми й хочемо розшолопати, — пояснила Хрущиха. — Руки й ноги їй навхрест зв'язали — і в Голтву. Якщо вирине — точно відьма!
— А коли на дно піде? — поцікавився Остряниця.
Хрущиха перехрестилася.
— Тоді істинно християнська душа. Та ви, пане гетьмане, не сумнівайтеся. Відьма, як її не в'яжи, як не топи, все одно вирине. А втопиться, то що ж... На тім світі в рай потрапить.
— Розв'яжіть! — наказав гетьман.
— Кого це? — витріщилася Хрущиха.
— Чарівницю, чи як її!
— Е-е... — на високій ноті затягла Хрущиха — Щоб вона сюди ляхів накликала? А ті щоб нас в кормиги запрягли?!
— Ляхи й без неї прийшли! — відказав Остряниця. — Ониську! Розв'яжи дівчину! А ви, жінки, не галасуйте, а розходьтеся по хатах!
Онисько м'явся з ноги на ногу, з недовірою поглядаючи на дівчину... Остряниця сплюнув, витяг запоясник і, нахилившись, розрізав мотузки. Оришка поспіхом прикрила подолом стегна, зібрала сорочку на грудях, зіщулилась... Але не встала.
— Пане сотнику! — гукнув Остряниця. — Вгамуй свою жінку!
— Рада б душа в рай... — переступив сотник з ноги на ногу. — Коли б ляхів, то вгамував би, тільки не Параску. З голомозою татарвою легше впоратися, ніж з нею.
— Стережися, гетьмане! — крикнула Хрущиха. — Оришка й сухе дерево зачарує, не те що людину!
— Гаразд, постережуся!
Юрма неохоче розходилась.
— Це ти сюди гетьмана привів? — Параска схопила сотника за рукав. — Ану ходімо до двору!
— Пане гетьмане!.. — благальне вигукнув сотник.
— Іди сміливіше, сотнику. Коли що з тобою лучиться, то пані сотникова перед військом відповість! — сказав гетьман весело.
— Ага, чула? — вигукнув зраділий Хрущ.
— Чула, голубчику! Пан гетьман над військом старший, а в хаті я тобі гетьман! — і Хрущиха потягла сотника за руку.
Люди розійшлися... Оришка, зіщулившись, сиділа на піску, то нервово поправляючи сорочку на грудях, то натягуючи поділ на ноги. Бликала на Остряницю великими чорними очима і відводила погляд.
— Не бійся мене, — сказав гетьман і сів біля неї.
— Овва! Чого це я мушу тебе боятися? — вигукнула Оришка низьким грудним голосом. — Це вже ти мене, гетьмане, бійся. Бо я чарівниця. Зачарую тебе, світу білого не побачиш!
Остряниця зняв з себе жупан, накинув їй на плечі, запалив люльку... Над річкою поповзли вечірні тумани, ще голосніше закумкали жаби. Оришка мерзлякувато здригнулася і закуталася в жупан.
— Ти хто така? — тихо запитав гетьман і глянув у її великі чорні очі, в яких спалахнули зірниці.
— Чарівниця... — відповіла вона спокійно.
— Я вірю... Ти справді мене зачарувала, тільки глянув на тебе.
— Гляди, обпечешся, гетьмане! — Оришка рвучко схопилася на ноги і легко, нечутно побігла у вербняк.
— Чаруй! — Він наздогнав її, обережно обняв за плечі. — Я хочу бути тобою зачарованим!
— Не треба... — прошепотіла вона, злякано притискуючись спиною до верби. — Я боюся тебе... Я всіх боюся... — Оришка тяжко зітхнула. — Що де трапиться в місті, лихе яке чи пеня, так усе на мене валять... Вулицею йду — пальцями тикають. Он вона, он шкодниця! Жінки проходу не дають, відьмою обзивають, діти від мене, як від напасті, шарахаються. От і сьогодні... Коли б не ти... утопили б.
— За віщо?
— За те, що я чарівниця.
— У тебе такі очі, що й справді зачарують.
— Тобі подобаються мої очі? — Оришка радісно засміялася. — Інші їх жахаються. Відьмою мене обзивають. Але все тому, що бабуся в мене знахаркою були. Зіллям людей лікували. І мене до цього діла навернули. А тої осені бабуся померли, я сама в хатині зосталася. От мене відьмою й прозвали. Чому я, мовляв, сама живу, заміж не йду, ночами біля Голтви блукаю... Не інакше як з відьмаками знаюся... А де я собі чоловіка візьму, як од мене всі, як від мору, тікають. А я ж нікому мани не пускаю, добра людям хочу.
— А що ти біля брами сіяла?
Оришка засміялася.
— Що чув… Попіл... — Урвавши сміх, додала серйозно: — Хотіла зачарувати лядські кулі, щоб вони в козаків не вцілили. А люди по — іншому витлумачили. Подумали, що хочу шкодити їм.
— Були б утопили...
— Були б... — згодилась Оришка. — Я молитимусь за тебе, пане гетьмана. І за військо твоє. Аби тебе ні куля, ні шабля не взяла. Чарувати я вмію, мене ще бабуся навчили. Але я добра чарівниця, я нікому зла не бажаю.
— Я вірю тобі. — Помовчали, прислухаючись, як над Голтвою не вгавають солов'ї. — Так тьохкають, що можна й голову втратити, — прошепотів Остряниця і взяв її за руки. — Де ти з'явилася, чарівнице? Ти справді ніби чарами мене напоїла.
(Продовження на наступній сторінці)