Остряниця оглянув табір і лишився задоволеним: козаки добре окопалися. День згасав у болотистому мочаруватому лісі над Пслом. І ледве сонце сіло, як здійнялося справжнє комарине побоїще. Козаки без угаву відмахувались від кусючої орди, але палити багаття Остряниця не велів. Потоцький нишпорив неподалік, то ліпше до пори до часу себе не виказувати. Та гірше, ніж комарі, допікали Остряницю власні думки. Чи вдасться йому те, що не вдалося Сулимі й Павлюку? Вони зложили голови, але повстання, підняте ними, розгоряється з новою силою. Вже другий рік минає, як ллється кров, а воля як була далеко, так і лишилася. Козаки забагли, щоб він очолив рух по весні 1638 року. Він очолив і вийшов в Україну... Чи ж вистачить у повстанців сил цього разу? Шість тисяч козаків та селян зібралося по весні на Січі і вручили йому свої долі. І мрії, і палкі прагнення. Веди нас, гетьмане! Він повів повсталий люд.
Згадується, як то було...
Над Дніпром линув такий згук, наче над водою раз по раз били гармати. Лунко репалась, тріщала крига, клекотіла шуга... Дніпро скидав крижані кайдани, розковував свою волю. Ламаючи кригу, несучи шугу, ринула рікою велика вода, затопляючи низини й острови. Остряниця стояв на крутому березі Дніпра й дивився на льодохід. Велетенські крижини наповзали одна на одну, з гуркотом стискалися, розсипалися й крутилися в скаженій круговерті.
"Ось так і сила людська, — думав Остряниця. — Скільки не заковуй її в кайдани, скільки не гніти, а надійде час, пробудиться зі сну жага волі, в друзки рознесе кайдани і розіллється великою водою по всьому краї".
Над Дніпром дув вологий вітер, гостро й гірко пахло вільхою, молодою лозою, вербовими бростями. Того дня повстале товариство вибрало старшину Якова Остряницю своїм гетьманом... Він прислухався до тріскоту крижин, а у вухах все ще лунав набат на січовому майдані... Били довбиші в литаври, скликуючи товариство на раду, гудів весняний вітер над матір'ю Січчю, коли над майданом злетіло одне слово: "Остряниця!"
Курли-курли...
Остряниця задумливо звів голову: журавлі у високості. Але ж які ранні! Крига з Дніпра, сніг із землі, а вони вже курличуть. То, напевне, весна буде швидкою...
Підійшов Гуня, мовчки дивилися на журавлів. Тріщала крига на Дніпрі, курликали журавлі, ще гіркіше запахло вільхою, молодим полином…
— А Павлюк не повернувся з вирію, — зітхнув Гуня. — І батько Сулима... І багато — багато нашого славного товариства не повернулося з вирію. Під одними Кумейками, як скло, шість тисяч товариства лягло!
— Ось і наша черга настала, брате, — обняв його Остряниця. — Полетимо, а чи повернемося? Іноді мене сумнів гризе. Чи вийде що з цього? Чи не задарма гинемо?
— Коли на вівтар волі кров пролита, то не марно! Не ми, так інші кайдани розіб'ють!
— Будемо вилітати, Дмитре!
— Пора вже! — подав голос Скидан. — 3 великою водою і ринемо в Україну.
— Гінців уже розіслано? — запитав Остряниця.
— Як журавлі, розлетілися, — озвався Биховець. — Навіть на Волинь, Подолію та Покуття послані. Люд готується і чекає тебе, гетьмане.
— Гляньте, пани отамани! — раптом вигукнув Гуня, показуючи рукою на Дніпро. — Довговухе товариство в Крим по сіль попливло!
Отамани оглянулися. Неподалік від берега пливла крижина, а на ній сиділо троє чи п'ятеро зайців, злякано прищуливши вуха. Крижину несло у водяну круговерть...
— Загинуть сірі ні за цапову душу! — Остряниця збіг з кручі і подався понад берегом, випереджаючи крижину. Зайці, відчувши рятунок, з надією звели голови. Та ось гетьман розігнався, стрибнув на першу крижину і, щоб не впасти, присів. Крижина стала сторч, сяйнувши проти сонця ребром, але гетьман встиг перестрибнути на другу, та з тріском розкололася, і він опинився на третій. Так, перестрибуючи з крижини на крижину, Остряниця нарешті дістався до зайців.
— Перепудились, сірі? — весело поспитав, запихаючи зайців собі за пазуху, двох підхопив під руки і пострибав з крижини на крижину, аж доки й не опинився на сухому. Посміхаючись у вуса, повитягав із пазухи зайців, але довговухі ще не дійшли тями. Злякано тислися до землі, і вона під ними, певно, хиталася...
— Гайда, хлопці, гайда! — погладив їх гетьман. — Та вдруге обачнішими будьте!
Зайці, отямившись, тільки й мигнули білими кінчиками куцих хвостів. Отамани весело засміялися.
— Так про що ж ми річ вели? — підійшов гетьман до отаманів. — Про похід? Ляхи навряд чи нас так рано чекають, треба поспішати. Вирушаємо завтра. Як і мізкували: я піду з частиною війська сухим шляхом по Лівобережжю в напрямку Кременчука, а тоді на Хорол. Дмитро Гуня підніметься з човнярами по Дніпру і захопить вище Кременчука переправи, щоб відрізати ляхів від Правобережжя. А правим берегом піде Скидан в напрямку Чигирина. Що маємо робити? Винищувати коронне військо на Лівобережжі, а тоді — на Подніпров'я. В похід, братове!
...Остряниця — походив берегом Псла і повернувся до табору.
— Ще не прибігав Онисько?
— Ні, пане гетьмане! — Козаки махали гілками, відганяючи комарів. — Кусають, хай їм грець!
— Та в'їдливе ж створіння! — буркнув худий жовтий селянин у драному солом'яному брилі. — Ні куля їх не бере, ні вилами не проштрикнеш капосну душу!
— Але один засіб є, — озвався Остряниця, смокчучи люльку. — Треба переловити всіх комарів, повідривати їм носи і відпустити їх з миром...
— Для чого? — здивувався дядько в брилі.
— А хай собі літають, — незворушливо мружився гетьман, відливаючи кулю. — Безносі комарі вже не зможуть жалити і зробляться все одно що ті метелики. Так мені ще колись покійний дід раяв.
Козаки і селяни зареготали, сміх покотився табором, і комарі наче стали не так вже допікати. Люди привітнішали, хтось уже заходився колінця викидати, сміх зринав там і тут...
Остряниця вкотре обходить табір і, зайвий раз впевнившись, що все гаразд, спирається на полудрабок воза й пантрує очима дорогу, яка веде в Голтву… На ній ні душі...
А спогади знову течуть і течуть...
Двадцять п'ятого березня передові загони Остряниці підходили до Зозулинець — першого села по путі в Україну. Широко розлилися весняні води, здається, увесь білий світ пливе за водою. Остряниця спокійний. Потоцький навряд чи жде зараз гостей із Січі. Тим гірше для нього. Увірвуться вони в Кременчук, як сніг на голову!.. Зозулинці туляться по схилах балки, дощі та віхоли обшмарували хати, жовтою глиною світять, які в низині, то й водою підпливли.
Бам-бам-бам!.. В селі дзвін не вгаває, не набудеться.
Навстріч люд вибіг. Попереду піп у довгій чорній рясі.
— Чи не Остряниця вас веде, воїнство запорозьке?
— Остряниця, панотче!
— Благослови, Боже, святе і праведне товариство! — панотець хреста над головою здіймає. — 3 весною будьте здорові, лицарі наші! З Благовіщенням! Сьогодні день архангела Благовісника. Все, що зачинається цього дня, благовісним стає.
— Перша ластівка сьогодні з вирію вилітає, — додає з гурту білий як молоко дід з жовтим кружальцем навколо рота, що полишив тютюн. — Ласкаво просимо, товариство, до нас. Подався б і я з вами, та воно вже не до Петра мені, а до Різдва. Як люди кажуть, не на ярмарок, а з ярмарку пора їхати.
— Ще повоюємо, діду! — гудуть козаки.
— Відвоював я своє, — журиться дід. — Не в гору моє життя, а з гори котиться. Та й сам я мохом уже поріс. Землею пахну...
Сільські дядьки, погомонівши між собою, розбігаються по хатах і невдовзі повертаються з вилами і косами, а дехто з шаблями та мушкетами. За ними з плачем біжать жінки.
— Приймай, пане гетьмане, до праведного гурту! Та пошвидше, доки нас жінки не позавертали. Підемо з весняною водою волю здобувати. Хоч не собі, то дітям нашим!
— На Кременчук, братове!..
"На Кременчук… На Кременчук..." — шепоче Остряниця. Він узяв тоді Кременчук з ходу, до ноги винишивши жовнірську залогу. За Кременчуком — Хорол та Омельник. Поляки й опам'ятатися не встигли, як повстанці захоплювали місто за містом. Поповнивши свої запаси зброєю, порохом та провіантом, Остряниця не затримався ні в Кременчуці, ні в Хоролі. Навстріч йому з великими військами уже поспішав Потоцький. Гетьман збирався поки що маневрувати і тим часом вибрати зручне місце для бою. Перше: в нього ще малувато було сил; друге: ніякого озброєння в селян, крім кіс та вил. Повторяється те, що було в Павлюка. А з вилами проти гармат Потоцького не підеш. П'ятнадцять тисяч ляхів проти трьох тисяч в Остряниці — не вельми втішно. Тому гетьман і надумав відійти до Голтви, добре закріпившись там, дати бій переважаючим силам Потоцького. Затим і Дмитро Гуня з своїм загоном підоспіє.
— Пане гетьмане! — почувся голос. — Онисько Завірюха повернувся. А очима сяє, як злотом!
— А чого ж мені сумувати? — сміється джура. — Час такий, що не до журби. Сотника Хруща знайшов, пане гетьмане! Його саме жінка посеред вулиці чубила.
— Тоді то і є сотник Хрущ, — посміхнувся Остряниця. — А тепер викладай, що там у Голтві!
Розділ третій
...Треті півні проспівали.
(Продовження на наступній сторінці)