Крикнула Параска, а свічка тільки пурх з рук!.. Пан сотник так і отетерів посеред вулиці: недарма ж таки шабля плуталася між ногами, чула біду, ой, чула, кривобока!.. І як же він не вберіг страсний вогонь, най би він горів і не переставав! Наче з-під землі, виросла перед ним Параска, висока, дебела, вдвічі вища і більша за маленького кругленького сотника і, взявшись одною рукою в могутній крутий бік, другою помахувала перед спантеличеним носом пана сотника. В тій руці був замашний макогін.
— Понюхай, чим ця штука пахне?
Пан сотник носа відвернув: спасибі, нанюхався!
— Чого це ти як в рот води набрав, чоловіченьку, най би в тебе привселюдно очкур у шароварах тріснув?! — проспівала Параска таким голосом, що не віщував нічого доброго. — Чи не я тебе посилала по страсний вогонь, а ти що це, любий, несеш мені з церкви? Погаслу свічку, най би тобі чорти вуса вискубли! А чим же я хреста на сволоці закіптявлюватиму?
Не встиг пан сотник і очима кліпнути, як пані сотникова — хвать його за оселедця, намотала чуприну на руку та макогоном межи плечі!
— Щоб знав, як берегти страсний вогонь!..
— Пані Хрущихо... пані Хрущихо... — отямившись, заволав пан сотник, марно намагаючись вивільнити свого нещасного оселедця. — Схаменіться, Парасочко, ми ж бо на вулиці! Люди на нас дивляться...
— Йому людей соромно! — закричала на всю вулицю Хрущиха. — Подивіться на нього, людоньки, йому соромно, що рідна жінка макогоном його уму-розуму навчає! Та хай усі видять, як я за тебе, телепню гороховий, піклуюся та розум тобі макогоном доточую. Ось тобі страсний четвер!.. Ось тобі страсна п’ятниця! Ось тобі...
Хто зна, чим би закінчилося це навчання (пані сотникова добралась ще тільки до страсної неділі), як на вулиці невідь-звідки взявся молодий чорнявий парубійко і вражено протяг:
— Хі-хі-хі! Тітко! Та у вас спина іззаді!..
— Хі-хі-хі! — й собі затягла Хрущиха. — Як же це я?.. — І, відпустивши оселедця, переполошено лапнула себе поза спиною. — Що там ще за трясця?
— Та спина, кажу, у вас іззаді! — посміхався чорнявий парубок.
— Без тебе знаю, що спина у мене позаду! — відказала Хрущиха і тільки тут збагнула, що парубійко бере її на глузи. — Ах ти ж, босото!..
Тим часом бравий сотник, як і подобає справжньому вояці, встиг скористатися з непередбаченої ситуації, крикнув своєму визволителю: "Рятуйся як можеш!" — кинувся навтьоки. Парубок чкурнув за ним, і обоє вони, вскочивши у завулок, присіли під плотом, аби перечекати грозу.
— Ну, спасибі, виручив! — сотник поплескав парубка по плечу. — Бо клята жінка зовсім би оселедця вирвала. Вона в мене така, що й чорту роги вправить.
Вийшли на вулицю, сотник поправив шапку, шаблю при боці і прибрав войовничу позу.
— А чи не податися нам у шинок до Лейби і прилити зустріч?
— Радий, та часу катма, — парубок облизав губи. — Нагальне діло маю, до дядька спішу.
— Ти ніби не тутешній, — сказав сотник. — Хто твій дядько?
— Сотник Хрущ. Мо’, чули про такого?
— Чув, чув, аякже... — сотник підозріло оглядав парубка. — Навіть знаю, що сотник Хрущ — це я.
— Тю! Пощастило! А я Онисько Завірюха.
— А-а, це той самий Онисько? — протяг Хрущ.
— Той самий, — радо закивав парубійко.
— Не чув такого! Звідкіля ти?
— А звідти, — тицьнув парубійко в бік Псла. — Від Остряниці.
— Від самого Остряниці?
— Від самого, пане сотнику. — Парубійко, озирнувшись, квапно зашепотів: — Джура я в нього. Пан гетьман з військом стоїть за Пслом.
— А казали, Остряниця у Кременчуці?
— Змушені були відійти до Голтви. Пан гетьман мене послав наперед. Прошмигни, каже, в Голтву до вірного сотника Хруща. І коли він ще не ополячився, то хай сеї ночі, як проспівають треті півні, відчинить браму.
Сотник Хрущ підкрутив вуса.
— Передай гетьману, що сотник Хрущ, як істинно вкраїнський козак, зустріне його в Голтві. Хай підходить опівночі до міста, і ми покажемо ляхам страсний четвер!..
Вже другі півні проспівали, як Ничипір Хрущ, урвавши своє старанне хропіння, котрим він удавав, що міцно спить, і звівши голову над подушкою, сторожко прислухався. Параска мирно сопіла собі під ковдрою...
"Спить, окаянна! — радо подумав Хрущ і перехрестив її для певності. — Спи, голубко, спи... А мені пора, бо сотня чекає..."
Тамуючи подих, сотник обережно вислизнув з-під теплої ковдри, нашвидкуруч зодягнувся і тільки-но хотів було чіпляти до пояса шаблю, як зненацька важка і тверда рука, мов камінь, лягла йому на плече. Сотник так і закляк на місці.
— Куди це ти збираєшся, пане сотнику? — ніжно проспівала Параска, і в сотника мороз по спині пройшов.
— Я? — здивувався сотник.
— Ти, сотнику, — підтвердила Хрущиха. — Куди це ти серед ночі рихтуєшся?..
— Я... е-е... по потребі... до вітру...
— А шаблюку для чого чіпляєш?
— Е-е... Парасочко, на дворі темно, хоч в око стрель... — забелькотів Хрущ. — Та й північ глупа... Ще й чорти навкулачки не билися... То я... е-е... на всяк випадок...
— Не белькочи, як той гиндик! — Параска а довгій полотняній сорочці посунула на нього, навпомацки безпомилково вхопила чоловіка за оселедець. — То куди це ти дженджуришся?
Пан сотник скис. От і спробуй з такою жіночкою вигнати жовнірів із Голтви! А чи ж не він домовлявся з своєю сотнею, що вони зберуться опівночі на березі Голтви, знімуть варту і...
— Ти мені не зітхай, а кажи, до якої молодиці клинці підбиваєш? У яку гречку надумав серед ночі стрибати? Гляди, чоловіченьку, до часу глечик воду носить!
— Та зовсім не до молодиці, Парасочко! — трохи повеселів сотник. — В моєму віці та в гречку стрибати? Гай-гай, не узяв його кат, все вже минулося. Схаменися, який я джигун! Та й на біса мені молодиця, коли я від рідної жіночки світу білого не бачу!
— Ніби правда, — роздумливо мовила Параска, але оселедця з рук не випускала. — Викладай, як панотцю на сповіді, куди замандюрився?
І сотник змушений був викласти все, як на сповіді.
— То ви хочете Остряниці пособити? – Параска нарешті відпустила оселедця. — Зроду-віку не думала, що мій чоловік ще на щось придатний!
— Парасочко-о-о! — в розпачі затяг сотник. — Ти нам повстання зірвеш! Без обиняків тобі скажу!
— Не репетуй, бо всю Голтву згвалтуєш! — шикнула Параска — Ти чому мені зразу не сказав, що так і так, хочемо клятим ляхам вправити роги? А хотів тихцем з-під ковдри? Не на ту напав! Де моя запаска? Подай хутчіше!
По якійсь хвилі Параска вже стояла вдягнена.
— Ти чого як стовп стовбичиш? Нікуди я тебе самого не пущу! Удвох підемо ляхам боки латати. Де моя зброя? Ти думаєш, я остання спиця в колесі? Нехай наших знають! Зброю!
Сотник швиденько подав Парасці замашний макогін, розчулено шморгнув носом і поспитав:
— Хіба ти, Парасочко, мене ще кохаєш?
— Кохаю! — вигукнула Параска. — Та мені, може, світ білий без тебе не милий! Та чого ти стовбичиш, окаянний? Сотня жде, а він витрішки продає! Ходімо ляхам страсний четвер показувати?
— Так, так, Парасочко! — радо вигукнув Хрущ. — Ми їм покажемо нову Ординацію! Ходімо, Парасочко, ходімо ляхам роги вправляти! Живого місця вони не знайдуть на собі!
Остряниця зупинився в лісі біля Псла. Навіть тимчасовий табір завбачно велів окопати шанцями, обгородити возами й виставити посилену охорону. Така осторога була не зайвою: від самого Кременчука слідом ішов полковник Станіслав Потоцький з військом, що набагато переважало повстанське. До всього ж він мав сильну артилерію, а це також доводилося враховувати.
Козаки окопувалися, а гетьман, гукнувши джуру — меткого запорожця, парубчака Ониська Завірюху, — пішов з ним понад Пслом.
— Бачиш он ту дорогу? — показав рукою на другий берег.
— Бачу, пане гетьмане, і готовий ноги на плечі та бігом! Я прудконогий, як заєць. Вуха прищулю — й гайда!
— Тоді мотайся, хлопче, в Голтву до сотника Ничипора Хруща. Та гляди, не виклич підозри, бо в Голтві лядська залога. Тримайся, наче ти з ближнього села до дядька в гості простуєш. Скажи сотнику Хрущу, хай поменше воює з своєю жінкою, а відчинить вночі нам браму. Не забудь, треті півні проспівають — ми біля Голтви!
Джура тільки холошами полопотів!
(Продовження на наступній сторінці)