Олімпіада металася в Епірі, не знаходячи собі місця. Біль і сум за втраченим сином швидко минули, бо Олімпіада відчувала себе не так матір'ю, як царицею Македонії. Але не знала, з чого починати, як діяти, щоб не спізнитися, коли полководці почнуть розхапувати владу. Про неї наче забули, а вона, тільки вона, була матір'ю Александра і царицею Македонії. Про це мусили б пам'ятати. Але чомусь не квапились до неї полководці, щоб урочисто повернути її в Македонію, посадити на трон і впасти перед нею на коліна в очікуванні її благословення.
А тим часом полководці Александра, здавалося, й зовсім забули, що вона — цариця Македонії — сина свого великого, повелителя і владику світу народила колись після зачаття від самого бога. Але македонські полководці про те чомусь вперто не хотіли пам'ятати.
Тріумф вигнанця
Спершу в Греції відмовлялися вірити чуткам про смерть Александра — чи, бува, не провокація? Але чутки повзли і повзли, одна одної достовірніші й переконливіші. І зрештою хтось іронічно зауважив, що "світ був повний запахів від його трупа". Елліни вже були готові підняти повстання проти македонського панування. їх очолили прихильник Демосфена оратор Гіперід і полководець Леосфен. І коли хтось із македонських прихильників обережно почав відраювати від боротьби з полководцями покійного македонського царя, то ті заявляли, що сам Александр, звичайно, бував крутуватим, але його діадохи зовсім не такі... От хоча б намісник Македонії Антіпатр. Та це ж просто... просто прекрасний повелитель!
І Гіперід хоч і різко, але не без насмішки відповів (його відповідь, облетівши Афіни, стала крилатою):
— Ми знаємо, що він прекрасний повелитель, але ми не відчуваємо потреби ні в якому прекрасному повелителі!
Центром антимакедонського руху стали Афіни.
Спалахнула боротьба різних політичних груп, прихильників і противників Македонії. Досить швидко того разу перевагу здобули демократи і почали переслідувати ставлеників Македонії. Демада, котрий вніс пропозицію шанувати Александра як бога, оштрафували на сто талантів, були вигнані оратори Піфей та Каллімедонт на прізвисько "Краб". Обидва, втікаючи з Афін, перебігли до Антіпатра і невдовзі разом з його людьми почали об'їжджати грецькі міста, щоб перешкодити їм вийти з-під македонського впливу та примкнути до Афін.
Було притягнено до відповідальності і знаменитого Арі-стотеля — за те, що він виховував завойовника і був його особистим другом. І хоч Арістотель виправдовувався, що він у свій час виховував не завойовника, а просто талановитого юнака, не відаючи, ким той стане, як виросте, і другом він був не Александру-завойовнику, а Александру-людині, це філософа не врятувало. Його звинуватили в безбожності. Аби не ризикувати, Арістотелю довелося втікати з Афін. Перебрався він на острів Евбею, де невдовзі й помер.
Тим часом Народне Зібрання прийняло декрет, що зобов'язував афінський народ берегти "всезагальну незалежність еллінів", докласти всіх зусиль для звільнення міст, що були окуповані македонськими гарнізонами. Декрет також зобов'язував збудувати сорок тетрер і двісті трієр, всі афіняни до сорока років зобов'язані були брати участь у воєнних діях, три фали із десяти мусили охороняти територію, а решті сім діяти за межами країни. Було вибрано послів і відправлено їх у грецькі міста з такою заявою:
"Афінський народ вважає, що вся Греція є спільною батьківщиною всіх еллінів, які колись розбили на морі варварів, що хотіли продати їх у рабство. Сьогодні афіняни вважають себе зобов'язаними ризикнути своїм життям, майном і флотом, аби забезпечити спільне врятування греків".
Майже всі міста підтримали Афіни у їхній боротьбі з македонським деспотизмом, почали створювати армію. Визвольна війна мала розпочатися з дня на день, і в Афінах її чекали з великим нетерпінням. У ті дні всезагального піднесення згадали про Демосфена — де їхній улюблений оратор, громадський та політичний діяч, невтомний і невгамовний противник Македонії? Чому він не з ними? Коли було тяжко, коли гнітила безнадія, Демосфен словом своїм і горінням своїм піднімав їм дух, гартував їхню мужність, вселяв віру в перемогу, а коли прийшло свято, Демосфен вже ніби й непотрібний Афінам.
Спохопилися, почали доскіпуватися — де ж їхній Демосфен? Виявляється, він ще з лютого 323 року у вигнанні на острові Егині, самотній, усіма забутий, хворий... Але ні духом старий боєць не занепав, ні образи на афінян не затаїв, бо серце мав велике і добре й ніколи не розчаровувався у своїх ідеалах. Тільки-но до нього долетіла вість про смерть Александра, як він відразу ж виступив перед людьми, закликаючи їх допомогти Афінам у їхній святій боротьбі за свободу. Розвинувши бурхливу діяльність, пристав до посольства, що вирушало до Пелопоннесу закликати люд до єдності, до боротьби за незалежність. А тим часом Афіни ухвалили повернути Демосфена додому і послали за ним державну трирему.
Коли Демосфену сказали, що в порту пришвартувалася державна трирема з Афін і що прийшла вона за ним, виконуючи волю народу, Демосфен заплакав. Казали, що від щастя, бо плакав він посміхаючись і сльози його були світлими... Скільки люду на чолі з архонтами зібралися в Пі-реї зустрічати Демосфена! Шлях від Пірея до Афін був шляхом тріумфу вигнанця. На Акрополь Демосфен зійшов у святковому вбранні, заквітчаний квітами, щасливий і радісний. Під вигуки: "Демосфене, ми з тобою!", "Слава, слава Демосфену!", під музику та овації вигнанець подякував богам та народу. То був найщасливіший день Демосфена перед непоправною трагедією, що його чекала. День, коли Демосфен вдруге у своєму житті плакав світлими сльозами радощів. Він навіть не підозрював, що надіям греків на свободу і цього разу не судилося збутися...
На арену боротьби виходить Клеопатра
Доки мати-царнця Олімпіада вичікувала в Епірі зручного часу, щоб рушити в Македонію і захопити синів трон, доки вона засипала посланнями то Євмена, то Полісперхонта, кваплячи і благаючи їх пошвидше прийти їй на допомогу для захисту царського дому, в боротьбу за владу несподівано втрутилась її дочка. На відміну од матері Клеопатра вже була в Македонії, але поки що так і не спромоглася наблизитись до братового трону. Він був так же далеко від неї, як і від її матері, яка перебувала в Епірі. Та це не зупинило самолюбиву Клеопатру: якщо за трон затіяли боротьбу діадохи, то вона, рідна сестра покійного імператора, має на нього всі права. Треба було квапитись, доки мати перебуває в Епірі, бо, якщо вона з'явиться в Македонії, трону Клеопатрі не діждатися довіку — мати спить і бачить себе володаркою і повелителькою "проклятої Македонії!" Але ні військової сили, ні партії, яка б її підтримала, Клеопатра не мала. Як не мала й популярності в народі — вона була одна-однісінька зі своїм малолітнім сином Неоптолемом... А втім, малий Неоптолем якраз їй і допоміг своїм дитячим щебетом. Сам того, звісно, не усвідомлюючи, син наштовхнув матір на думку, як треба діяти.
— А чому в мене немає батька? — якось запитав він матір і, сунувши пальця до рота, посилено засопів.
— А тому, що твій батько помер,— відповіла мати, Неоптолем посопів, посопів, вийняв пальця з рота і раптом... заревів, наче його хто гірко-гірко скривдив.
— Чого тобі, хлопчику мій? — кинулась до нього мати.
— Найди мені другого татка,— крізь сльози попрохав син.— У всіх татко є, а в мене немає...
Клеопатра заспокоїла сина і, гукнувши няньку, віддала їй малого, а сама замислено підійшла до бронзового люстерка. Довго й прискіпливо роздивлялася в ньому своє відображення. З люстерка на неї дивилася ще молода, приваблива жінка із свіжим, гарним лицем і живими розумними очима.
"А й справді, доки мені бути вдовою? — подумала Клеопатра майже весело.— Пора б уже знайти нового чоловіка, бо так і постарію самотньою, життя ж не стоїть на місці..."
І ще подумала: "А що, коли мені вийти заміж... вийти, скажімо, не за кого-небудь, а за одного з прославлених полководців її покійного брата? А з допомогою його війська захопити верховну владу. Хто з полководців не захоче породичатися з сестрою покійного імператора?"
Клеопатра збуджено заходила по залі і завжди, коли вона хвилювалася, терла долонями скроні. Справді, це ідея. І як вона не прийшла їй раніше? Знайти чоловіка з військом — і македонський трон її.
— Спасибі, синку, що підказав, як треба діяти,— прошепотіла збуджено.— Я неодмінно знайду тобі нового тата... Ой знайду... Цариця Клеопатра... Звучить. Македонська цариця Клеопатра — звучить!
Перебравши ворогуючих між собою полководців, Клеопатра свій вибір зупинила на колишньому охоронці брата Леоннаті. Був він вдатний з себе, не в міру самолюбивий, рішучий та відважний, хоча й хвастун. Взагалі, скромністю не страждав. Давній друг всесильного нині Пердікки (це добре) і навіть якийсь його родич — обидва служили ще в охороні Філіппа. І хоч Леоннат як чоловік був легковажний, непостійний, не байдужий до жіночих зваб, Клеопатра вирішила ризикнути. За розподілом сатрапій у Ва-вилоні Леоннат отримав (не без допомоги Пердікки) Малу Фрігію, мав сильне військо. Що ще треба Клеопатрі, щоб оружною рукою пробитися до македонського трону? До того ж Леоннат разом з Пердіккою був призначений регентом при малолітньому царевичу. Щоправда, під час чвар у македонському війську був позбавлений регентства, але це навіть добре. Леоннат злий на своїх колишніх товаришів по зброї, тож забагне їм відомстити.
(Продовження на наступній сторінці)