Це так вразило і настрахало Дарія, що він удруге запропонував чужинцеві мир на таких умовах: македонський цар одержує всю територію від Євфрату до Егейського моря, 10 тисяч талантів як викуп за царську сім'ю і руку однієї з його дочок...
Цар зібрав на раду своїх полководців і попрохав їх висловитись.
Полководці довго мовчали. Зрештою озвався старий Парменіон. Сутулячись, він сказав своїм глухуватим, наче надтріснутим голосом, що якби він був Александром, то замість того, щоб і далі наражатися на небезпеку і зрадливе воєнне щастя — сьогодні перемога, а завтра хтозна-як повернеться удача,— неодмінно прийняв би пропозицію Дар'їя. Вона варта того.
Александр, уважно вислухавши свого полководця, трохи подумав і зрештою відповів, що якби він був Парме-ніоном, то неодмінно прийняв би пропозицію лякливого перського царя. Але оскільки він не Парменіон, а Александр, то пропозиції Дарія його не влаштовують.
Викликав писаря і продиктував Дарію відповідь: "Я, Александр, цар македонців, гегемон еллінів, не бажаю одержувати лише частину території Перського царства тому, що можу мати все царство, у грошах я не відчуваю потреби, а щодо одруження з твоєю дочкою, то я можу це зробити і без твого дозволу, оскільки твоя дочка знаходиться у мене в полоні..."
Відповідь македонського царя була стриманою, наче ввічливою, але водночас дошкульно-знущальною, і Дарію нічого не залишилося як спішно готуватися до нових битв з нахабним і щасливим чужинцем, який так легко відхопив у нього половину царства.
Дарій готувався, а македонець, не звертаючи на те приготування аніякої уваги, пішов у Єгипет, який здався йому без будь-якого опору. Більше того, жерці проголосили його сином бога Амона. І новоявлений син єгипетського бога заклав у дельті Нілу на морському березі нове місто, яке назвав у свою честь. Мине небагато часу—й Алек-сандрія швидко перетвориться в один з найбільших торгових і культурних центрів на багато століть.
По весні 331 року Александр розпочав боротьбу за підкорення другої, східної, частини Перської імперії. Македонська армія переправилась через дві найбільші ріки Месопотамії Євфрат і Тігр. На рівнинному березі Тігру, неподалік містечка Гавгамели, його чекав Дарій III з великим військом, заново набраним у східних сатрапіях і озброєних найновішою зброєю. Всі бойові колісниці персів б'ули обладнані гострими серпами, що сікли воїнів, як тільки колісниці вривалися у ворожі ряди. їх Дарій велів першими кинути на македонців під час вирішальної битви вранці 1 жовтня 33 і року. Але ті сподівання, що перси покладали на свої колісниці, не збулися — македонці при їх наближенні спокійно розступилися, колісниці в розпалі бою проскочили в тил і там їх без мороки македонці й захопили. Це був перший удар і перше жорстоке розчарування, що отримав Дарій у тій битві.
І все ж владика ще вірив у свою перемогу. Вирішив з ходу охопити правий фланг македонців та греків, що складався з легкоозброєних піших воїнів і кінноти, якими командував сам Александр (лівий фланг, що теж складався з легкоозброєних піхотинців та кінноти, був під орудою Парменіона. Важка піхота і кіннота зосередилися в центрі) . А далі сталося те, чого ніяк не міг передбачити Дарій. Вибравши зручну мить, коли стрій персів на лівому фланзі порушився, Александр кинув туди кінноту і сам її повів на прорив. Удар стався таким навальним, що македонська кіннота на чолі із своїм безстрашним царем глибоко вклинилася в бойові порядки перського війська і майже розколола його навпіл. У ту розколину за кіннотою ринулась важка піхота. Перси не могли зупинити ні піших, ні кінних і почали відступати. Можливо б, вони ще й утримались, аби у них був відважний цар, котрий своїм власним прикладом піднімав би їм дух і завзяття, але Дарій, злякавшись, кинувся тікати. Як і в першій битві біля Ісси, так і в цій за царем побігла його гвардія, потім загони в центрі, а за ними стратило голову і все військо. Всі вони втікали так прудко, що Александр з гетайрами гнався за перським царем та його військом до вечора, потім всю ніч, аж до ранку, але так і не наздогнав.
Перемога була вражаючою. Як свідчать грецькі історики, перси в результаті битви біля Гавгамели втратили убитими понад сто тисяч воїнів. Була підрубана під корінь і сама воєнна міць персів, і Дарій уже більше так і не зміг зібрати й підготувати таку армію. Після битви біля Гавгамели перський владика міг хіба що втікати. І втікати в напрямку до своєї загибелі, до якої залишалося вже рукою подати.
Почувши про нищівний розгром персів і чергову втечу Дарія, одне з найбільших і найзнатніших міст Сходу Вавилон'здалося Александру без опору. Честолюбивий переможець присвоїв собі новий титул "Цар Вавилону і чотирьох частин світу".
Після Вавилону Александр — македонський цар, гегемон еллінів, новий цар Вавилону і чотирьох частин світу, син бога Амона,— ніким не стримуваний, наче бурхлива вода в повінь, розлився просторами чужої держави і невдовзі легко і без бою — йому всі вже здавалися — зайняв одну за одною три столиці Перської монархії: Сузи, Пер-сеполь і Екбатани. Багатство із скарбниці перських царів легко потрапили до рук переможця.
А що ж Дарій, вчорашній повелитель Сходу?
Біля нього — з величезної недавно армії — залишився всього лише невеликий загін. З ним Дарій і відходив, власне, втікав. Втікав, уже нікому не вірячи — ні своїм, ні чужим. Передчуття, що його не сьогодні-завтра зрадять, бо кому потрібний владика, котрий, втративши все, втікає від нового, сильнішого повелителя,— не підвело царя. Невдовзі охоронці його й полонили. Наближені, котрі ще вчора гнулися перед ним, падали при його появі на коліна й бородами мели перед ним землю, сьогодні зневажали його. Один із сатрапів, захопивши безпомічного вже, беззахисного і нікому не потрібного царя, втікаючи, як і всі від Александра, возив Дарія за собою, не знаючи, що з ним робити. Кілька місяців, міняючи коней, гнався Александр за втікаючими персами — країна у них була великою, тож було куди втікати — і коли нарешті наздогнав їх, сатрап велів убити Дарія, аби він не потрапив до рук македонця.
Дарія проштрикнули списом і покинули на візку — велетенська східна монархія, заснована ще Кіром, опинилася в руках молодого македонського царя, який невідь-звідки взявся, як сніг на голову звалився персам і як вихор все розметав.
Але похід Александра на тому ще не завершився. їм — походам македонського царя — здавалося, не буде кінця-краю. Ще кілька років воював Александр, аж доки не підкорив собі всі східні сатрапії Персії — Гірканію, Арію, Арахозію, Бактрію і Согдіану. Захопившись підкоренням держав, перейшов східний кордон Перської імперії й увірвався в Індію.
Велетенська імперія була знищена. На її руїнах виникла нова, теж велетенська імперія Александра Македонського.
Хто розв'яже Гордіїв вузол — той підкорить собі Азію... Александр одним ударом меча розрубав той хитрий вузол. І справді підкорив собі Азію. І ті країни, що колись були підкорені Дарієм і визнавали його за свого бога і владику, тепер покорилися Александру Македонському і його ви-
знавали богом і владикою. Але для простого люду македонець Александр залишався таким же поневолювачем, яким донедавна був перс Дарій. Один батіг на інший — і тільки. І як би придворні підлабузники не славословили нового владику, величаючи його сином бога і богом, різномовні народи і племена, силоміць загнані персами, а тепер македонцями в одну імперію, покорилися македонській зброї, але все одно тільки й чекали слушної нагоди, щоб вирватися з ярма.
Це й сталося, тільки-но прилетіла вість про раптову смерть у Вавилоні нового повелителя і бога Александра Македонського.
Але за життя свого новий імператор і бог, сидячи у Вавилоні в розкішному, велетенському шатрі, в пурпуровому плащі, на золотому троні, в оточенні полководців, двірце-вих та воїнів-охоронців, приймав підданих і вершив свій суд — земний і небесний. І здавалося, що смерті проникнути в таке шатро, поминувши тисячі охоронців, та ще й наблизитись до золотого трону, було просто неможливо. Адже на троні сидів сам бог, а боги смерті не підвладні.
Але смерть проникла.
А втім, що смерть вже наблизилась до шатра бога, ніхто не підозрював до останньої миті: ні сам бог, ні його наближені. Александр виграв усі походи і всі битви, а їх набралося за тринадцять років таки чимало. Залишалося виграти найважливішу — битву за власне життя.
Александр вірив, що виграє, адже він був сином бога Амона, а боги безсмертні. Він уже кілька разів тяжко хворів у походах і зусиллям своєї велетенської волі, надлюдської сили і впертості перемагав хвороби — переможе й цього разу. До всього ж дельфійська піфія, жриця-проро-чиця у храмі Аполлона колись йому навіщувала: "Ти — непереможний бог!" І Александр був певний: хвороби безсилі перед богом. Зрештою його вилікує сам бог Асклепій чи бог Амон.
Але ні бог Амон, ні бог-лікар Асклепій не врятували нового бога — змучений і виснажений недугами Александр як простий смертний тихо заснув увечері 28 десія, аби більше вже ніколи не проснутися у білому світі, у тому світі, де всі народи мали його шанувати як безсмертного бога. А він лежав мертвий, виснажений, непримітний, змучений хворобами, і завойовану ним велетенську імперію його полководці вже готувалися ділити на шмаття.
(Продовження на наступній сторінці)