Елліни ж після довгих суперечок і дискусій вирішили виявити Александру пошанування як богові — аби в Елладі був мир і спокій. Як сказали представники Спарти: "Якщо Александр бажає бути богом, хай ним буде!"
Олімпіаді і хотілося стати матір'ю сина-бога, це підняло б її авторитет у всьому світі, але це й лякало водночас. Особливо по весні 323 року, коли в Азію до її сина почали прибувати посли від грецьких міст, щоб вітати його як нового бога. Тоді ж вона одержала од нього листа. Поштиво вітаючи матір, Александр розповів про свою поїздку до єгипетського бога Амона — від недавно збудованої Александра караван, у якому перебував Александр із своїми людьми, рухався три тижні. В дорозі всього траплялося, у тім числі й пригод. Так, коли скінчилась вода, Амон послав їм зливу, а коли піщана буря замела дорогу, то "божі звірі", себто священні змії, показали каравану, у який бік рухатись. Александр був задоволений поїздкою, хоч пережив усього сповна: вдень їм дозоляла спека і піщані бурі, а вночі — страшенний холод. І ось нарешті на третій день вони досягли великого оазису з болотами, солоним озером, густими гаями на горбах та фініковими пальмами в квітучій долині. В однім з поселень стояла споруда, схожа на акрополь,— резиденція місцевого владики, у святилищі якого і стояв трон великого Амона.
Дивовижний бог, писав далі син. Тутешні люди його уявляють в образі людини з баранячою головою і рогами. Під час свят жерці, яких супроводжують жінки-співачки, носять свого бога у золотім човні. Бог і змушував їх іти то в одному напрямку, то в іншому, човен нахилявся, як голова людини,— це й було виявом волі бога Амона.
Як тільки Александр піднявся у святилище, то бог Амон устами свого жерця привітав царя як свого... сина. І далі Александр у храм зайшов як син бога. В свята святих храму Александр задавав запитання оракулу. Серед них було й про містичне зачаття його Олімпіадою... (В Олімпіади, коли дочитала до цього місця, пергамент, сухо зашелестівши, випав з рук... Виходить, вона народила Александра лише після якогось... міфічного зачаття?.. Ну і ну! Яким би цар Філіпп не став пізніше, а тоді вона любила його і в них були ночі любові... То яке міфічне зачаття, коли вона понесла дитину від Філіппа?.. Що пише син? І варто йому цікавитись своїм зачаттям?..)
Підібравши пергамент, читала далі:
"Що відповів оракул на моє запитання щодо міфічного мого зачаття, я розповім тобі якось при зустрічі..."
Подумала Олімпіада, подумала, заспокоїлась, поміркувала, що вона буде мати з цього, і, зрештою, так вирішила: Філіпп був земним батьком Александра, Амон хоче стати небесним, вищим батьком. То, може, Філіпп і не потрібний більше — хай лишиться лиш тільки Амон? Зрештою небесний бог Амон міг перед початком зачаття лише прибрати образ Філіппа, і тільки. Може, Александр і справді походить від бога, а тому і сам є бог? А вона — мати бога?
В іншому листі син роз'яснював матері: "Я не відмовляюся від того, що я син Філіппа. Просто Філіпп під час зачаття був богом, який втілився у ньому. Ось чому я і є син бога".
Але македонців чомусь не обрадувала — як сподівалася Олімпіада — вістка про божественне походження їхнього царя. Вони вважали падання на— коліна перед кимось, бодай і перед царем, дикунством. Перед богами вони опускалися на коліна лише за великої біди. А цар у македонців був рівним серед рівних. Або першим серед рівних, і між ним та іншими ніякої різниці не було. Вільна людина, вважали македонці, і перед троном повинна бути вільною. А коли цар силує вільних — це деспотія. Так греки вважають, і вони, македонці, з цим згодні.
Македонська знать була розгублена.
Воїни — неотесані вояки! — взагалі нічого не могли втямити, чому це раптом їхній цар Александр, син царя Філіппа, та раптом став сином якогось там чужинського бога?
Але, не розуміючи, з обережності мовчали.
Олімпіада, сяк і так прикинувши, що це дасть для утвердження її влади, відповіла синові — щоправда, натяками: він, Александр, і справді народився в результаті міфічного зачаття...
А тим часом у далекому Вавилоні творилося щось незвичайне для македонців, греків. Послів підводили до величезного і препишного шатра для аудієнцій, що всередині й навколо було викладене сотнями килимів. Перед шатром були вишикувані тисяча македонських воїнів, п'ятсот вої-нів-гвардійців із Суз і ціле військо молодих перських вояк. А ще шатро оточували бойові слони, що їх Александр привів з індійського походу. Такого ні греки, ні македонці, ні навіть перси ще не бачили.
Коли розгублені і приголомшені такою пишністю посли переступали поріг шатра, там попід стінами стояли п'ятсот перських двірцевих стражів, тисяча лучників у яскравому вбранні і вже ближче до імператора-бога — п'ятсот македонських гістаспістів з блискучими срібними щитами.
Сам Александр в пурпуровому плащі — імператор і бог! — сидів на золотому троні, що був оточений його особистими охоронцями. Він — живий бог! — вислуховував простих смертних і вершив свій неземний суд над усіма народами і племенами, що населяли величезні простори його імперії.
Гордіїв вузол
Вихором, що все змітає на своєму шляху, увірвався молодий македонський цар на простори безмежних володінь Дарія III. Переправившись через Геллеспонт, Александр повернув до невеликої гірської річки Гранік, на правому березі якої, впевнене у своїй перемозі, зібралося велике військо персів. Македонський цар, не зупиняючись, перейшов річку, з ходу зав'язав жорстокий бій і наголову розбив персів та їхніх найманців...
Звідтоді й упродовж тринадцяти років, аж до своєї негаданої смерті, Александр Македонський не знав поразки — тільки вигравав. Коли влітку 334 року він захопив кілька великих міст на узбережжі, а потім підкорив гірські області Малої Азії, то на зиму зупинився в Гордії, в прадавній столиці Фрігії. Там йому показали знамениту колісницю, що належала легендарному цареві Гордію. На ній був зав'язаний вузол з ременів, якими прикріплявся дишель. Легенда запевняла: той, хто розв'яже Гордіїв вузол, оволодіє всією Азією. Вузол розв'язати було непросто. Стративши терпець, македонський цар вихопив меч і одним ударом розрубав Гордіїв вузол...Звідтоді і аж до своєї раптової смерті Александр так і діяв — одним стрімким, навальним і здебільшого несподіваним ударом розрубував усі перепони на своєму шляху, не знаючи ні поразок, ні просто невдач, переможно йшов від однієї мети до іншої.
Але, розрубавши Гордіїв вузол одним ударом, Александр так легко і просто Азію не захопив, попереду були тяжкі походи і битви. Велетенська, майже півмільйонна перська армія на чолі з самим Дарієм III чекала македонців у долині ріки Пінару біля міста Ісса. Александр першим, попереду своєї кінноти кинувся у воду Пінару. Вихопившись на правий берег, він з такою силою і стрімкістю навалився на центр перського війська, що воно невдовзі позадкувало і Дарій опинився під загрозою оточення. Він ніколи не відзначався мужністю, а в битвах з македонцями він взагалі показав себе не з кращого боку, піддавався паніці; часто бував нерішучим, вагався, втрачав почуття реальності чи, охоплений раптовим страхом, кидався тікати наосліп... Все це допомогло Александру захопити Перську імперію. І під час битви біля міста Ісса, загледівши македонського царя, який на чолі своєї кінноти мчав, як йому здалося, особисто на нього, Дарій злякався. Махнувши рукою на власний авторитет, на власну гордість, владика персів — з колісниці на коня і рвонув геть...Охоплений жахом, він тікав так спішно, що навіть покинув на полі бою царський лук, пурпурову царську мантію і ще багато чого із свого добра. Гвардія лякливого царя ще якийсь час відважно відбивала удари македонців, але звістка, що цар накивав п'ятами з поля битви, покинувши своїх підданих, врешті-решт подіяла і на них. Особливо як вони дізналися, що Дарій кинув навіть свою матір, дружину і двох дочок, які відразу ж були захоплені чужинцями в полон...Такого царя і гвардія не захотіла захищати. Спершу перси відходили обережно, стримуючи натиск македонців, але невдовзі ринулися вслід за своїм царем...
Александр велів полководцям переслідувати ворога, що шпарко втікав, а сам, розпашілий боєм і перемогою, зіскочив з коня і зайшов у препишний намет Дарія. Все оглянув, особливо вразила Александра лазня перського владики — відра, різний посуд з пахощами виявилися з чистого золота, всюди стояли дивани, застелені барвистими килимами, столи з небаченими раніше коштовностями...
— Ось що значить бути царем! — вражено вигукнув Александр.
Після битви під містом Ісса в руках македонського царя опинилася вся західна частина Перської імперії. Сили ж її були настільки ослаблені, що Дарій III, ледь отямившись від своєї втечі, зробив невдалу спробу розпочати переговори про мир. щоб бодай хоч так врятуватися і зберегти за собою частину імперії. Але переможець і слухати не схотів, він кинув своє військо на південь, до фінікійського узбережжя Середземного моря. Майже всі міста, що стояли там, здалися македонцям без будь-якого спротиву. Тільки мешканці Tipa, що його захищали потужні стіни і сильний флот (місто розташувалося на острові, відділене від материка неширокою протокою), вирішили не здаватися. Перси вважали, що взяти таке місто приступом взагалі неможливо. Тільки Александр думав по-іншому. Вирішивши засипати протоку, що відділяла острів від материка, він підтягнув облогову техніку — тарани, штурмові башти, машини для кидання каміння — і сім місяців ламав оборонні стіни, доки й не взяв Tip.
Вцілілі пощади не мали.
(Продовження на наступній сторінці)