"У мене є сила,— думав з гіркотою поразки,— боги наділили мене красномовством, є енергія, якої вистачить на десятьох, я всього себе віддав Греції, своєму народові, свободі і демократії, але всі мої зусилля виявилися марними. Невже обставини сильніші од мене? Я далеко від батьківщини, яку захопив ворог. Ось-ось доведеться мені ковтати отруту і я впаду без подиху, а ворог мій топтатиме мою батьківщину. О боги, за віщо мені така мука!.."
— Ей, про що ти так довго думаєш? — нетерпляче вигукнув Архій.— У тебе вже немає часу на думання, Демосфене!
Так, часу на думання у нього вже й справді не лишилося. І це збагнувши, Демосфен стис зубами кінчик грифеля, очеретина тріснула — і на язиці з'явилася волога. Проковтнувши її і відчуваючи в роті невимовну гіркоту, Демосфен зробив кілька кроків і впав біля вівтаря. Коли до нього підбіг Архій, Демосфен уже був мертвим...
Так на шістдесят другому році життя закінчив земні свої дні Демосфен, син Демосфена,— людина, яка, як скаже один з істориків на рубежі XX століття, "залишиться назавжди окрасою історії нашої раси". Незламний патріот своєї батьківщини, великий оратор, він був — це логічно і взаємопов'язано — і великим трудівником. Зважуючи, випробовуючи кожне слово своєї промови, шліфуючи рядок за рядком, підбираючи аргумент, якого противнику було неможливо відбити, він трудився і вдень і вночі — все своє життя. Не покладався на натхнення чи експромт, а покладався тільки на тяжкий труд — ось чому його промови і нині повні клекоту життя, пристрастей і справжнього вболівання за честь і свободу вітчизни, і тому в них відчувається пульс його епохи. Демосфен здобув такі вершини у красномовстві, які нікому з його сучасників, ні пізніших ораторів так і не вдалося досягти.
В історії збереглися свідчення очевидців про те, що Демосфен майже до п'ятдесяти років не гасив лампи, а якщо і лягав коли спати, то на вузьке і тверде ложе, аби не віддавати сну більше часу, аніж того вимагала природа. Великий Демосфен вважав життя за тяжкий труд, а тому ніколи не збуджував себе вином, а пив тільки воду — тому недруги й заздрісники називали його "водопивцею". І в усьому іншому він вів скромне і помірковане життя, і за всі дні, відпущені йому богами для перебування у світі білому, Демосфен не вимовив жодного зайвого слова. А ще кажуть, що Демосфен ніколи не міг собі пробачити того, що одного ранку (лише одного ранку!) його раби піднялися раніше і взялися до роботи в той час, як він, їхній господар, ще спав...
"Поетами народжуються, а ораторами стають",— скаже згодом інший великий оратор-римлянин Ціцерон, і його слова чи не найсправедливіше стосуються Демосфена. Він перший з усіх великих ораторів античних греків перетворив ораторську трибуну на драматичну естраду. Коли його запитали, що потрібно для справжнього оратора, він швидко відповів: "Жести, жести і жести". Він був великим майстром жестів, його руки, все його тіло перетворювалося в жести, увесь він, змінюючи пози, ставав згустком пристрастей, енергії, снаги.
Останні роки свого життя оратор Есхін — постійний запеклий ворог Демосфена — провів у вигнанні, куди він відправився, програвши змагання з Демосфеном. У вигнанні він змушував своїх учнів постійно вивчати ту промову свого колишнього суперника "Про вінок", з-за якої, програвши змагання, залишив батьківщину. Есхін якось прочитав її з таким натхненням, що захоплені слухачі гамірно його вітали.
— О-о,— вигукнув з досадою Есхін,— що б ви ще заспівали, якби почули, як цю промову виголошувала ця клята шельма — Демосфен!..
У жовтні 322 року македонський полководець Меніпп увів воєнний підрозділ в афінський морський порт Пірей — македонський гарнізон розмістився у фортеці Муніції, на горбі, що здіймався над афінською гаванню. Цього було досить, щоб налякати афінян. До всього ж на чолі держави було поставлено відданих Македонії людей. Демократичний режим Афін був відмінений, а багатьох його мешканців згідно з новою конституцією позбавили політичних прав. А ті, хто не мав двох тисяч драхм (таких набралося 12 тисяч), позбавлялися будь-яких пр'ав.
З незалежністю Афін було покінчено — Антіпатр святкував свою перемогу. Тільки його шпигун-внвідник і кат-порученець Архій, згадуючи Демосфена, разчаровано казав:
— Який жаль, що він встиг. Втік од нас, сховався на тім світі — тепер його вже там не дістанеш.
Нікея, Клеопатра і регент
Коли до Клеопатри дійшла вістка про загибель Леонна-та, то з досадою сказала:
— Дурень! Я хотіла його зробити царем Македонії, а він поліз у сутичку з греками й наклав головою!..
І забула про Леонната назавжди — мертві її не цікавили. А ось живі... Серед живих Клеопатра почала собі шукати нового претендента на одруження — кого саме, їй було все одно, аби він мав достатню військову силу. Олімпіада, дізнавшись про невдачу з Леоннатом, порадила дочці одружити на собі самого Пердікку. Грати так грати! Пердікка — значна фігура. Всемогутня. Регент. Щоправда, в літах, так зате ж — надійний. Має і силу, і вплив на проклятих македонців... Олімпіада тому так гаряче переконувала дочку, бо гадала з допомогою Пердікки — якщо він раптом стане її зятем — покінчити з Антіпатром і відстояти єдину і неподільну імперію.
Дочка погодилась. їй було все одно, за кого виходити заміж. Тільки попрохала матір самій написати листа регенту. І запропонувати йому її, Клеопатру.
Олімпіада надіслала регенту з Епіру короткого листа:
"Йди в Македонію, там тебе з нетерпінням чекає Клеопатра і македонський трон".
І почала посилено розповсюджувати чутки, що син її Александр на смертному одрі передав Пердіцці не лише свій перстень, а й сам трон. Пердікка відразу ж приєднався до цієї гри — так, так, Александр таки й справді передав йому трон. І захопився ідеєю одружитися з сестрою покійного імператора — такий хід відповідав його потаємним планам стати коронованою особою імперії. Але на шляху до здійснення цього плану була одна маленька перепона, про яку не знали ні Клеопатра, ні Олімпіада: у Пердікки вже була наречена — старша дочка Антіпатра красуня Нікея. Зовсім недавно, коли Пердікка не був ще регентом, він настирливо сватався до Нікеї, вважаючи за велику честь породичатися із всемогутнім намісником. Але тепер, коли в його руках опинилася верховна влада — як у регента,— одружуватися з дочкою Антіпатра вже не було смислу. Клеопатра — вигідніша партія, адже, взявши шлюб із сестрою покійного імператора, він зможе домогтися царського трону в Македонії.
Втратити таку можливість, коли трон сам плив йому в руки, він не збирався. Але щось заважало йому рішуче і назавжди розірвати стосунки з Антіпатром — може, почувався ще не зовсім упевнено і твердо чи лякливим був, нерішучим. Та й Антіпатр серед полководців Александра залишався впливовою постаттю — намісник Македонії! Ні, з таким передчасно не треба псувати стосунки, бо втратиш і те, що маєш. Мало що трапиться в цьому хисткому й нетривкому світі. Але й Клеопатру, а з нею і македонський трон не хотілося випускати з рук. От і крутись та гадай, де виграєш, а де програєш. А програти можна все, навіть голову.
Так нічого й не придумавши, Пердікка затіяв небезпечну гру. Втаємничуючи свої спражні плани, він одночасно сватався і до дочки Антіпатра, і до сестри покійного імператора. Розрахунок був простий: або там, або там поталанить. Та як він не втаємничував справжні плани, як не плутав свої ходи, про його наміри стало відомо Антіпатру. І ця новина його ошелешила. Дурень, лаяв себе намісник, старий дурень, бо вважав Пердікку своїм спільником, а він... Ні, такому хитрому женихові треба добряче дати по руках, щоб більше не смів одночасно свататись до двох.
Облишивши воєнні дії в Етолії, Антіпатр із спільником своїм Антігоном несподівано рушив у Малу Азію з потаємним наміром приборкати Пердікку і поставити його на місце. Пердікка, відчувши смалене, занепокоївся. Та й воювати одночасно з двома полководцями він не мав ані бажання, ані достатніх сил. Єдиний шанс уникнути сутички з Антіпатром — це хутчіше оженитися на його дочці, а про Клеопатру сказати, що все то... все то вигадки його ворогів. Тож Пердікка спішно відрядив послів до Нікеї, благаючи її негайно вийти за нього заміж, і тоді вони будуть щасливі до кінця своїх днів.
І таки випередив Антіпатра, який десь забарився, а свати тим часом привезли до нього намісникову дочку. Кортеж був пишний і вражаючий, наречена сяяла, як нова золота монета. Пердікка зустрів її з належною шаною І привселюдно оголосив про свій намір одружитися на дочці Антіпатра. Але давно відомо: не все, що добре починається, добре закінчується. Бо майже одночасно з Нікеєю до Пердікки прибула (і теж, як на лихо, з пишним кортежем, що відразу ж всім упав у вічі) друга його наречена — Клеопатра, котрій він ще раніше так необачно надіслав виклик... Регент опинився в досить делікатному становищі. А втім, це можна і пережити-перекліпати, аби не скандал, що спалахнув з Антіпатром. А спалахнувши, він одразу ж переріс у війну. Обидві наречені були налаштовані войовниче і роз'їхались — кожна туди, звідки й приїхала,— а тоді почали слати погрози на голову необачному женихові. Пердікка заперся в палаці, не знаючи, як виплутатися з небезпечної історії. З переляку він уже ладен був не одружуватись ні на тій, ні на тій, аби лише самому вціліти, але Антіпатр пригрозив, що не дозволить ганьбити і дочку його, і честь його!
Клеопатра, ображена до глибини душі дворушництвом регента, теж слала погрози і прокльони.
(Продовження на наступній сторінці)