Залишився у рідному місті й Демосфен. Не так давно Афіни захистили його, не видали на вимогу Александра, і Демосфен віддячував співгромадянам своєю щоденною працею на благо рідному народові: впорядковував фінанси, вдосконалював морські та військові справи, як і раніше, полум'яним словом підтримував у співгромадян мужність та святу віру в перемогу. А сили були нерівні. Ряди національної партії значно і значно поріділи. З часу Херонейської битви, і особливо з 338 року,, на Демосфена цілеспрямовано (відчувалася рука, що спрямовувала роботу) посипались і нападки, і доноси, про нього розповсюджували найбрудніші плітки, але підірвати авторитет оратора так і не змогли — афіняни не віддавали на розправу македонофілам свого захисника. Зрештою вороги вирішили дати Демосфену відкритий бій і для цього випустили на арену свого найталановитішого бійця, стійкого прибічника македонців, давнього і послідовного недруга Демосфена, відомого оратора Есхіна.
А почалося ось із чого. Свого часу було запропоновано нагородити Демосфена золотим вінком за його великі політичні і громадські заслуги. Але Есхін тоді опротестував цю пропозицію як буцімто незаконну: вона, мовляв, внесена не в належний час (який же час належний, Есхін того не пояснив) і що заслуги Демосфена аж ніяк не можуть бути визнані як такі, що варті подібної високої нагороди. А тому це питання повинне спершу обговоритися в суді і лише тоді його можна винести на розгляд у Народному Зібранні. Ясно було, що Есхін потай заздрить всенародній славі свого суперника і в душі ображений, шо афіняни більше уваги приділяють Демосфену, а не йому і Демосфена нагороджують, а не його, Есхіна... Але тоді Есхін так і не зважився надати справі хід, відчував, що може програти, а тому вичікував зручний час і цілих шість років не доводив справу до суду — про неї вже всі встигли й забути. І ось зненацька у 330 році, коли повсюди перемагали македонофіли, відтісняючи членів національної партії від державного керма, Есхін вирішив, що вже настав час нанести Демосфенуч вирішальний удар. Або він виграє, або Демосфен, обом їм в одному місті більше не вжитися.
З багатьох країв Греції з їхалися в Афіни бажаючі бути присутніми на змаганні двох знаменитих ораторів і двох непримиренних противників, котрі й до того не раз мірялися силами, а це вирішили стати на останній герць: або — або.
Першим із звинувачувальною промовою виступив Есхін — він говорив надто різко, брутально. Його промова була переповнена інсинуаціями та різними вигадками, на які він завжди був великим майстром. Есхін очорнив усе життя Демосфена, починаючи заледве чи не з колиски: він і сякйй і такий, увесь зітканий із самих лише вад і пороків — як людина, як політичний, державний чи громадський діяч. Втративши чуття міри і хоч якоїсь об'єктивності, Есхін обливав брудом все у своєму противнику: і його характер, звички, уподобання, смаки, і його патріотизм. Виявляється, Демосфен (дехто думав, що, навпаки, Есхін) плазував перед македонцями, продавався їм за золото (яке брав все той же Есхін) і всі біди Афінської держави відбувалися від того, що він зумисне обминав ті моменти, коли афіняни могли легко виграти, а штовхав їх на авантюру тоді, коли ясно було, що вони програють.
Та ось слово взяв Демосфен і виступив із своєю найзна-менитішою (так потім визнають історики) промовою "Про вінок" — славетнішої промови не було в жодного з грецьких ораторів ні до Демосфена, ні після нього. То захищаючись від нападів, то в свою чергу нападаючи, то вдаючись до пафосу, то не менш майстерно шаржуючи, чергуючи гнів і дотепи, погрози й насмішки, вмовляння і знову висловлюючись то метафорично, то парадоксально — Демосфен пройшовся по всьому своєму житті та публічній кар'єрі і довів, що він чистий і порядний, такий же і патріотизм та благодійна його діяльність. Захищаючи свою політичну програму, на втілення в життя якої він віддав всього себе, Демосфен довів, що вона може бути тільки корисною для афінян і згубною для македонців. Що ж, зажурено зізнався промовець, багато що із задуманого не вдалося, але сталося те не з його вини і не з вини афінян, а з вини тих, чиїм представником виступає. Есхін. Демосфен з сумом говорив про теперішній стан Греції, в'їдливо висміював тих, хто, скориставшись можливостями демократії, продавав свою батьківщину і занадто виставляв свої заслуги. Слухаючи Демосфена, афіняни відчули всю епоху, в якій жив і діяв промовець, епоху, де було стільки подій, воєн, інтриг, перемог, бід. І всі протиріччя ніби уособлювали дві людини — сам оратор і його недруг, як два антиподи, один справжній патріот, другий — прислужник чужого тирана.
Демосфен переміг. Слухачі віддали перевагу тільки йому. Есхін програв у двобої. І не тільки програв, а й навіть не набрав достатньої кількості голосів, потрібних для захисту від дії закону за недостатньо обгрунтованими і не-доведеними звинуваченнями,— він не мав і однієї п'ятої всіх голосів і тому повинен був піти у вигнання і жити там до кінця своїх днів.
Так переміг в тому публічно-словесному, тобто безкровному, поєдинку Демосфен. Так несподівано для самого себе зійшов з історичної арени найзатятіший грецький прислужник Македонії, цинік Есхін, котрий ніколи не гребував нічим для досягнення своєї політичної мети. Грецькі патріоти з полегшенням зітхнули, коли прилетіла вістка про вигнання Есхіна. Нарешті міг передихнути й Демосфен, бо натерпівся він від Есхіна за своє життя чимало. Щоправда, з вигнанням Есхіна не зникла македонська партія, але вона втратила свого вождя і вплив на людей. Може, це і підштовхнуло македонську партію до думки будь-що відомстити Демосфену за нищівну поразку, завдану ним її вождеві Есхіну. Маємо на увазі Гарпаллів процес, заплутаний, незрозумілий тоді — таким він залишився й тепер. Але той процес допоміг — бодай на кілька років — усунути з політичної сцени Демосфена. А суть його ось у чому. Сатрап Сирії та Вавилону Гарпалл у відсутність Александра Македонського, присвоївши собі його скарбницю, втік і з'явився в Афінах, де й став Прихиляти на свій бік членів національної партії, пропонуючи їм грошову допомогу. Хоч національна партія завжди потребувала допомоги, та все ж за пропозицією Демосфена Гар-палла замкнули у в'язниці, а гроші — понад сімсот талантів — відібрали і поклали на зберігання в Акрополі. Невдовзі Гарпалл утік з-під варти, а скарбники секвестируваних сум оголосили про велику нестачу. Довго гадали, хто і коли викрав частину грошей, аж доки македонофіли не пустили чутку, що винуватий, мовляв, Демосфен та його товариші, які не раз одержували від Гарпалла великі суми. Та, коли було знайдено рахункову книжку Гарпалла, імені Демосфена у ній серед тих, хто отримував гроші, не виявилось. І все ж це не врятувало Демосфена. Більш ніж півроку тривало розслідування цієї темної справи, і в результаті було оголошено список громадян, котрі провинилися... Одним з перших там значився Демосфен: буцімто він узяв хабар в розмірі двадцяти талантів. Всі були розгублені, ніхто не міг повірити: як? Демосфен?.. Народний герой, святий чоловік?
Суд присудив Демосфена до виплати великої пені. А якщо Демосфен не матиме потрібної суми, то... У Демосфена потрібної суми, п'ятдесят талантів, не набралося — і він був посаджений до в'язниці. Але просидів там недовго. Люди, котрі вважали ту історію наклепом на чесну людину, допомогли Демосфену втекти. І довго ще в Афінах говорили: хоч Демосфен і переміг Есхіна у чесному поєдинку, але македонські прихильники в свою чергу перемогли Демосфена в нечесній грі.
"...Щодо міфічного мого зачаття..." її великого сина, ім'я якого вже гриміло на увесь світ, не стало у 323 році — в чужій і незнаній їй Вавилонії зустрів він свій негаданий, такий несправедливий кінець.
Не стало Александра Македонського в тридцять три роки.
Багато чого із своїх планів і сподіванок він здійснив — і здійснив блискуче, вражаюче. Став і повелителем світу. Крім, власне, Македонії і Балкан, у його руках була величезна Перська імперія та частина Індії, де він провоював і процарював тринадцять років. Все життя Александр присвятив одній-єдиній меті, яку він сам собі визначив: створити світову імперію. За тринадцять років безконечних битв, походів, злигоднів, смертельного ризику, неймовірного напруження сил він таки створив її. І тепер після його несподіваної і передчасної смерті полководці не знали, що з нею робити. Як не розуміли, для чого їхній повелитель поназавойовував (їхніми руками, звичайно) стільки земель і народів? Утримати все це в одних руках. Хіба він не розумів, що, скільки б не послали йому боги життя, навіть найдовший вік, все одно після його смерті Імперія розпадеться.
Завоювавши стільки чужих країв і народів, Александр бачив себе імператором (а не якимось там македонським царем) і повелителем світу. А отже — богом. Чи — рівним богові. І невдовзі з колишньої Перської імперії, що стала тепер імперією Александра, примчали гінці, котрі принесли еллінам неймовірну новину: вимогу царя Александра, щоб вони, елліни, віднині виявляли йому таке ж пошанування, яке виявляється самому богові.
Македонці ніколи не обожнювали своїх царів. Тільки мертвим владикам вони могли іноді виявляти пошанування як героям. А про те, щоб за життя... Та це навіть Філіппу на думку не спадало, а синок його... Ну й синок, мало йому царського звання, вирішив з богами зрівнятися... Під час перського походу він почав вимагати, щоб перед ним ставали на коліна як перед богом. Насторожилась і Олімпіада, коли до неї дійшли такі вісті. А насторожилась, бо не знала, що вона матиме з такого сина — їй буде краще чи гірше?
(Продовження на наступній сторінці)