Зваживши все, Клеопатра написала ділового листа і сама запропонувала Леоннату руку і серце. Це було нечува-но для македонських жінок, але Клеопатра не мала іншого виходу, тому й махнула рукою на різні там умовності. Відкинувши делікатність, вона писала, що коли він одружиться на ній, то удвох вони захоплять Македонію і він стане царем, а вона — царицею.
Честолюбивий Леоннат, який тільки й чекав пропозиції захопити владу (яким шляхом, то не мало для нього аніякого значення), відгукнувся охоче. Збуджено писав Клео-патрі, що тільки вони — він і вона — достойні стати повелителями і неодмінно ними стануть. І висловив ряд слушних пропозицій, з чого та як починати свій спільний похід до македонського трону. А про те, чи подобається вона йому як жінка, про свій майбутній шлюбний союз і життя — ні слова. Та, зрештою, це не мало суттєвого значення.
Повагавшись, Клеопатра змушена була написати про свої наміри матері в Епір. Бо все одно рано чи пізно, а цариця дізнається і може нашкодити дочці, адже переконана, що трон належить тільки їй. З обережності Клеопатра писала, що її майбутній шлюб допоможе їхньому царському дому прийти до влади. Що вона особисто хоче стати царицею —: не прохопилася й словом, аби приспати материну пильність.
Та Олімпіаду обвести круг пальця було непросто. Справжні наміри дочки вона розгадала швидко, але — теж з обережності — вдавала, що їй вірить. Принаймні з допомогою Леонната вона покінчить з ненависним їй Антіпатром, а вже потім прибере владу до своїх рук. Клеопат-рі — хоч вона й рідна дочка — влади не бачити довіку...
Але дочці відповіла, приховуючи свої справжні наміри, що схвалює вибір і чекає її весілля з Леоннатом, щоб повернутися в Македонію і тихо дожити свого віку на батьківщині дорогих її серцю чоловіка і сина, пам'ять про яких вона збереже до скону своїх літ.
Зі свого боку і Клеопатра розгадала справжні наміри матері, але теж вдала, що вірить їй. Та й чим Олімпіада зможе зашкодити їм з Леоннатом? Захопивши владу, вони нею з Олімпіадою не поділяться, влади ледве вистачить їм обом.
Перемагаючи, Афіни програли
У ті дні Антіпатру було не до Олімпіади, хоч він і чув, що мати-цариця листується то з Євменом, то з Полісперхон-том, прохаючи того і того посприяти їй у поверненні в Македонію. Намісник і регент готувався придушити повстання Афін та їхніх спільників — де вже тут набридлій цариці увагу приділяти!
Дізнавшись про раптову смерть Александра у Вавило-ні та про розподіл сатрапій, Антіпатр вирішив поки що не втручатися у боротьбу діадохів — еллінські повстання не давали йому й дихнути вільно. Та й підкоривши Елладу, він більше виграє, аніж у гризні за сатрапії. А той, хто володіє грецькими полісами, зможе диктувати свою волю іншим. І тому Антіпатр, не звернувши уваги на чвари діадохів, велів Кратеру негайно надіслати йому допомогу військами — своїх для придушення грецьких заворушень у нього було не досить. Збираючи сили, звернувся також за допомогою до сатрапа геллеспонтської Фрігії, пообіцявши йому за допомогу руку однієї із своїх дочок.
Зібравши достатнє військо, Антіпатр швидко проник у Фессалію. Але греків виявилося більше. Обережний Антіпатр, дізнавшись про це, хотів було ухилитися від бою, доки не шдоспіне допомога з Азії, та битва йому була силоміць нав'язана. Намісник зазнав поразки. Відступаючи, він сховався за надійними фортечними стінами Ламії, що стояла неподалік Маліакської затоки. Там в літо 323 намісник зібрав усі свої сили, зброю, катапульти, харч і став очікувати допомоги з Азії. В морі неподалік затоки у нього було 110 кораблів, щоправда, їх заблокували 240 трієр афінян. Хоч кораблі й не могли прорвати блокади, але все ж захищали місто з боку моря, і це вже добре. Але події погіршувалися для Антіпатра з кожним днем. Перемога еллінів над македонським намісником викликала нову хвилю повстань. Одне за одним виступали проти Македонії грецькі міста, і здавалося, що македонцям вже не вибратися з Еллади.
Невдовзі до Ламії підійшов Леосфен, став табором і велів його оточити глибоким ровом, на валах рову виставив дозорців. На мурах спалахували на сонці блискучими об-ладунками македонці. Леосфен велів своєму глашатаю підійти ближче до стін і від його імені запропонувати македонцям битву.
Глашатай прокричав те македонцям, але зі стін відповіли, що їхній полководець зараз відпочиває і просив його не турбувати.
Блискучі шоломи з гребенями сміялися на стінах, і їхній регіт було чути далеко.
— А ми будемо сміятися після бою,— сказав Леосфен і повернувся у свій табір насупленим і сердитим — у його вухах все ще лунав сміх македонських вояк у шоломах з гребенями. Після невеликої ради з начальниками загонів Леосфен велів готувати війська для штурму фортеці.
Але навіть два дні штурму нічого не дали. Македонці оборонялися стійко, Почувалися вони в безпеці і сподівалися на швидку допомогу. Афіняни ж несли значні втрати. Начальники загонів вже почали ремствувати, що вони задарма гублять людей. Все зваживши, Леосфен вирішив поки що відмовитись від взяття міста — не мав достатньої штурмової техніки, особливо таранів і башт. А без них і справді лише погубиш людей, і тільки.
Македонці, як і перше, сміялися на мурах.
Леосфен хмурнів, кусав губи. Македонський сміх боляче ранив його самолюбство. Тому вирішив від міста не відсту-патися, а брати його виснаженням. Велів спорудити стіну і вирити широкий рів, щоб перерізати будь-який зв'язок міста із зовнішнім світом. І хай тоді македонці сміються — побачимо, чия візьме.
Минали дні, тижні, облога затягувалась, і кінця-краю їй не видно. Селяни, яких чимало в афінському війську, скаржились, що їх чекають поля, що землю треба обробляти, а вони тут задарма марнують дорогоцінний час. Леосфен змушений був виконати їхні прохання і відпустити їх, хоч це значно ослаблювало його сили.
А облога все затягувалась і затягувалась.
Македонці, щоправда, вже не сміялися на мурах, у них почався голод. Треба було ще трохи почекати — і вони са1 мі здадуться. Леосфен щодня обходив свої позиції і підбадьорював воїнів: ще день, ще два-три дні і македонці здадуться... Одного дня, закінчуючи обхід, стратег спустився у щойно викопаний рів, зупинився, даючи вказівки, і тут йому на голову впала каменюка.
Хтось помітив, як вона сунулась по крутизні насипаного валу, і крикнув: "Стережись!.." Але той не встиг відскочити. З розбитою головою полководця віднесли в табір, де він на третій день, не приходячи в себе, й помер. Де взялася каменюка, випадково вона впала чи ні — того так ніхто й не дізнався.
Поховали Леосфена неподалік Ламії, на узвишші. Поховальне слово на його могилі виголосив Гіперід. Високо оцінивши заслуги покійного в загальній еллінській боротьбі з Македонією, оратор вигукнув:
— На фундаменті, що його заклав Леосфен, тепер зводиться будова майбутнього!
Смерть Леосфена, якому вони вірили і якого любили, обернулась для греків непоправним ударом. Коли не стало полководця, який тихо, спокійно, але так надійно перемагав македонців, всюди запанував смуток і настрій у воїнів відразу ж підупав. Здавалося, що без Леосфена їм уже не перемогти македонців.
На пропозицію Гіперіда замість Леосфена вибрали Ан-тифіла. Він був кмітливим і хоробрим полководцем, але замінити загиблого не міг. Леосфена взагалі ніхто не міг замінити. Це Антифіл відчував і сам, тому вагався, перебирав різні плани і на жодному не міг зупинитися, бо всі вони йому здавалися ненадійними. Так минали дні, тижні. Антифіл все ще вагався (чи когось вичікував), військо його вже відверто нудьгувало. А в цей час на поміч до зачинених підоспів македонський полководець Леоннат. З собою він привів піхоту й кінноту. Проникнувши в Фес-салію, він швидким похідним маршем рушив до Ламії на з'єднання з Антіпатром.
Коли про це доповіли Антифілу, він велів зняти облогу, свій табір спалити, обози відправити в один бік (до міста Мелітея), а самим спішно йти назустріч Леоннату, щоб він не встиг з'єднатися з Антіпатром. Еллінське військо нараховувало двадцать дві тисячі піхотинців і три з половиною тисячі вершників — більше, ніж у Леонната, і Антифіл міг розраховувати на перемогу.
Сутичку розпочала кіннота.
З першої ж години бою пощастило афінянам. Начальник фессалійської кінноти Менон до вечора розбив Леонната. Рятуючись, той Кинувся до болота, сподіваючись, що ворожа кіннота туди не поткнеться. Але врятуватися Леоннату не вдалося, біля самого болота його проштрикнув еллінський спис...
Це був перший значний успіх, але закріпити його еллінам не вдалося. Македонська фаланга, побачивши розгром своєї кінноти, ухилилася від битви, відійшла на узвишшя і там закріпилася. Фессалійська кіннота хотіла було викурити її з узвишшя, але не змогла і облишила те до ранку. Як Антифіл не вмовляв союзників негайно розпочати штурм укріплень фаланги, нічого з того не вийшло. А вранці другого дня обоє військ — Антіпатра і піхота загиблого Леонната — об'єдналися на очах в еллінів.
Зважаючи, що в греків більше кінноти, Антіпатр. ухилився від битви. Вибираючи круті дороги на горбах (щоб фесса-лійська кіннота не могла його там наздогнати) македонський намісник відходив прудко, майже втікав, намагаючись будь-якою ціною відірватися від еллінів.
(Продовження на наступній сторінці)