І тоді Демосфен сказав, що справжнім порушником миру є сам Філіпп, адже він з часів підписання договору ні на день не припиняв війни. Філіпп — це підступний ворог, котрий своїми ласками погрожує задушити еллінський світ...
Афіни послухали Демосфена й оголосили Македонії війну.
Спершу грекам таланило. Об'єднана грецька армія раз за разом отримувала перемоги біля беотійського кордону та в долині Кефісу. Віра в непереможну силу Філіппа була підірвана, і в греків з'явилася надія на швидку перемогу. На знак поваги і вдячності греки на святах великих Діоні-сій вирішили нагородити Демосфена золотим вінком...
Олімпіада, коли до неї дійшли такі вісті, ожила, збадьорилась і наче аж помолоділа. Ще б пак, македонці терплять поразку в Греції. А раптом це початок... кінця Філіппа?
Я вирішив вам дати волю...
А далі сталося непередбачене.
Вишикувавши, як і годиться в бойових умовах, військо в каре, виставивши бокові, головні й тилові похідні застави, цар Філіпп швидким маршем, долаючи за добу до сорока п'яти кілометрів, пройшов Фессалію, звідти проник у Фокіду, котра все ще лежала в руїнах, завданих їй попереднім походом македонців. Вцілілі фокідійці, котрі ще не встигли й відбудуватися на попелищах, загледівши в хмарі куряви македонське військо, жахалися:
— Ще не заросли молодою травою могили вбитих македонцями фокідійців, як македонці знову йдуть нас вбивати й палити.
Але несподівано цар Філіпп заявив, що він іде на Афіни. А тому пропонує їм, в чиїх краях він швидко з'явиться, щоб вони негайно до нього приєдналися і разом з ним ішли на Афіни. Ще й пригрозив: якщо не пристанете — начувайтеся! З ваших поселень і руїн не залишиться!
Вістка, що Філіпп іде на Афіни, прилетіла пізно увечері і всіх дуже вразила. Як свідчить Демосфен, прітани *, котрі саме вечеряли, вислухавши гінців, встали з-за столу, зчинили тривогу, покликали стратегів і веліли прогнати народ з базарних лавок, а їх самих — підпалити. Полум'я пожежі мало слугувати сигналом для мешканців навколишніх селищ: всім негайно йти до міста — біда! Було віддано розпорядження огласникам і сурмачам всю ніч обходити місто та оголошувати про скликання Народного Зібрання.
В Афінах ніхто не спав, всі тільки й говорили про те, що Філіпп швидким маршем іде на них. Рано-вранці схвильований народ повалив на Пнікс і зайняв там всі місця, що траплялося нечасто. Ніхто не знав, що треба робити. Якщо раніше не було відбою від бажаючих говорити, то цього разу всім наче заціпило. Огласники до хрипоти вигукували: "Хто бажає говорити?.. Як нам бути?.. Що робити?..", але ніхто не квапився вставати й прохати слова.
Та ось всі звернули погляди в той бік, де сидів Демосфен,— тільки він один, великий патріот, оратор і борець проти македонської тиранії, міг щось порадити народу. І Демосфен встав, вийшов до народу і серед загальної тиші виголосив промову. Говорив він пристрасно і палко.
— Будьте мужніми, афіняни! — закликав Демосфен своїх співгромадян.— Становище не таке вже й безнадійне, як ви думаєте. Треба негайно відрядити посольство до Фів і запропонувати фівинцям союз, щоб їх не перетягли на свій бік македонці. Одночасно послати військо до кордонів Беотії, щоб усі, в тім числі й Філіпп, зрозуміли: афіняни збираються захищати свою свободу і незалежність не на життя, а на смерть!
* Прітани — виконуючі обов'язки голів афінської ради 500. Прітани завжди спільно обідали в Прітани (общинному домі) і підтримували священний вогонь. Обід в Прітанії разом з прітанами вважався для афінян чи іноземців високою честю й пошануванням.
Коли знаєш, що робити,— вже легше. Було розподілено обов'язки, Демосфен вибрав собі найважче: разом з дев'ятьма послами й невеликим кінним загоном охорони того ж дня відправився до фівинців на переговори. У ті роки Афіни переживали тяжке фінансове становище, і воєнна міць їхня була надто ослаблена. Військова скарбниця спорожніла, державні прибутки різко впали — за що вже тут утримувати велику армію. А ще ж треба було платити винагороду суддям, членам і учасникам Народного Зібрання (зовсім недавно увели плату за відвідування Народного Зібрання). Дещо було у скарбниці феорікона, куди відраховувались так звані "гроші видовиськ". Вони йшли на роздачу під час свят і були формою державної допомоги, і сувора кара могла впасти на голову кожному, хто насмілився б виступити з пропозицією витратити кошти феорікона на якісь там інші потреби. Демосфен зважився і виступив з пропозицією віддати ті гроші на воєнні потреби. Але говорив про те обережно і натяками, не називаючи самої каси феорікона. Але демос не велів чіпати касу феорікона — навіть для відведення біди, що нависла над містом. І де взяти гроші—-того ніхто не знав. Шість тисяч громадян Афін були зобов'язані, крім інших податків, платити ще й військовий і особисто служити у війську. Закон до цього зобов'язував усіх, чий статок сягав 25 мін *: військову повинність такі громадяни відбували в загонах гоп літів — озброюватись мусили за власні кошти. А бідняків набирали у легко озброєну піхоту. Такі воїни — пельтасти — для захисту мали благенькі полотняні щити і билися за допомогою пращі, дротиків і списів. Пельтасти були рухливішими за гоплітів, але з гіршим військовим вишколом. Служба у війську була тяжкою навіть для заможного. На день воїнам видавали по два оболи ** (державні раби отримували по три оболи, ефеби — по чотири на день), а ціни високі. Двох ободів ледве вистачало, щоб не померти з голоду. Та й ті мізерні кошти видавалися нерегулярно, з перешкодами, і афінські стратеги, аби їхні воїни не повмирали з голоду, дивом діставали сякий-такий нужденний харч. Після закінчення воєнних дій плата взагалі припинялася, хоч дорога з поля бою і додому часом розтягувалася на довгі дні. А вдома охлялих захисників держави чекали такі ж охлялі з голоду сім'ї.
* Міна — грошова одиниця Давнього Сходу і античної Греції. 60 мін складали один талант — найбільшу грошову одиницю Давньої Греції. ** Обол — найменша грецька срібна чи мідна монета.
Коли Демосфен повернувся з Фів, успішно виконавши евоє завдання, Афінська держава вже закликала своїх чоловіків до зброї і нашвидкуруч зібрані загони почали виступати в напрямку Беотії. Збадьорені Демосфеном фівин-ці теж закликали своїх громадян, здатних носити зброю, виступити на захист свободи і незалежності. Невдовзі обг-єднана армія афінян та фівинців вирушила навстріч македонським військам, з якими вона мала здибатись десь неподалік міста Херонеї.
У складі нашвидкуруч зібраного війська на битву з північним варваром пішов і оратор Демосфен. Він чи не най-гарячіше закликав чоловіків до вступу в армію та захисту вітчизни, тож сам не міг стояти осторонь. Записавшись до війська одним з перших, став простим гоплітом. Перед відходом війська до Херонеї Демосфен всю ніч наводив удома лад, познищував деякі записки, віддав необхідні розпорядження, блукав кімнатами будинку (раб ходив за ним слідом із свічкою в руках), неуважно дивився на фрески, картини, гортав згортки рукописів і, зітхнувши, клав їх на місце. Раби, а їх у нього було п'ятеро, відчувши лихо, насторожено і злякано спостерігали за господарем... Вранці пан зібрав своїх рабів (ті, відчувши лихо, заголосили: "На кого ж ти нас покидаєш, добрий господарю?..") і довго мовчав, щось думаючи. А тоді зненацька запитав:
— Чи кривдив я коли-небудь вас?
Ні, ні,— хором відповіли раби і казали правду.
— І ви мене теж не обидили і не завдали мені клопотів чи лиха. ї тому, йдучи на війну, я вирішив дати вам волю. Бо раптом не повернуся з поля бою? То хто про вас потурбується?..
Почувши таке, раби злякано відсахнулися, і їм наче мову повідбирало. Це було так незвично й нечувано, щоб раба в Афінах відпускали на волю, що вони заціпеніли... Ну, буває, що старі бездітні пани відпускали рабів, щоб ті потім їх доглядали. Бо навіть після відпущення на волю раб мусив виявляти повагу до свого пана і шанобливість — як і до нього самого, так і до членів його сім'ї. Такий відпущений на волю раб мусив виконувати будь-які прохання колишнього господаря. А якщо той звертався у дні сімейних свят — підносити колишньому панові та членам його сім'ї дарунки. Якщо ж вільновідпущеник не виконував цих обов'язків свого пана, той мав право притягти його до суду і знову обернути невдячного в рабство.
Взагалі й відпустити раба на волю було не так просто. За грецьким правом раб — річ. А кожна річ повинна мати свого господаря. Як це так, взяти і відпустити річ на волю? Тому звільнення рабів (якщо таке диво траплялося) оформлювали у вигляді їхньої фіктивної продажі богові. Тож вранці Демосфен повів своїх рабів у храм, де жрець і "купив" їх для бога, про що й зафіксував відповідним написом на стіні храму. Потім були оформлені потрібні документи. А вже з храму "продані богові" раби вийшли вільними.
— Поки що живіть у моєму домі,— напучував їх Демосфен.— А коли я повернуся з війни — якщо боги збережуть мені життя,— допоможу вам обзавестися власним господарством. Якщо ж не повернусь — викручуйтесь самі.
Раби падали на землю, припадали до його сандалій, і Демосфену доводилося од них тікати. Попрощавшись з сім'єю, пішов Демосфен на війну простим гоплітом. Оскільки ж гопліти за власний кошт мусили озброюватись, Демосфен купив спис, меч, щит, шолом, панцир та поножі і відповідно екіпірувався.
Афіняни проводжали військо далеко за місто. Бідняцькі сім'ї, жінки, обліплені дітьми, довго бігли в хмарі куряви та голосили — багато хто з їхніх годувальників не повернеться з поля бою.
Довго-довго не вщухали плачі.
(Продовження на наступній сторінці)