І сам Філіпп, і його прихильники серед греків провели значну пропагандистську роботу, і року 337-го представники грецьких міст-держав зібралися на Конгресі в Корін-фі, де й було прийняте рішення про утворення загально-грецького союзу. Спрямований в основному він був проти Персії, яка пригнічувала малоазіатських греків. Македонія давно збиралася завоювати малоазіатський берег, що був усіяний багатими торговими містами, які перебували під владою Персії. Завоювавши береги Егейського моря, цар Філіпп отримав би першокласну воєнну базу і спостережний пункт для подальшої боротьби з Персією. На його вимогу (але за рішенням нового Конгресу) був складений договір про всезагальний мир, мета якого — забезпечення свободи і самостійності еллінських міст. Договір проголошував мир у Греції на суші й на морі, заборонялися чвари, насильницькі перевороти не допускалися, суворо заборонявся переділ землі і звільнення рабів з метою перевороту. Доля грецьких міст, як і всієї Греції, віднині передавалася македонському царству. Конгрес на вимогу Філіппа постановив заборонити відновлення зруйнованих македонцями міст і тих ПОЛІТИЧНИХ установ, які виступали проти Філіппа і союзу або вступали в дипломатичні зносини з їхніми ворогами, звинувачувались у зраді і разом із своїм родом
каралися смертю та конфіскацією майна. Між еллінами та македонським царем було укладено на всі часи союз — як оборонний, так і для наступу. Головою союзу і головним командувачем союзних військ був обраний цар Філіпп. Члени союзу не мали права виступати проти нього, він же мав право на випадок потреби в будь-який час згукувати Союзне Зібрання. Центром союзу стало місто Корінф. Конгрес також прийняв рішення: щоб відомстити персам за осквернення еллінських святинь, перенести війну на Схід. В тексті клятви наголошувалося про цільність македонської держави і послушенство стосовно Філіппа, оголошеного потомком Геракла.
Так греки віддали свою владу тому, хто загарбав їхні землі. Віднині македонський цар цілком законно — все-грецький Конгрес вирішив! — отримав необмежену верховну владу над сухопутними і морськими силами Еллади, а також всю повноту цивільної влади, бо Філіпп віднині став ще й грецьким володарем. Спільні сили, якими він тепер мав командувати за рішенням Конгресу, складали 200 тисяч піхоти і 45 тисяч кінноти. Афіни хоч і зберігали зовнішню політичну самостійність, але економічно повністю залежали від Македонії, отож у місті теж встановлювалася диктатура Філіппа та його прихильників.
Македонська партія перемогла.
Демократи на чолі з Демосфеном потерпіли повний крах.
І все ж це була хоч маленька, але перемога, бо Афіни з усіх бід вибрали одну. Погодившись на мир, вони хоч і не врятували своєї незалежності, але своє місто зберегли. Цим афіняни були зобов'язані Демосфену. Ось коли нарешті було оцінено подвиг афінського вождя, чиї слова народ раніше сприймав з байдужістю. Але тепер, наче прокинувшись, люд повсюди висловлював вдячність та повагу Демосфену. А на знак всезагальної шани і поваги до його заслуг було доручено Демосфену виголосити промову над прахом тих, хто поліг у херонейській битві. Народне Зібрання також постановило: на знак високих заслуг оратора перед народом Греції провести тризну по загиблих у його власному домі.
Це була велика честь і таке всенародне визнання, що оратор розчулився і тихо заплакав— світла й печальна гіркота полонила його змучену душу. Це було найвищим визнанням його заслуг перед народом, але хіба для цього він жив і боровся? Хіба це. все, що він досягнув, до чого йшов і чого прагнув? Невже він нічого так і не виграв, невже переміг його лютий ворог? Серце не могло з цим змиритись. Філіпп захопив Грецію, став її господарем і повелителем, але попри всю свою необмежену владу, він все ж таки не бог, а простий смертний, хоча й любить вдавати з себе небесного владику. То попереду все ще може бути, і Демосфену хотілося вірити, що майбутнє Греції буде кращим, аніж сьогодення. Заради цього варто було жити і боротися — навіть до загину.
Александр, син Філіппа, зазнає поразки
Після щасливої для македонців битви біля Херонеї, де царевич Александр командував легкою кіннотою і проявив себе неабияким полководцем, Філіпп став з гордістю поглядати на свого сина. У вісімнадцять років командувати цілим крилом такого непростого війська, як македонське, і завдати нищівної поразки противнику й хід самої битви переломити на свою користь — на таке не кожний здатний, навіть маючи великий життєвий і воєнний досвід. І звідтоді єтав частіше брати з собою сина. Взяв Александра і в Ко-рінф на з'їзд представників грецьких полісів. Не помилився1 Філіпп і тоді, коли послав сина в Афіни... Якщо до того між ними все ще залишалася якась невидима перепона чи насторога, то після поїздки Александра в Афіни на чолі македонського посольства батько з сином стали ближчими і ріднішими. І Філіпп вирішив це відзначити. Він любив замовляти найкращим художникам свої портрети чи скульпторам статуї. Тепер же, після того як він став єдиним владикою Греції, вирішив замовити не лише свій портрет, а й синів, та ще їхні спільні зображення на олімпійській колісниці. Не забув і про свою покинуту дружину — все ж таки Олімпіада була царицею Македонії і правителькою Епіру. Картину, на якій вони були зображені утрьох — Філіпп, Олімпіада та син їхній Александр — і ще батьки Філіппа Амінта і Еврідіка,— Філіпп подарував місту Олімпії. Цим він хотів нагадати грекам, що тільки Александра, сина свого від Олімпіади, вважає спадкоємцем престолу.
І все було б добре, якби Александр не забагнув здійснити нездійсненне — помирити батька з матір'ю, повернути їм не лише приязнь, а й навіть любов. З малих років Александр був настільки упевнений у собі і в своїй незвичайній ролі, для здійснення якої боги й покликали його у цей світ, що вірив: все, що він забажає, все, за що візьметься,— неодмінно буде здійснене. Задумав помирити батька з матір'ю — помирить. Бо він не такий, як інші, йому допомагають самі боги.
Але тут самовпевнений царевич чи не вперше у своєму житті помилився. Матір-царицю, розгублену і трохи зашарілу, бо вона все ще не могла збагнути, чого од неї хоче син, він привів до Філіппа за руку. Вигляд у царевича був як у того батька, котрий навчає уму-розуму своїх нерозумних дітей...
Філіпп байдуже глянув на сина, потім на Олімпіаду (її Александр чомусь тримав за руку) і, певно, все зрозумів, бо його брови раптом злетіли вгору, чорна пов'язка зсунулась і шрам над порожнім оком затіпавсь — це вказувало, що цар роздратований і ось-ось вибухне.
— Для чого ти привів сюди царицю Олімпіаду? — запитав він навіть дещо насмішкувато, але його вже почала тіпати лють.— Ти всього лише мій син. І Олімпіадин. Наш син. Але ти аж ніяк не бог і не миротворець, чию роль хочеш зіграти.
— Батьку! — не слухав його син.— І ти, моя мати. Я буду щасливий, якщо ви на моїх очах простягнете одне одному руки й обніметесь. Хай буде між вами любов! Хай...
— Помовч! — крикнув цар.— Хоча б тоді, коли з тобою має говорити твій батько. ї затям: взаємини між батьками повинні вирішувати самі батьки, а не їхні діти. Хоч я зворушений, що ти захотів оживити нашу мертву любов, але, даруй, мертве не оживає. Це тобі повинно бути вже відомо. Зламана стріла вже ніколи не полетить — невже ти й цього не знаєш?
Олімпіада зблідла так, що лиця на ній не видно було, губи її затіпались, вона хотіла щось сказати, але не змогла і, висмикнувши свою руку з руки сина, гордо випросталась. Александр теж почав бліднути в передчутті лиха, що вже насувалося.
— Ба-атьку!..
— Не втручайся не в свої справи! — зрадивши своїй витримці, кричав Філіпп.— Тим більше у справи своїх батьків! Ти надто молодий, щоб повчати мене, як мені жити і кого любити. Вже якось сам розберуся. І сам собі виберу звабу. Вона,— тицьнув в Олімпіаду пальцем,— твоя мати, але вже давно не моя дружина. То й не тули її до мене. Я сам дам лад своїм почуттям і сам розберуся, з ким мені постіль ділити!
Олімпіада вибігла, не бачачи за слізьми поперед себе нічого.
Александр вийшов, прикусивши губу. І не відчував крові, яка потекла по губі...
Клеопатра — чергове Філіппове щастя
За повелінням царя вся Македонія мала готуватися до майбутньої війни з Персією. Повернувшись з Корінфа, Філіпп і днював, і ночував у військах, з ним невідлучно знаходився й Александр. Олімпіада, як завжди, була самотньою. З Філіппом і Македонією її з'язував тільки син. Вона любила його, пишалася ним, тож заради нього й жила у нелюбій її серцю Македонії. З роками різкіше й відвертіше проявлялися в Олімпіади риси владолюбства і мстивості. Розлючена на Філіппа за зраду і збайдужіння до неї, вона ненавиділа увесь світ. Філіппа ж — найдужче. Всі кари світу, мислимі й немислимі, посилала на його голову щодень. І щодень чекала його смерті. Але всюди, куди не потикався Філіпп, його супроводжували слава й удача. Олімпіада тліла й згорала від безсилої люті. У відчаї перед самотністю віддавалась релігійним оргіям. Вона їх і раніше любила, тепер же особливо. Під час вакханалій виступала як менада — супутниця бога Діонісія. Як і раніше, вирощувала у своїх покоях гадюк, приручала і під час вакханалій носила їх на грудях.
Од неї тоді сахалися і всі боялися її.
Це Олімпіаду трохи тішило, і тому вона любила змій.. Коли не було настрою, йшла в потаємну кімнатку, де, відгороджені од усього світу у великих скляних ящиках, виростали гадюки, годувала їх, пестила гаддя, обвиваючи його навколо шиї.
(Продовження на наступній сторінці)