Вайвасвата з товаришем стрибнули на мілину, понесли господиню до берега. За ними йшли Чорний Володар і Ган. Юрби чорних вояків нишпорили по острову. Димували руїни. На піску валялися гори трупів. Каркало в небі вороння, хмарами застилаючи ранкове сонце.
До носилок підійшов Чорний Володар. З-за запони вийшла Маруіра. Вона опустила очі, не дивилася ні на кого. Щоки в дівчини поблідли, пальці дрібно дрижали.
— Батьку,— прошепотіла вона.— Що ти наробив, батьку?
— Мовчи,— грізно гримнув Чорний Володар.— Воля Пір'ястого Змія — єдиний закон для всіх. Гане! Іди сюди!
Старший чаклун зупинився поряд з Володарем. Ранатака схопив Маруіру за руку. Метнув її до ніг чаклуна.
— Бери її. Вона — твоя!
РУКА ДОЛІ
Біснувались морські стихії. Хвилі, як гори, вставали перед кораблями. Стугоніли днища від тяжких ударів, потоки води перекочувалися через палубу. Вояки шепотіли закляття демонам бурі, перемовлялися:
— Рука Великої Долі наближається. Білий Воєвода був великим чаклуном! Не треба було вбивати! Тепер його тінь витає над нами! Буде лихо!
А Вайвасвата, скулившись у кутку біля притулку Маруіри, похмуро мовчав. На душі було порожньо й байдуже. Звідкись накотилася хвиля безнадії. Хотілося забуття. Нащо йому життя? В ім'я чого? Адже й найкращі квіти серед людей отруєні! Вони лише на вигляд приємні, а нутрощі в них — гнилі... О Маруіро, навіщо ти завдала такого удару вірі моїй?
"Готуйся до найстрашнішого, Вайвасвато..." Насміхалась! Знала, що її віддадуть плюгавому нікчемі. Знала й хотіла, щоб Вайвасвата був свідком ганьби. Геть, геть! Він лише раб у цьому колі темряви! Чого ж він ще хотів від воєвод і володарів? Хто сказав йому, що від неї слід чекати іншого? Папіруси, легенди, пісні... Їй просто сумно було, їй хотілося забави... А нині — кінець! Кинутись у хвилю, плисти до берега, на волю! Або життя, або смерть! Лиш не завдячувати нікому, ніякій ласці нещирій!..
Він встав, тримаючись за вірьовки, рушив до борта. Зупинився. Високий вал налетів, сипонув водограєм бризок.
— Вайвасвато!
Хто це? Знову нечутний голос?
— Вайвасвато! Я жду...
Юнак різко обернувся. Двері в притулку відчинені. Маруіра кличе його. Він оглянувся. Нікого не видко. Вайвасвата кинувся до входу.
Вона зачинила двері. Схопила юнака за руку. Дивилася знизу вгору тривожними очима, сповненими муки. Він опустив погляд, мовчав.
— Що хоче господиня? —нарешті прошепотів понуро.
— Вайвасвато,— линули болісні слова.— Наступає час діяти! Ти бачив мою ганьбу? Невже допустиш? Невже ти й досі нічого не збагнув?
— Господине,—спалахнув Вайвасвата, стискуючи тонку руку дівчини,— то ти не хочеш бути з тим виродком? Тебе присилували? Ти не знала нічого?
— Знала, але не хочу,— твердо сказала Маруіра.— Вайвасвато! Треба щось діяти! Не віддавай мене. Краще я піду жебрачкою по дорогах. Краще я вмру десь у горах! Ой горе мені! Йти в обійми смердючого тхора? Нізащо!
В прозорих очах Вайвасвати запалахкотів переможний вогонь радості. Усмішкою осяялось обличчя.
— Я звільню тебе, господине! Ще не знаю як, але звільню! Я думав зле про тебе — прости мені!
— Тихо! — скрикнула Маруіра.— Хтось іде сюди! Вона метнулася до запони, зупинилася біля свого
ліжка. Двері рвучко розчинилися, грім бурі вдерся в затишок. На порозі стояв Ган. Він лиховісно зиркнув на Вайвасвату, потім перевів погляд на Маруіру.
— Чому раб тут?
— Я боялася сама. Я попрохала його стерегти мене...
— Боялася,— прохрипів Ган.— Рабе, вийди геть!
Вайвасвата гнівно бликнув на Гана, рішуче вискочив у двері, з грюком причинив їх. Чаклун розлючено крикнув: — Розбестила ти рабів своїх! Віддам на жертву!
— Він не твій! — з викликом сказала Маруіра.— Не підходь до мене! Не хочу бачити тебе!
— Все моє віднині! — п'яно прохрипів чаклун.— Сам Володар віддав тебе мені! Захочу — підтопчу під ноги. Захочу—кину в океан! Ха-ха! Ти довго зневажала мене... Тепер — кінець! Груди твої недоторкані — мої! Лоно твоє дівоче — для мого сім'я! Ха-ха! Діти твої будуть від мене! Йди сюди, любов моя! Йди сюди! Сам Пір'ястий Змій благословив нас! Чому дивишся, мов скажений носорог?..
— Зневажаю! — прохрипіла з ненавистю Маруіра.— Нікчемна жаба! Дохлий крокодил! Геть!
Вона з огидою поглянула на хрящуватий ніс чаклуна, на червоні повіки, штовхнула в груди. Він похитнувся, схопився за стінку. Мстивий пломінь зажеврів у його очах. Він люто засичав, як гадюка перед нападом:
— Все... все згадаю! Нічого не забуду! Не хочеш доброю волею — силою змушу!
Він підняв руки вгору і забурмотів заклинання. А очі його пронизували Маруіру, пропікали наскрізь. Вона відчула слабість, схопилася за груди, поточилася. Ган метнувся до неї, підхопив, кинув на постіль. Жилавою рукою рвонув плащ, жбурнув його геть. На дівчині залишилась тонка туніка. Під напівпрозорою тканиною тріпотіли дівочі груди. Ган жадібно розтерзав благеньку туніку, оголив тіло.
— Моя! — аж застогнав від жаги, пожираючи поглядом пружну темно-бронзову постать. — Моя!
Маруіра слабко боронилася. Та дарма: чужа воля погасила свідомість, закувала руки.
— Вайвасвато!—жалібно зойкнула вона.—Вайвасвато!
Хряпнули двері. В притулок вдерся Вайвасвата. Ган відсахнувся од дівчини, схопився на ноги. Вайвасвата важко дихав, краплі води стікали по його обличчю. Грозою дихали насуплені брови.
— Геть, рабе поганий! — крикнув Ган.— Хто дозволив тобі входити?
— Облиш господиню!— грізно сказав Вайвасвата.
— Пес нікчемний! — заричав Ган.— Ти посмів любити доньку Володаря! Я бачу це по твоїй пиці! То дивися ж, дивись! Перед тим, як тебе заріжуть у жертву Пір'ястому Змію, будь свідком мого торжества!.. Мара-кара! Мара-кара! Духи підземних надр! Вибирайтеся з лон своїх! Оточіть стіною владику вашого! Мара-кара! Мара-кара!
Незримий вихор вдарив Вайвасваті в груди. В очах потемніло. Страшно захитався корабель, заскрипіли стіни притулку. А Ган бурмотів закляття, і багрові іскри мерехтіли в його очах. Вайвасвата притулився спиною до стіни, безсило опустилися руки, туман оповив свідомість. Спати, спати...
Ган зловтішно засміявся. Став на коліна. Поклав руки на живіт Маруіри. Дівчина здригнулася, застогнала.
— Дивись,— прошепотів чаклун.— Дивись! Мені буде більше насолоди зробити її жінкою на твоїх очах!..
Він уп'явся вустами в дівочу шию. Пронизливо закричала Маруіра. Піднялися і впали тонкі руки, ніби зламані гілки. Вайвасвата почув той крик. З надр серця, з незвіданих глибин духу викликав волю. Глибоко вдихнув повітря могутніми грудьми. І як тоді, біля цямрини, розірвав товсті ланцюги, так тепер розпанахав у страшному пориві невидимі вірьовки, що обплутали його. Мов блискавиця метнувся до чаклуна. Сильною рукою вхопив його за туніку, одірвав від дівчини, підняв у повітря. Ган теліпав ногами, щось белькотів — горло в нього було здушене. Вайвасвата люто швиргонув його до дверей. Ган вдарився головою об стіну, розплатався на підлозі.
Маруіра, похитуючись, підвелася, накинула на себе плащ. Туманним поглядом дивилася на чаклуна. Потім глянула на Вайвасвату, слабо посміхнулася.
— Він... непритомний? — прошепотіла вона.
— Навряд,— понуро сказав юнак.— Від такого удару... Тепер — нема виходу! Або смерть, або тікати!
— Зажди, Вайвасвато,— тривожно сказала дівчина.— Ніхто не бачив цього! Викинь тіло за борт! Буря — подумають, що сам упав!..
Вона схопила оксамитне покривало, метнулася до чаклуна, накрила його. Потім зупинилася. За стінами лунали відчайдушні крики, прокляття.
— Що там?
Корабель гойднувся. Вайвасвата поточився, впав. Знову схопився, тримаючись за стіну. Дотягнувся до дверей, відчинив їх. Десь недалеко блиснуло. Грізно прокотився грім. Лавина води ринула на палубу. В мороці борсалися люди, чулися розпачливі крики.
— Гинемо!
— Вімана! Де вімана?
— Ранатака! Де вімана?
— Ранатака! Ось він! Хай рятує людей!
Маруіра притулилася до спини Вайвасвати, виглянула з дверей, скрикнула:
— Корабель гине! Стихії несуть помсту! Це кінець, Вайвасвато!
Вайвасвата поглянув на неї. Обличчя юнака в полум'ї грозових розрядів було прекрасне. Він переможно дивився у простір, ніздрі його тріпотіли, ніби в бойового коня.
— Маруіро! Не кінець! Початок! Це — життя, Маруіро! Біля щогл, де були прив'язані летючі човни — вімана,
зав'язалася бійка. Блищали мечі. Спалахнуло блакитне полум'я бойових агніта. Падали чорні тіла вояків, котилися по палубі, скажена хвиля змивала їх в океан.
— Вони поб'ють самі себе,— застогнала дівчина.— Жоден не скористається вімана!..
Всередині корабля почувся глухий вибух. Зелене полум'я пробилося крізь щілини палуби. Корабель нахилився, почав тонути. Біля притулку Маруіри з'явилася висока темна постать. То був Чорний Володар.
— Рабе,— грізно сказав він.— Маруіра жива?
— Жива.
— Батьку! — скрикнула дівчина.— Чого ти ждеш? Що діяти?
— Летимо на вімана! Ці скажені гієни перекусають одна одну! Рабе, неси Маруіру!
(Продовження на наступній сторінці)