— Віковічні образи! — зневажливо всміхнувся Ранатака.— Вони записані в книзі простору. Всякий нікчема, хоч трохи чутливий, спіймає їх у видінні чи уві сні. Загибель, новий вождь, золотий вік! Раби завжди мріють про золотий вік, про владу й багатство, не вміючи володіти навіть собою!
— Володарю,— заперечив Ган.— Кажу ще раз: ти даремно зневажаєш голос юрби. Вони відчули те, що наближається. Ми не змогли визначити місця — це неможливо, але ми бачили в дзеркалі битви появу променя Швета-Двипа. Ти сам сказав — посланець виріс! І треба його знайти...
— Знищити,— жовчно озвався Ранатака.
— Як?
— Треба думати! Навіщо ж ви всі носите вбрання чаклунів? Чим ви займаєтесь? Тим, що тривожите стихії, викликаючи бурі на морях і смерчі в пустелі? Немудре заняття для чаклуна. Гадаю, що маги Швета-Двипа не витрачають часу па подібні іграшки!
— Володарю...
— Зажди! Я досить слухав. Тепер слухай ти. Ранатака не буде чекати. Ранатака вдарить перший. Посланець Швета-Двипа повинен вмерти!
— Я не збагну твоєї думки!
— Я підкажу тобі. Єдиний острів Атлантіса, який не має культу Пір'ястого Змія,— Тот. Там поклоняються Сонцю. Там ганьблять мій рукотворний образ, не визнають моєї влади. Лише там треба шукати посланця...
— Їх багато, Володарю. Як серед них знайти посланця? Хто вкаже на нього?
— Ти не дорослий муж, Гане! Ти дитя! Ми знищимо весь острів Тот, і хай нам поможе благословенний Пір'ястий Змій!..
Маруіра ледве не скрикнула від жаху. Батько хоче знищити цілий острів, щоб вбитії посланця Швета-Двипа! Яке злочинство! Чим завинили люди? І чому Ранатака так боїться посланця? Хіба казковий острів Швета-Двипа, де живуть безсмертні, ворог Атлантіса, ворог його людей?
— Володарю, ти певен, що посланець там? — запитав Ган.
— Яке це має значення? — зневажливо відповів Ранатака.— Остання твердиня непокори впаде до моїх ніг! А потім — удар на Швета-Двипа!
Обличчя Гана спотворилось од жаху. Він якусь мить мовчав, ніби проковтнув язик. Потім прошепотів:
— Володарю... Ти знаєш, що Швета-Двипа має далекосяжні вуха...
— Герої,— зневажливо процідив Ранатака.— Чаклуни! Володарі ефіру! Ви здригаєтесь при одному слові "Швета-Двипа"! Я навчу вас сміливості! Пір'ястий Змій не приховує своєї ненависті! Це боротьба віковічна й невблаганна! Вони — пришельці! Ми — господарі планетного круга! І я покажу їм, хто господар!
Свідомість Маруіри наморочилась від навали неймовірних новин. Вона побачила свого батька зовсім іншим, не таким, як раніше. І хоч боялася повірити повністю в те, що чула, настільки воно було жахливе, але слова, що линули з Всевидячого Ока, стверджували догадки.
— Похід очолиш ти,— сказав Ранатака.— Я теж буду з військом. Хай на майданах міст палають багаття! Хай вивезуть вино для юрби! Хай всі храми принесуть Пір'ястому Змію жертву серця. Народ повинен забути пророцтва, забути про нового вождя! Хай славлять Ранатаку! Похід, похід, похід! Ти збагнув, Гане?
— Розумію, Володарю! І слухаю тебе. Та прийшов час відновити нашу розмову...
— Про що?
— Про Маруіру...
— Так... Пам'ятаю. Ти хочеш взяти її. Я теж думав про це. Вона визріла. Вона готова стати жінкою... Але...
— Що, Володарю?
— Доведи своє право на неї. Після походу одержиш її! Що? Ти невдоволений? Така моя воля. Вона теж буде зі мною в поході. На руїнах острова Тот я присвячу її тобі...
Вражена Маруіра відкинула Всевидюче Око, впала на постіль. Лежала якийсь час заклякла, холодна, без руху. О боги! Яка жахлива доля готується для неї? Що діяти, як втекти від кошмару, від страшної ганьби?
ЗАГИБЕЛЬ ОСТРОВА
— Господине! Невже ти допустиш таке злочинство?
— Вайвасвато! Що я можу зробити?
— Треба йти до Володаря, зупинити його. Хіба можна спокійно плисти туди, до острова? Дивитися, як будуть нищити людей, житла? Господине!
— Вайвасвато, не терзай мого серця... Володар навіть не вислухає мене. Він просто... вб'є мене...
— Тебе? Свою доньку?
— Що йому донька? — гірко прошепотіла Маруіра.— Влада для нього понад усе...
— Господине, звідки ти дізналася про лихо? Хто сказав тобі про похід?
Дівчина мовчала, опустивши голову. Вона не сміла сказати всього. І про Швета-Двипа, і про підступного Гана, і про свою страхітливу майбутню долю. Не можна, не можна перекладати свій тягар на Вайвасвату! Хто знає, як він стане діяти? Куди поведе його юнацька запальність? Не пора ще...
Вайвасвата важко зітхнув, одійшов до віконця. Чорні стовбури кедрів хиталися на тлі неба, зірки горіли холодним вогнем. Юнак повернувся до Маруіри, з тривогою глянув на її похилену постать.
— Господине... Може, піти до народу? Від селища до селища? Говорити, застерігати! Підняти людей! Не допустити насильства!.. Невже люди не збагнуть? Невже вони не бажають волі? Невже їм приємно віддавати свої сили й кров жерцям та чаклунам? Я жахаюсь, коли бачу таке життя!
Маруіра глянула на Вайвасвату, обличчя її було серйозне. Вона повільно встала, наблизилась до нього, поклала гарячу долоню на круте плече.
— Я всього не можу сказати тобі, Вайвасвато! Ти збагнеш потім. Готується страшніше, ніж ти почув. Те, що ти хочеш зробити,— нікчемна дія. Все одно, що водограй супроти океанської хвилі. Ти старший, Вайвасвато, але так мало знаєш. Ти бачив жертву у храмі? Бачив, як юрба скаженіла від крові? Що ж ти скажеш їм супроти жертви? Що даси їм? Володар викотить їм на Майдани вино і дасть м'ясо! А ти?
Вона зняла руку з його плеча, загорнулася в накидку.
— Треба знати все, щоб діяти напевне. Древні папіруси кажуть, що мудрий все зустрічає спокійно — і горе, й радість...
— Я ще не мудрий,— похмуро заперечив Вайвасвата.
— Стань ним. І тоді ти побачиш, що зупиняти потік стихії не слід. Він змете того, хто стає на перешкоді. Треба дати йому пройти, а потім діяти...
— Не розумію, господине... Не збагну... Тонкощі мудрості. Серце моє велить діяти, коли бачить зло!
— Вайвасвато, те, що готується, страшніше за смерть тисяч людей. А тепер — все. Я піду. Завтра ми відпливаємо...
— Господине... Ти теж? Навіщо?
— Така воля Володаря...
— А як же я?
М'який вологий блиск з'явився в очах Маруіри.
— Що ти... Вайвасвато?
— Так, так,— глухо пробурмотів юнак.— Я запитав дурницю. Не звертай уваги. Ти й так забагато віддала мені уваги, часу, знання... Раб Вайвасвата вдячний, господині за все...
Дівчина виструнчилася, ніби її вдарили.
— Ти жорстокий, Вайвасвато,— тремтячим голосом сказала вона.— Ти... грубий... Що я кажу? Не треба! Вайвасвато... Ти попливеш зі мною?
— Куди?
— В похід!
— Так, господине! — радісно скрикнув юнак.— Але як? Хто візьме мене?
— Ти нестимеш мене. Ти і ще один... полонений. Я так звелю. Тільки будь обережний. У Володаря багато вух і очей... Згода, Вайвасвато?
— Прости мене, господине...
— Майбутнє розкриє все,— загадково сказала дівчина.
Вона вийшла за двері, щезла в пітьмі.
Вайвасвата ступив слідом за нею, зупинився під стіною свого притулку, прислухався. Здалека ще чулися швидкі лункі кроки Маруіри. Юнак заплющив очі, похитав головою. Що з ним? Мара... Нічого нема... Дивний сон — довгий і важкий. Чим він скінчиться?
...На світанку Вайвасвата з високим жилавим рабом ніс Маруіру до моря. Вона сиділа на легких бамбукових носилках за оксамитовими запонами. По боках ішли, побризкуючи мечами, вартові. В ранковому тумані вирізьблялись гори, повітря було холодне, колюче. На обрії рожевіло.
Зупинилися біля широкого каналу, який сполучався з морем. На воді колихалися високі темні кораблі. По містках вояки вносили на них припаси, зброю, бочки з водою.
Носилки опустили на землю. До них підійшли дві постаті, закутані в чорні плащі. Вайвасвата в одній з них пізнав Чорного Володаря. Пронизливі очі вкололи юнака, перескочили на старого раба.
— Маруіро,— покликав Ранатака.
— Я, батьку,— озвалася дівчина.
— Тобі добре?
— Не турбуйся, мій Володарю...
— Тебе перенесуть на мій корабель. Чуєте, раби? Ідіть за мною...
Вайвасвата зціпив зуби, похилив голову. Ось воно! Він одвик у саду від такого звертання і забув, що нічого не змінилося!
Підхопив носилки, твердо ступав, сумно дивився на тремтливі оксамитові запони. Зійшли на поміст. Дошки заскрипіли під тягарем носіїв.
Позаду невдоволено пробурмотів супутник Чорного Володаря:
— Навіщо вона вибрала собі таких носіїв? Це носороги, а не раби...
— Чи не заздриш ти, Гане, рабам? — зневажливо кинув Ранатака.
— Володар жартує,— ображено сказав чаклун.— Моя сила не в м'язах, а в знанні!
— Маруіра вибирає рабів за своїм смаком. Поки що вона господиня собі...
— Поки що,— вдоволено згодився Ган. Вайвасвата чув уривок тієї дивної розмови. Невже мова йшла про Маруіру? Хто він — цей Ган? Може, Володар хоче віддати доньку йому? Так ось чому Маруіра така схвильована? Спокійно, серце, спокійно! Не проста петля заплутана... Треба розібратися...
(Продовження на наступній сторінці)