Раби внесли носилки до просторої будови на кормі. З маленького віконця видно було море, пасма туману. Пролетіла чайка, різко скрикнула.
До мешкання зайшли Чорний Володар і Ган. Маруіра підвелася з носилок, визирнула з-за покривала.
— Раби, вийдіть,— наказав Ранатака. Чорношкірий раб і Вайвасвата мовчки рушили до виходу. Вже за дверима юнак почув голос Маруіри:
— Вайвасвато, ти будеш поряд з моїм житлом... Ранатака здивовано поглянув на доньку.
— Чому ти не взяла Горосату? Навіщо тобі цей білий раб? Адже він працював у саду?
— Сад зачекає,— спокійно сказала Маруіра.— Вайвасвата відданий і сильний. А Горосата не витримує бурі. її нудить. Невже мені ще прибирати за рабинями?
— Правда твоя,— засміявся Ранатака.— Хай буде так. Отже, ми відпливаємо, Маруіро, вирішується твоя доля.
— Не розумію, батьку...
— Зрозумієш, Маруіро, незабаром. Готуйся стати жінкою. І усміхнись Гану...
— Не розумію, мій Володарю,— вперто повторила дівчина, опускаючи погляд.
Ган скривив губи, хижий хрящуватий ніс його ворухнувся.
— Володарю, дамо спокій доньці Ранатаки. Вона подумає на самоті...
— Ходімо. Пора відпливати...
Над каналом пролунала команда. На щоглах кораблів засяяли примарні грозові вогні. В нутрі морських велетнів щось задвигтіло, загуло. Кораблі рушили. Завирувала вода. Скелясті стіни каналу віддалялися, легкий вітрець повіяв з океану.
Ось і вихід у море. Невисока хвиля лиже пісок. У сутінках бовваніють пальми, громаддя города Золотих Воріт тане в тумані.
Вайвасвата загорнувся в старенький плащ, притулився до старого раба. Вони сиділи в закутку на кормі й дивилися на безкрає море. Вітер посилювався.
— Як тебе звати? — запитав Вайвасвата.
Старий раб поглянув на юнака з подивом, сумна посмішка з'явилася на товстих пошерхлих губах.
— Хіба не все'дно?
— Як же кликати тебе? — здивувався Вайвасвата.
— Досі кликали — рабе поганий,— байдуже мовив старий раб.— Мати колись називала Лаотою... То було дуже давно. Може, уві сні...
— Уві сні,— повторив гнівно юнак,— Де ж країна твого сну?
— Далеко на сході. За морем. Там буйні ліси. Багато звірів. Є такі великі, як гори.
— А не обманюєш? — перепитав Вайвасвата.
— Ні, я сам бачив. У моєму племені тих тварин пускають в бої. Військо Володаря Атлантіса напало на наші міста й селища раптово. В небі з'явилися вімана — вогненні змії. Вони палили будівлі й людей. Бойові ху, тварини, про які я казав, оскаженіли від жару, топтали наших вояків. А потім з кораблів зійшли вояки Атлантіса і забрали малих дітей. Дорослих вбивали. Я виріс тут, у городі Золотих Воріт. Я забув свій край. Я забув усе... Хіба, може, ще згадую пісню...
— Яку пісню, Лаото?
— Пісню матері. Вона співала мені, як носила на руках...
— Заспівай ту пісню, Лаото... Заспівай мені...
— Спробую...— Лаота зачудовано дивився на Вайвасвату, хитав головою.— Дивний ти... Дуже дивний...
Потім заплющив очі, ніби прислухаючись до далекого, нечутного голосу. Шуміла хвиля океанська, тонко свистів вітер у щоглах, глухо двигтіли нутрощі корабля. В той ритм почала вплітатися тиха пісня Лаоти.
Пісні мої,-
Пісні матерів священні,
Заворожіть сина чарами стовічними,
Щоб не знав він напасті, ні хвороби лютої,
Ні стріли ворожої, ані долі рабської...
Лаота схлипнув судорожно, одвернувся. Глухо пробубонів:
— Все. Забув далі... Не вберегла мене мати... ні від неволі, ні від напасті... Виріс у рабстві... постарів у рабстві.
Вайвасвата мовчав. Затуливши обличчя долонями, палав на вогні чужого болю, додаючи ще й власного. Що міг він сказати Лаоті, чим зарадити?
Довго мовчали вони. Старіти раб задрімав під одноманітний шум хвиль. Вайвасвата дивився на холодну просторінь моря, думав. Все щезає, гине в безодні віків... І багаті, й жебраки, і володарі, й раби... Чому ж кипить битва? Навіщо? Хіба забирають земні воєводи до країни предків багатство й славу, рабів і золото? Все залишається тут. Для чого ж стільки мук і страждань?
На щоглах блідли грозові вогні, напиналися червоні вітрила. Кораблі пливли швидше. На морі з'явилися білі буруни.
— Лаото,— пошепки мовив Вайвасвата.— Що то за вогні над нами?
— Де? —пробурмотів старий, позіхаючи.— А, на щоглах! То грозова сила, то блискавиця в рабстві...
— Блискавиця? — здивувався Вайвасвата.— Як же її спіймали?
— Чаклуни Чорного Володаря вміють здобувати грозову силу,— сказав Лаота.— Із зерна. Із кристалів...
— Не збагну...
— Я теж знаю мало. То таємниця жерців і чаклунів. Грозова сила штовхає наші кораблі, підносить у небо вімана — летючих зміїв. Тут, на кораблі, є вімана. Я сам бачив...
— Я теж бачив. У палаці. Тільки не думав, щоб із зерна...
— В зерні велика міць — впевнено сказав Лаота.— Яке мале, а посади — виростає високе дерево! Еге, зерно — то таємниця богів...
— Ти віриш у богів, Лаото?
— Вірю,— оглянувшись, сказав старий раб.— Тільки не в тих, що стоять у храмах. Не в тих, яким приносять криваві жертви жерці...
— А в яких же, Лаото?
— Я бачив їх, Вайвасвато. То справжні боги...
— Де ти їх бачив? — схвильовано запитав юнак.
— Я тоді пас буйволів у горах. Це було давно, коли я мав стільки літ, як ось ти. Я сидів на березі потоку й співав пісню. Нікого навколо... Лише я, гори й мої буйволи. Аж тут з'явилися вімана...
— Летючі човни?
— Еге. Тільки не такі, як у Чорного Володаря. Вімана були великі, блискучі. Вони опустилися над потоком. З них вийшли боги. Тіла їх сяяли, як сонце, на лиця не можна було дивитися. Серце моє забилося, страх кинув мене на землю...
— Вони не зачепили тебе?
— Ні, Вайвасвато. Вони побачили мене. Один з них наблизився. Я ледве не вмер од страху. Я почув голос, гучний, як труба. "Не бійся, син Атлантіса,— сказав голос.— Посланці Швета-Двипа не зроблять злого".
— Швета-Двипа,— прошепотів Вайвасвата.— Ти теж кажеш про казковий край. То він справді є?
— А є,— зітхнув Лаота.— Острів сонця, острів світла. То наша надія, Вайвасвато. Може, колись володарі Швета-Двипа прийдуть сюди... Тоді не буде рабів...
— Чому ж вони не приходять, Лаото? Чому ждуть?
— Не знаю,— жалісно сказав старий раб.— Може, вони ждуть, щоб ми самі просвітили свій розум. Хто думає про Швета-Двипа, Вайвасвато? Хто? Лише діти...
— Це правда...
— Ото ж бо... Я знаю лише одне — я бачив богів. І вірю, що онуки наші житимуть у царстві Швета-Двипа... По палубі з гуркотом пройшла група вояків. Вони лаштували біля бортів якісь пристрої з довгими трубами, тривожно перемовлялися. Лаота штовхнув Вайвасвату в бік.
— Тихо,— прошепотів він.— Почують — кінець... Над обрієм сходило сонце. Воно хутко вигулькнуло з-за стіни туману, сипнуло променистими стрілами на вітрила, на хмари. Вітрила налилися кривавим багрянцем. Чітко визначився на них обрис Пір'ястого Змія, що тримає у кігтях Лебедя і терзає його серце. Вайвасвата поглянув на вітрила, перевів погляд на своє кільце. Знову Пір'ястий Змій...
Коли вояки відійшли, юнак нахилився до Лаоти.
— Скажи мені, що означає змій на вітрилах?
— То знак Чорного Володаря,— пошепки відповів Лаота.
— Сам знаю. Бачив його на воротах палацу. Навіть кільце таке маю...
— Кільце? Покажи...
— Ось воно...
Лаота схопив руку Вайвасвати, зачудовано дивився на кільце. Потім схвильовано сказав:
— З ним можна бути вільним. Ти знаєш?
— Знаю.
— Чому ж залишаєшся тут?
— Не пора ще...
Лаота відвернувся, замовк. Шепотів щось собі під ніс, кутаючись у ветху накидку.
Вайвасвата смикнув його за туніку.
— Ти забув розповісти про Пір'ястого Змія...
— Так, так,— пробурмотів Лаота, дивлячись невидющим поглядом на море.— Я розкажу. То стара казка. Мені розповідав її один чоловік.
— Подружилися Змій і Лебідь. Змій жив у своєму світі — серед трав і квітів, серед озер і густих лісів. Над його царством котилися тумани, тиша й сум панували над болотами й чагарями. А Лебідь літав у небі, дихав чистим повітрям, співав пісні радості, розмовляв з зірками. То було його царство — безмежне небо. Інколи він пролітав над володіннями Змія. І Змій закликав його до себе:
"Спустися сюди, поглянь на квіти мої, на болото, на трави. Тут так приємно ніжитись і спати. Відпочинь, невже не набридло тобі літати?"
"Не набридне ніколи,—клекотів Лебідь.— Нема яснішої радості, ніж радість польоту".
"Дуже дивно,— сказав Змій.— Я ніколи не знав радості польоту. Хотілося б мені звідати її. Чи не даси мені ти крил своїх, щоб злетіти в небо?"
"Залюбки,— радо відповів Лебідь.— То друга радість вільних птахів — допомагати іншим".
Він спустився у царство Змія, скинув крила, сказав товаришеві: "Лети".
(Продовження на наступній сторінці)