Вайвасвата схопив дівчину на руки, обережно ступаючи, рушив за Ранатакою. Вона притислася до юнака, серце її билося біля його грудей. Чорний Володар зупинився на кормі, відкинув полотнище, яке порив бурі метнув у простір. Величезна— хвиля вдарила, хлюпнула всередину вімана. Ранатака впав на дно човна, схопився за перегородку. Вайвасвата ледве втримався на ногах. Корма піднімалася вгору, ніс корабля швидко занурювався. З тріском рвалися вітрила.
Ранатака смикнув Маруіру за руку. Вона опинилася в човні.
— Вайвасвато, а як же ти?
— Що? — гримнув Ранатака.— За раба турбуєшся! Рабу — радість вмерти за господаря!
Він увімкнув механізм вімана. Срібний ящик запульсував, пружне туманне коло відштовхнуло Вайвасвату від летючого човна.
Вімана трохи піднявся в повітря й знову впав на корму. Ранатака злісно вдарив кулаком по борту.
— Мокрий, не підніме двох! У бурю пропадемо!
— Хай летить Маруіра! — крикнув Вайвасвата, захлинаючись від солоних бризок.
— Маруіро, вийди геть!—наказав Ранатака,—Я лечу сам! Доля Атлантіса в моїх руках! Демони долі потурбуються за тебе!
Він викинув доньку з вімана. Вайвасвата підхопив її на руки, неспроможний збагнути вчинку Володаря. А вімана вже піднімався в повітря, зникав у тумані розкошланих хмар, що в ураганному вихорі мчали над розлютованим морем.
Німа, розгублена дрижала біля юнака дівчина. Він не роздумував і миті. Сильним рухом відірвав від кормового бар'єра товсту дошку, став прив'язувати до неї вірьовку.
— Нащо? — слабо скрикнула Маруіра.
— Рятунок,— весело сказав Вайвасвата.— Любо мені! Хай летить Ранатака! Він вибрав собі долю. А ми шукаємо свою! Дай руку! Доки не затонув корабель — стрибаймо! А то втягне!..
Тримаючи в руках дошку, він наблизився до борта. Зняв з дівчини чорний плащ.
— Викинь, заважатиме!
— Залиш, там велика цінність, Вайвасвато!
— Гаразд, прив'яжу до дошки!
Він обмотав плащ навколо вірьовки, потім прикріпив до дошки.
— Стрибаймо!
Висока хвиля ковтнула їх, потім метнула на пінясте верхів'я. Корма корабля щезла в мороці. Маруіра закашлялась, морська вода роздирала їй горло.
— Тримайся! Тримайся за вірьовку! — кричав Вайвасвата.
А грізна стихія несла й несла їх у ніч, у невідоме...
У ПАЩІ СТИХІЙ
Безперервне ревіння хвиль. Невпинні удари солоних бризок. І гойдання... невмолиме потужне гойдання! Грізні буруни перекочуються через голову, забивають дух, сліплять очі.
Скільки минуло часу? День, два чи вічність?
Жовті кола танцюють перед очима Маруіри, судорога корчить ноги. Хочеться заплющити очі й забутися! Забутися...
— Вайвасвато... Більше не можу... Сили немає... Покинь мене...
— Мовчи, господине! Терпи...
— Палить у грудях... Води! Хоч краплю води!
— Терпи, господине!
— Тіло заклякло... рук не чую...
Вайвасвата, обхопивши однією рукою дошку, кінцем вірьовки прив'язує дівчину.
— Господине... ще трохи... Має бути скоро берег... Я знаю! Хвиля висока... мабуть, мілина...
Маруіра знесилено всміхнулася, розплющила змучені очі. Жадібно вдихнула колюче мокре повітря. Закашлялась.
— Води хочеться... спати... спати...
Лютий вал налетів, кинув їх рвучко вперед. Вайвасвата спробував прикрити обличчя Маруіри. З гребеня хвилі вони ковзнули вниз. Ноги юнака торкнулися твердого. Налетіла нова хвиля, штовхнула їх далі.
Серце юнака завмерло. Невже рятунок? Невже берег? Знову падіння. Дно! Ще глибоко, Вайвасваті по шию! Він відштовхується, поривається вперед. Треба не дати, щоб зворотна течія потягла в океан. Знову дно! По груди! Вайвасвата охоплює Маруіру сильними руками, бреде серед хвиль, рвучи їх грудьми.
— Вайвасвато! Що з нами?
— Рятунок, дякувати долі! Рятунок, господине...
— Земля?
— Земля, господине...
Темрява застилає обрій, лютує ураган, гримлять хвилі, намагаючись потягти жертву назад. Та велетень Вайвасвата з останніх сил змагається з ними, прямуючи до берега. В туманній млі чорніють скелі, біліють буруни. Під ногами тужавий, пружний пісок. Вайвасвата несе дівчину разом з дошкою на руках. Хвиля налітає, вдаряє в спину. Він падає, схоплюється, жадібно поривається до рятівних скель.
Нарешті, страхітлива паща стихії позаду. Юнак іде по піску. Наближаються скелі. Він проходить за них. Тут трохи затишніше. Вайвасвата опускає Маруіру на пісок, одв'язує вірьовку.
Дівчина скулюється клубочком під каменем, знеможено шепоче:
— Спати... Спочинку...
Вайвасвата все ще не може отямитись. В голові гуде, руки мовби металеві, ноги дрижать. Свідомість юнака, ніби гірський потік, розсипається на скалки й не може зосередитись. Що діяти далі? Де вони? Що йому до того? Воля, рятунок... Майбуття покаже...
Він поглянув у небо. Хмари розривалися під подихом могутнього вітру. Де-не-де заіскрилися зірки.
Юнак усміхнувся. Опустився на коліна. Ліг на пісок, прикривши собою Маруіру од вітру. Хвиля знемоги налетіла, покотилася по руках, ногах, у свідомості.
Майнули в небі радісні очі Лаоти, спотворене обличчя Гана, постать підступного Ранатаки, білий лебідь у польоті...
А потім добрі обійми сну заколисали його...
САМОТНІ
Теплі, ніжні руки пестили Вайвасвату. Тихий голос шептав ласкаві слова:
— Вставай... Вставай, Вайвасвато... Пора в море, синку...
Хто це? Мати Анура? Вона... За стінами плюскотить лагідна хвиля. Батько вовтузиться з сітями. Зараз вони підуть до човна і попливуть в океан.
Юнак розплющив очі. В підборіддя йому впиралася дівоча голова. Він одсахнувся. Приходячи до тями, оглянувся. Ясніло блакитне небо. Високо піднялося сонце. Океан ледь-ледь хвилювався, дихав теплим вітром.
Вайвасвата зітхнув. То був сон. А дійсність — ось вона. Загибель кораблів, втеча Ранатаки, моторошна ніч серед бурі... І самотність на острові.
Маруіра все ще не прокидалася. Голова її лежала на складених долонях, личко усміхалося. Попід очима залягли темні тіні.
Юнак вирішив не будити її. Хай спочиває. Треба пошукати їжі й води. Потім можна думати, що діяти далі.
Він скинув туніку — з неї лишилися самі клапті,— зробив напоясник. Вискочивши на великий камінь, оглянув виднокіл. Острів був маленький, пустельний. Далеко на обрії в мареві синіли смуги інших островів. Годі було й думати доплисти туди без човна. Вайвасвата знав, що моря в цих місцях кишать хижими рибами.
Він побіг по прибережному піску, розбризкуючи воду. Інколи хвилі викидали з океану рибу, інколи великих черепах. Після бурі Вайвасвата не раз збирав такі дарунки моря разом з батьком.
Надії юнака виправдались. Ліктів за триста він надибав на піску велику клаотлу, рибу-свиню. Вайвасвата зрадів. Цього вистачить надовго. Ще аби води, тоді можна терпіти!..
Біля клаотли порався невеликий орел-стерв'ятник. Вайвасвата гримнув на нього. Орел засичав, люто клацнув дзьобом, важко змахнув крильми і злетів у повітря. Покружлявши, полетів над островом.
Вайвасвата схопив рибину, поніс назад. Попутно зазирнув у заглибини між скелями. Звідти з криком вилітали чайки й буревісники. Вайвасвата знайшов кілька гнізд, а в них десятків два великих синюватих яєць. Він склав їх на купку. Потім понишпорив трохи, розшукуючи ямки в камінні. Надибав на кілька заглибин, в яких залишилася вода. Вайвасвата покуштував її. Вода була дощова. Морська хвиля сюди не доходила, можна було залишити її на місці, а в разі потреби пити просто із заглибини.
Юнак переніс рибину і яйця до місця ночівлі. Дівчина не прокидалася. Вітер грався з її косою, віяв піском на тремтячі повіки.
Вайвасвата ще раз пробіг понад берегом, поміж скелями. Назбирав сухого моху в щілинах. У кількох місцях море викинуло на берег уламки дощок, тріски. Юнак зібрав їх.
Між камінцями він знайшов кілька жовтавих прозорих кременів. Потім витяг із складок напоясника бронзовий ніж, з яким не розлучався ніколи. Зігнувшись у затишку, Вайвасвата почав кресати ножем об кремінь. Від сильних ударів летіли іскри, мох тлів, але не займався. Юнак кинув кресати, сплюнув. Невже доведеться їсти сиру рибу? Йому нічого, він пробував не раз у морі, а вона... Ні, треба розпалити вогоиь!
Вайвасвата ще раз пробіг по острову. Знайшов кілька сухих водоростей. Пощипав їх на тонюсінькі пасма, розтріпав. І знову почав кресати. На цей раз йому пощастило. На кінчику пухнастої водорості спалахнув язичок полум'я. Вайвасвата підсунув мох. Загорілось багаття. Він накидав дощок, трісок. На вогнище поклав два шмати клаотли. Смачно запахло. Юнак перевертав шматки риби з боку на бік, щоб вони не пригоріли.
Маруіра забурмотіла уві сні, солодко потяглася. Впершись рукою в скелю, здивовано розплющила очі. Розгублено подивилася на вогнище, на Вайвасвату. Потім оглянула себе, напівголу, розтріпану. Прикрила рукою груди.
— Де ми?
— На острові,— весело сказав юнак.
— Отже, правда,— прошепотіла Маруіра.— А мені снилися гори. І прекрасні ліси. І ти...
— Бери, господине, їж,— подав на дощечці паруючий шмат риби Вайвасвата.— Доки ти спала, я знайшов на березі. І вода є. Не пропадемо!
Дівчина схопила їжу, жадібно почала їсти. Всміхнулася винувато.
— Дуже зголодніла! Ти не дивись так на мене, Вайвасвато!
— Господине! Я щасливий...
— Не кажи мені господиня! Після того, що сталося...
(Продовження на наступній сторінці)