— Можливо, візьму. Проте зажди… я оповім далі. Я летів від зірки до зірки, від планети до планети, шукав краю, звідки долинає плач дітей, де б моя сила, вміння, прагнення, розуміння були потрібні, жадані. Біля однієї зеленої зірки я знайшов гарний живий світ — затишний і милий…
— Хто там жив?
— Червоні маки.
— Лише квіти?
— Так я гадав спочатку. Сходило на обрії ніжносмарагдове сонце, з теплого ґрунту пробивалися синьозелені парості, розкривали назустріч світилу тугі пуп’янки. Коли зірка була в зеніті, рослина давала прегарну квітку — пурпурову, з дивним п’янким запахом, якусь тривожну…
— Тривожну? Чим?
— Вона звучала загадковою мелодією, Марічко. Від неї линула ледь чутна пісня.
— Як дивно. А втім… пригадую, інколи мені здається, що й наші квіти співають… особливо соняшник…
— Чарівно мовиш, Марічко. Напевне, так воно і є. Слухай же… Я сидів поміж квітами довгодовго, чекав якогось дива. І дочекався. Повіяв легенький вітер, маки задзвеніли гучніше, звуки спліталися в казкові хорали, переливи, симфонії. І з тих звуків народжувалися в просторі тонкі, ледь видні постаті…
— Які вони?
— Подібні до людей. Синьоокі, золотокосі, з трепетними гнучкими руками. Вони танцювали серед квітів, гралися радісно одне з одним і танули, танули в просторі, щезали, ніби випаровувалися під променями зеленого сонця. Лише деякі не танцювали, а поважно походжали поміж маками, збирали дрібненьке рожеве насіннячко і сіяли його в ґрунт. Я здивувався й запитав, чому вони не граються, не танцюють. Адже їхні товариші радіють, не думаючи ні про яку працю…
— Як ти зумів запитати їх, Ойрахане?
— А як тебе розуміють тварини, коли ти дуже любиш їх? Певно, в серці є така мова, котра зрозуміла всім істотам…
— Що ж сказали тобі сіячі квіток?
— Вони відповіли, що квіти загинуть, якщо не посіяти зернята в ґрунт. Не буде квітів, не буде мелодії, не народяться чарівні істоти, щезне радість під променями зеленого сонця. Радість треба не лише відчувати, а й творити.
— То гарні істоти, Ойрахане?
— Дуже гарні, дівчинко. Я довго милувався ними. А потім запитав, чи не потребують вони допомоги? Чи не бажають нового вияву, невідомого їм? Істоти не збагнули мене, залишилися чужими й байдужими. І я зрозумів, що краса теж може замкнути своїх творців у безвихідне коло, якщо вона стане метою досягнення…
— Ти кажеш — краса… А що вона для тебе, Ойрахане?
— Лише стежка пошуку, дитя моє. Лише стріла, яку я пускаю у небо зростання. Лише сила, що нею долаю простір і час. Лише почуття, яким я творю свої задуми…
— А куди ти йдеш? Яка твоя мета, мій друже?
— Ти хочеш спіймати мене на слові, мудра дівчинко? Усміхаєшся? Не спіймаєш… Моя мета всюди, де мене чекають. Де жадають побачити мої очі, де моє серце зігріє інше серце, котре холоне від самотності, де моя рука вкаже шукачеві на нову стежину, що її він довго й марно шукав. Ось чому я залишив планету маків і полетів далі. На шляху стрічалося безліч темних, ворожих планет — породжень хаосу й мороку. Там кишіли моторошні чудиська, що пожирали одне одного в шаленій люті та злобі й знову відроджувалися в конвульсіях та прагненні вирватися з полону власної темряви. Я минав такі світи, бо що міг їм дати? Може, колинебудь сусідня зірка спалахне палючим промінням і спопелить згущення драконів, і гармонійні зерна інших світів засіють звільнену планету для осмисленого життя. Так мислив я і летів далі, а на серці все ж таки лишалася туга, бо відчувалося мені, наскільки тяжко розумним істотам творити красу й гармонію в нескінченному космосі…
Наступна зупинка була біля червоного сонця. На одній з планет я помітив бурхливу діяльність: навіть з космосу видно було велетенські склепіння райдужних будівель, в просторі пересувалися літаючі пристрої, по землі повзали, стрибали, котилися якісь металеві створіння. Шалене, яре життя! Мені захотілося запитати тутешніх жителів, чого вони прагнуть, чого шукають? Може, моє знання стане для них дороговказом? Та на планеті на мене ніхто не звернув уваги. Наземні пристрої кудись мчали з вражаючою швидкістю, завертали праворуч, ліворуч, кружляли по колу, заривалися під ґрунт. Я шукав мислячих істот поза пристроями і не бачив їх: всюди — лише невтомні, байдужі автомати, механічні творіння, що поспішали в нікуди. Проте не зовсім так! Я помилився: у них була мета. На цій планеті біля червоного сонця колись жили мислячі істоти, подібні до людей. Собі на допомогу вони створили механічних помічників. І здалося їм втішним, навіть смішним, що ті слуги до кумедного схожі на живих створінь. І до того сподобалося господарям планети користатися послугами механічних рабів, що вирішили вони сформувати власних двійників…
— Не розумію, про що ти мовиш, Ойрахане…
— Вони оволоділи такою майстерністю, Марічко, що могли відтворити людську подобу. Такі штучні істоти все робили замість них: працювали, будували, навіть мислили, пізнавали довколишній світ, його закони…
— То вони стали просто ледарями, Ойрахане. То вже не люди!..
— Гарно мислиш, дівчинко. Вони й перестали бути людьми. Незабаром виродилися, вимерли. А лишилися на планеті тільки їхні механічні подоби — бездушні, безсердечні. Вони не знали, навіщо живуть, яка в них мета, бо виконували тільки веління, колись закладене нерозважливими творцями. Періодично потужні армії бойових машин повзли десь на широкі майдани у пустельних місцях планети і там розпочинали безглузді бої. Вибухав метал, падали з неба літаючі пристрої, горіли навіть піски та скелі довкола, понад континентами пливли чорні хмари пилу й диму. Потім все затихало, і байдужі машини знову розповзалися до своїх гніздовищ, щоб там розпочати формувати нові механічні армії для божевільного герцю. Я оглянув усю планету, жахнувся тому, що побачив, і рушив далі. Що можна там було вдіяти? Такі істоти мали чекати тільки знищення, то була своєрідна хвороба Всесвіту — поява технізованого життя…
— Ти такі жахи розповідаєш, Ойрахане. Мені тяжко все збагнути. А як зветься та хвороба?
— Безглузда сила, Марічко. Вона майструється, твориться розумними істотами нібито для допомоги людям, але потім, набравши розгону, виривається зпід влади творців. Мов лавина у горах, що змітає все на шляху. Отже, й сила не може бути метою, дитино, як і краса…
— А для тебе що таке сила?
— Лише відчуття моєї владності над стихіями. Лише моє знання, що розум може здійснити все що захоче, але за велінням любові. Лише моя певність, що жодна потвора хаотичних світів не заволодіє назавжди космосом, зоряними просторами. Після червоного сонця я побачив жовте сонце, Марійко, а біля нього — на третій планеті — зустрів людей. Це була Земля. І тут мені довелося найтяжче, розпочалися мої дивовижні мандри у хащах людських душ…
***
Цвітуть каштани
В моїм саду,
І я, мов п’яний,
Іду, бреду…
Небесне поле —
Мій дивосад,
На видноколі
Каштани в ряд.
Свічки вогнисті
Внизу, вгорі,
Дає намисто
Зоря — зорі.
Ті намистини
Плетуть вінки
У Сад Єдиний
Віки, віки…
Ідіть до мене,
Мої брати,
У даль шалену
Тут є мости —
Мости любові,
Мости пісень,
Щоб знову й знову
Горів цей день…
Щоб вічним Паном
Весна цвіла,
Мої каштани
Щоб зберегла…
Бачу, бачу, мій друже, — ти іронічно посміхаєшся: мовляв, хіба могли в дитячій психіці відкарбуватися такі хитромудрі розмови? Хіба посильно для юної свідомості збагнути те, до чого дорослий приходить в результаті довголітнього шукання й боріння?
Заспокойся, читачу! Я й не стверджую, що саме тоді, в тридцяті роки, мій друг і наставник саме так бесідував зі мною, що достеменно ці діалоги запам’яталися мені з тої благословенної пори. Будь-яке явище має свій розвиток у часі й просторі. Порівняймо видимі масштаби жолудя і дуба, котрому вже кілька десятків літ! Хто не відає про спільний ланцюжок зростання — хіба повірить, що з невеликого блискучого зерна виріс буйногривий зелений гігант?!
Так було й зі мною: жолудь дитячої душі вже тримав у собі все знання, котре розмотується нині, але воно було втаємничене, приховане не лише від дорослих — батьків та вчителів, а й від незрілого автора цих рядків. Вважаймо, що кожна мить людського життя — від народження до покидання цього світу — є Спільна Мить на Космічному Годиннику Буття. То чи варто дрібнити у цій розповіді мозаїку спільноти на розрізнені елементи? Краще одразу глянути на завершену будівлю мислі й чуття…
У кінці тридцять шостого року батько купив невелику хатинку в центрі села. То було дивне місце: з одного боку — круча над широким ставом, з другого — зелена левада, з третього й четвертого шляхи, що перехрещувалися: один вів з Краснопілки, пронизував усе семикілометрове село, прямував до Зеленьок, інший — виводив мимо церкви у степ, а далі — до Кагарлика. По ліву руку, при виході з Буртів, розкинувся велетенський сад (яблуні, груші, шовковиці, осокори), за ним — на широкій площині школа, збудована ще до революції.
(Продовження на наступній сторінці)