А світло за дверима не згасає. Вітчим сидить біля стопу. Мені цікаво, що він робить.
Я тихесенько шастаю зпід ковдри, тримаючись за стіну, підкрадаюся до дверей, зазираю в щілинку. Гад щось пише у товстий зошит. Довгодовго пише. Морщить лоба, зловтішно всміхається і знову пише. Нарешті розгинається, тре долонею заспані очі, ховає ручку й чорнило у шухляду. А зошита загортає в стару газету, відчиняє грубку і, глянувши на двері, кладе згорток туди.
Я посміхаюся сам до себе. Хитрий! Думає, що ніхто не полізе, бо грубка, мовляв, улітку не топиться…
Ящіркою повзу до постелі, згортаюся клубочком під ковдрою, завмираю. Тепер знаю, як діяти…
Наступного дня, коли вітчим пішов з дому, а баба Химка попорядкувала в хаті й почимчикувала до себе, я вибрався з ліжка, вишкутильгав у сіни. Виглянув надвір. Ніде нікого. Засунув двері, щоб ніхто не відчинив. А тоді рушив до грубки. Серце тьохкало, проте я переміг страх. Чи не переховав вітчим зошита? Ні, є!
Сівши на ліжко, я розгорнув газету і поклав зошита на коліна. На першій сторінці каліграфічним скорописом було написано: "Його високоблагородію пану Їжаковському вірнопіддане донесення…"
— Гарно пише, гад, — зітхнув я заздро. — Якби мені такий почерк. Отак він, либонь, і на мого тата писав…
Далі я прочитав:
"Найпокірніше доношу таке: влаштувався я конюхом до цирку Агійо вдало, одразу ж приступив до праці. Розпитував артистів про Ойрахана, проте вони нічого не могли сказати, бо самого факіра майже ніхто не бачить. Де він ночує, їсть, відпочиває, про те відає, може, сам Агійо, але хіба він стане зі мною бесідувати? Дізнався я ось що: десь у Карпатах вищезгаданий Ойрахан приєднався до цирку Агійо і замінив фокусника, котрий номер, з таким же ім’ям. Отже, це не справжній Ойрахан. А це вже та ниточка, за яку можна схопитися. Факір дуже любить доньку Агійо Марічку, котра виступає з ним, якщо ваше високоблагородіє зволить пригадати: вона згорає серед полум’я, а потім перетворюється в лева і навпаки. Так ото я почав висліджувати час, коли дівчинка з факіром зустрічається. В основному, це буває вечорами, після вистави. Вони гуляють вкупі або сидять над берегом Бугу і бесідують, що мене вельми здивувало. Що спільного між хитрим Ойраханом і малою дитиною? Розмови ж, як зволите бачити далі, вельми затуманені. Я записую їх якомога точніше, а на ваш розсуд залишаю тлумачення…"
***
— Де сонце, де сонце? — гукають сліпці
Їм шлях проляга на чотири кінці…
Незрячим шукати дарма.
Їм сонця нема.
Торкнувшись цього місця в своєму видінні про Ойрахана, я ніби смикнув за якусь зловісну мотузочку: покотився обвал думок і спогадів. Питання зради, доносу, зречення має прадавні історичні корені. Власне, започаткувалося воно космічним падінням Люцифера, персоніфікувалося ганебною зрадою Юди — учня Великого Учителя, вивершувалося контрреволюційною метаморфозою Сталіна. Звідки воно посіялося в нашому Всесвіті? Чому наростає з віку у вік, ніби гірська лавина? Чому історичні прецеденти ганьби й зневаги, всенародного осуду й прокляття не жахають зреченців? На кого вони покладаються, що виграють від підлості й падіння? Ми можемо проаналізувати кожен відомий випадок запроданства, проте ніде не відшукаємо якоїсь вигоди — навіть тимчасової! Навпаки — неминуча поразка, історична ганьба, муки каяття і неможливість відшкодування вдіяного. Враження таке, ніби хтось страшний і сильний, невблаганно владний змушує зрадника діяти так, а не інак!
Ясно відзначається закономірність у наростанні кількості зрад: поміж вільними людьми зрада неможлива, неуявна, відсутня. Зреченцями стають лише раби духу, ниці душі, істоти, позбавлені серця. Саме тому кожен володар, котрий прагнув сформувати для себе армію юд, орієнтувався на соціальні моделі рабовласницьких структур. Байдуже, яка вивіска красувалася на фронтоні суспільства — монархічна, демократична чи соціалістична (навіть комуністична). Народоправство не маніфестує себе бучно й величально: воно просто єсьм!
Безумовно, Сталін та його політична мафія знали про всі відомі історичні прецеденти демагогічного оволодіння волею мас. їм допомагала сама накопичена інерція ницості забитих, забобонних юрмищ. Достатньо було тільки ввімкнути резонансну соціальну дію: оголосити біле чорним, а чорне білим, духовне — злочинним, а злочинне — похвальним! І тоді тисячі бездуховних щурів вилізли з нір вікової затаєності, відчули пору свого торжества, взявши до рук перо для доносу. На ниві народного життя відбувалася страшна інверсія: чорна рука виполювала добрі плоди замість бур’янів. І чортополох буйно розвинувся. Чому ж ми дивуємося, дорогий друже читачу? І чому звинувачуємо лише того, хто красувався на покуті наших світлиць замість образів?!
Кажуть, письменник спроможний збагнути сутність і душу будь-якого персонажа, героя власного твору. Не знаю, як хто, а я пам’ятаю багато людей нашої епохи, дії та логіку поведінки котрих не в силі, мабуть, збагнути жоден Достоєвський. Згадується таке….
Весна тридцять третього року. Село Кийлів на Бориспільщині, Де народжувалися й проживали мої пращури та прабатьки. Штучний голод косить десятки людей.
Сотні ще живих никають сновидами по селу, длушпаються в смітниках, шукають слимаків, викопують їстівні корінці, щоб чимнебудь заповнити порожні, зсудомлені від голоду шлунки. Вулицею їде підвода, на ній, зручно вмостившись на сіні, величається тодішній голова колгоспу. Саме величається. Він має владу, силу, їжу, він має право дарувати життя чи смерть. До підводи поспішають голодні, простягають руки, чути скиглення: "їсти, їстоньки!"
Голова регочеться, аж лягає горілиць, зі смаком передражнює вмираючих людей, своїх односельчан:
— Їсти! Їстоньки! Їсти! Їстоньки!
Цвьохає коня батіжком і поспішає далі. І байдужий до того, що нині, завтра ці його односельчани, може, навіть кровні родичі, навіки замовкнуть, і вже не матиме він можливості комусь з них допомогти, втішити, зупинити розгін смертельної коси.
Минули роки. Той чоловік вже не був головою, навіть якимось начальником не став. Його у грізний час просто використали як сокиру, як плаху, як гільйотину для братовбивчої справи. І ось — уже після другої світової війни — метаморфоза: він разом з усією сім’єю стає фанатично віруючим, вступає до громади євангелістівбаптистів. Він проповідує Бога, ім’я котрого Любов, як написано в молитовному домі на покуті, він ревно плаче, падаючи на коліна. Ну що ж, скажуть мені, це лише доказ того, що каяття прийшло в серце, що Бог покликав його до себе, що він відчинив серце своє подиху вічності…
А мені страшно від таких апологетів Бога. Не розумію, не вірю, не хочу вірити, що такі люди, такі юди можуть ввійти в воїнство Боже, що шикуватимуться в святі шеренги отакі нищителі рідного народу і ті душі, котрі простягали посинілі руки у безвість, волаючи: "Їсти, їстоньки!"
Інший випадок. Сорок дев’ятий рік. Управління МДБ Київської області. Внутрішня тюрма. Шість місяців триває слідство за обвинуваченням мене в антирадянській діяльності. Завершується справа, прийшов прокурор Київської області, при ньому я маю підписати протокол про завершення слідства.
Слідчий і слуга Феміди стоять біля вікна кабінету. Крізь шиби видно недобудовані стіни нового корпусу внутрішньої в’язниці. Там на риштуваннях метушаться "зеки", носять розчин, цеглу, готують для себе та братів своїх темницю. Господар кабінету киває головою в бік тих стін, промовляючи сакраментальні слова: "Жить стало лучше, жить стало веселей!"
Обоє весело регочуть.
Я не витримую, хвиля сорому і шаленства хлюпає в серце, заливає груди,
— Як ви можете? Де я, скажіть мені? Ви ж мене забрали нібито за антирадянщину, а самі…
Прокурор підступає до мене, з подивом крутить головою:
— Ти з Марса впав, хлопче? Не розумієш, куди потрапив? Такий закон життя: нині я тебе, завтра — ти мене!
— Кто кого сгреб, — додає слідчий, — тот того и в…б!
І знову зі смаком дружно регочуть, після чого прокурор покидає кабінет, залишаючи мене вічнавіч із слідчим.
Минуло багато літ. Лихоліття прокотилося, я повернувся додому, почав працювати на літературній ниві, став членом Спілки письменників. Виходили книги, посилювався контакт з читачами. Проте знову на обрії клубочилися хмари, почалися арешти. Готувався суд над Іваном Дзюбою та іншими "дисидентами". І ось одного вечора, коли я їхав тридцятим трамваєм додому, до мого плеча хтось доторкнувся. Літній чоловік злобно і люто дивився на мене, п’яно похитуючись.
— Що вам потрібно? Хто ви?
— Не впізнав? Придивися, придивися гарненько!
— Одчепіться! Я не хочу вас знати!
— Та ні, ти придивися!
Якісь жінки відтягували його від мене:
— Серьожа! Серьоженька! Облиш! Ти хильнув зайвого!
— Та ні, нехай впізнає мене! Нехай впізнає!
І тут я згадав. Сині очі, досить гармонійне обличчя, але вже зім’яте, постаріле, проте в глибині зіниць хлюпає якась апокаліптична лють, ненависть. То був мій слідчий. Він примітив, що я впізнав його.
— Аааа! Згадавтаки! Згадав! Думаєш, так просто все минає? Все вертається! Від нас не втечеш, не втечеш!
— Серьожа, Серьоженька!
— Одчепіться! Хай він все згадає! Де їхні Дзюби? Де їхні Стуси? Га? І тобі дорога туди! Туди, туди!
(Продовження на наступній сторінці)