— Спочатку треба випустити їхні серця з темниці. Ти виділа — навіть у цирку вони сидять в кілька рядів: спереду — найбагатші, найпишніші, а далі — все бідніші, бідніші. А хіба розум і добро можна виділити вбранням чи владою?
— Навіщо ж ти показуєш фокуси, Ойрахане?
— Я чекаю…
— Чого ти чекаєш?
— Щоб люди збагнули страшну силу ілюзії. Я їм показую за один вечір ціле товпище фантастичних подій. Явища, речі в найхимерніших сплетіннях переходять одне в одне — і щезають безслідно. А вони не розуміють, що і життя їхнє — таке саме. Хапаються за оболонку явищ і вмирають, переслідуючи міраж, не сягнувши нічого сталого, надійного. А головне — топчуть під ноги…
— А що головне?
— Свобода і Правда, Марічко. Той край, звідки я родом, — вашою мовою можна назвати Краєм Свободи, хоч у нього відсутня будь-яка назва.
— Хто може дати людям свободу, Ойрахане?
— Свободу не можна дати. І правду також. їх треба відкрити в собі, одвоювати у обману, в ілюзії. Свобода — як дорогоцінне джерело води, замулене брудом і сміттям примарних бажань…
— Тобі тяжко тут, на Землі?
— Мені сумно, Марічко. Я — самотній. Якби не ти, якби не рідкісні дитячі душі… то довкола була б суцільна пустеля…
— А що тебе привело сюди?
— Я почув плач дітей, заблуканих у хащах примарної казки. До мого краю, де повнота і щастя, де радість і кохання, долинув потік болю і муки. Хіба міг я не відгукнутися? Щастя вимагає віддачі, як і сонечко в небі хоче зростити надміром свого проміння прегарні квіти на Землі. Мені тяжко було зважитися на такий крок, ще тяжче пристосуватися до чужого світу, зрозуміти його, знайти якісь дотики, сумісність, спільність. Це були довгі мандри…
— Розкажи мені про свої мандри, Ойрахане.
— Ой, Марічко, то ціла казка. Мені складно оповісти так, щоб ти збагнула.
— Я постараюся, мій друже…
— Хай наступної ночі. Добре, Марічко? Вже прохолодно, місяць лягає спати за обрієм, затихли жаби на луках. І в тебе склеплюються оченята. Хай завтра…
— Хай буде так, Ойрахане! Тільки я неодмінно, неодмінно хочу послухати твою чаклунську казку…
***
Стріла не зна, куди вона летить
Крізь шум, і свист, і крики знавіснілі,
Настане лиш тоді пізнання мить,
Коли вона торкнеться цілі!
А коли ж ми, читачу, забули про свою казку, про ту легенду, що її ткало так багато крилатих душ? Згадаймо, згадаймо, скільки казкових повитух стояло біля духовних лон, щоб народити нову людину у прийдешність! Від прадавніх волхвівміфотворців, чудотворців — до "божевільного" Ціолковського, котрий проклав космічні стежки до "Променистого Людства", від божественного Платона та його найлюдянішого учителя Сократа — до безстрашного Реріха, від праслов’янського Бояна — до нашого рідного Кобзаря, від мудрої Гіпатії — до мужньої Лесі Українки, від Еврипіда — до Лермонтова! Можна знову й знову перелічувати преславні імена — набирається легіон зоряних посланців, котрі несли і несуть Світло Розуму та Любові. І що ж? Чи посилюється Вогнище Матері Світу? Чи стають благороднішими обличчя людей Землі? Затихають війни? Чи зміцнюється розуміння космічного покликання істоти мислячої?
Гайгай! Ми бачимо вічне "Падіння ЛюцифераСвітоносця". Згадаймо, згадаймо, мій друже читачу, це прадавнє попередження…
Першонароджений Архангел. Найвищий. Найясніший. Обдарований дивними скарбами духу, краси, знання. І зненацька — падіння! Чому? Апологетичні легенди твердять: гординя! Бажання посісти Божий Трон. А за тим — катастрофа. Поразка від армій Михайла, втрата першородності, світоносності, перетворення в Князя Мороку. Що означає зловісний переказ? І чи справді потерпів поразку Повстанець? А що, коли традиції змішані? Уявімо на мить, що бунтівник переміг, що в Центрі Всесвіту сів до Космічного Комп’ютера Узурпатор, що назвався Володарем і Творцем? І сформував армію жерців, апологетів, священнослужителів, які віками курять фіміам та "узаконюють" страшний підступ. Він оволодів всіма, навіть найглибшими, каналами інформації Макро— і Мікрокосмосу. Що далі — можна уявити. Будь-яке прагнення до свободи Розуму й Серця карається. Будь-яке намагання здійснити справедливу дію, відкрити нові шляхи в пізнанні, сформувати суспільство Права терпить поразку. Чи не тому так низько падають люди, хоч і мають буквально казкові вартості у всіх сферах пізнання й чуттєвості? Чи не тому паплюжать світоносних посланців, віддаючи їх у руки неправедних суддів?
Сократ дарує сучасникам своїм плоди мудрості, щирості, краси. Чим завершується стежка дружелюбності? Чашею цикути, цинічним вироком володарів.
Платон обдаровує тирана Діонісія знанням справедливого володарювання, державної мудрості, а той продає його на галери, в рабство.
Учитель Нового Завіту відкриває стежку свободи: "Царство Бога у вашому серці!" А люди розпинають його.
Кампанелла мріє про Державу Сонця, а святі отці тридцять літ гноять його у темниці.
Жанна д’Арк визволяє Францію від чужинського полону, а король, котрий отримав від неї корону, залишає її напризволяще в руках служителів "Князя світу цього". Мільйони героїв віддають свої життя і долю на олтар Нового Світу, мріють про "блакитні міста" Прийдешності, а Сталін та його мільйонолика мафія нещадно дискредитують ідеали Комуни, жадаючи, щоб нові покоління жахалися самого слова "комунізм". Задумаймося про те, як химерно переплелися ниті причинності, як підмінилися поняття Добра і Зла, як лукаво карається всяка світла ініціатива, як знову й знову дається в різних багатоколірних обгортках видимість "оновлення" Планети,
Вічно запалюється Вогонь Світоносця, і вічно він гаситься чорними руками, вітрами злоби. Цей феномен Падіння Люцифера треба розгадати, бо інакше — як йому воскреснути з мороку? А якщо Світоносець не воскресне, то хто ж нестиме Світло?
МАНДРИ ОЙРАХАНА
Я лечу, поспішаю, хочу сягнути обрію, жадаю глянути, що там — за ним? Він віддаляється невпинно, зманливо над чолом своїм запалює за грави заходу багряного або світанку ніжного. І тче, тче з променів надземних світів таємних обриси. Я кричу, благаю:
— Зупинися, дай стрінутись з тобою!
— Це неможливо! — чую таємну відповідь. — Але пораду можу дати. Здіймись у небо — тоді ти поєднаєшся зі мною…
— Глянь, Марічко, у небо, що ти бачиш там?
— Зірки, Ойрахане.
— Зірки вгорі, зірки внизу — у водах. Де ж правдиві?
— Хіхі! Який смішний. Вгорі правдиві…
— Чому вгорі?
— Бо ось я зійду вниз, сколошкаю воду, і зірок внизу вже не буде. Вони не справжні, бо… відбиті, віддзеркалені…
— Ах ти ж моя розумнице! Як добре сказала. Коротко і правдиво. Все справжнє при перевірці ще справжніше, а несправжнє — щезає, пропадає. Так і добро, правда. Коли людина гарна, добра, щира, то вона всюди добра, мудра: у в’язниці, в голоді, в холоді, на краю смерті. А якщо прикидається "доброю", то… поколошкай її, як ти оце воду хотіла поколошкати… і добро з неї злітає, мов павутина.
— А хіба можна прикинутися добрим?
— Ще й як! Скільки підлих людей прикидається добрими, хорошими. Куди моїм ілюзіям до їхніх! Мої ілюзії не шкодять нікому, а ілюзія правди — страшне лихо…
— Як це можливо, Ойрахане, щоб зло прикидалося добрим? Тоді ж воно вже не зло!
— Зло вельми хитре, Марічко. Воно подібне до багатоніжки з сотнями щупалець. Кожне щупальце щось означає: нікчемність, зраду, грубість, ницість, лінощі, насилля, ненависть і багатобагато інших мізерій. Поміж них є одне щупальце — обман. То — найстрашніше щупальце, бо воно має чаклунську здатність підробляти все на світі.
— І добро теж?
— І добро. Тільки це добро не справжнє. Так ніби злий артист надіває машкару доброго чоловіка.
— Як страшно. Він же може піддурити багатьох людей!
— Не навіки, не надовго, Марічко. Бо як погане дерево не дає доброго плоду, так і підроблене добро лишає за собою сліди свого батька — обману. В тому його поразка.
— Ти все це збагнув у нашому світі, Ойрахане?
— Тут, дівчинко…
— А у вас такого нема?
— У нашім краю я такого не знав.
— Ти обіцяв мені оповісти про свої мандри. Я хочу послухати твою зоряну казку…
— Гаразд. Слухай, Марічко. Тільки важко мені оповісти все, що я несу в серці своєму. Колись ти знатимеш більше, як розум твій розквітне в повну силу. Про свій край нині промовчу, бо нема тих слів, які б щось передали тобі, пояснили. Я вже згадував, що потягли мене у мандри голоси далекого страждання і плачу… жадоба віддати власну повноту щастя й радості невтішним дітям загублених світів. І я рушив у путь…
— Як, Ойрахане? На чому, чим?
— На кораблі, що може пливти в зоряному океані, ми вміємо їх творити.
— Я б хотіла політати поміж зорями. У сні я літала біля сонечка, біля місяця…
— Бо ти готова до польоту, дівчинко. Твоє серце дозріває…
— Ти мене колинебудь візьмеш із собою?
(Продовження на наступній сторінці)