— "Перемнеться", — передражнив Петро, зневажливо сплюнувши. — Всемогутність переводити на пусте діло. Треба, щоб ми керували, щоб нас любили, прославляли. І забезпечували, чим треба. А сидіти в Гнатівці, жерти ковбасу? Все ’дно вона зникатиме в крамниці. І знову потрапимо до міліції. Слухайте, братва, нам у сучасному нічого робити. Все державне, повно всякої міліції, власні батьки змушують працювати... А в майбутньому — нема власності, нема міліції. Що де зникне — не біда! Там ми дамо прикурити! Таких чудес наробимо! Рвонемо в майбутнє?
— Гм... можна спробувати, — непевно озвався Іван чухмарячись, — Як ти думаєш, Варко?
— Я — за! — підскочила Варка. — Певна, що в майбутньому я буду користуватися успіхом! Усе роблять автомати, люди гуляють, двадцять чотири години на добу гульня! Поїхали, хлоп’ята!
Раптово до кімнати відчинилися двері, через поріг перекотився завгосп. А за ним — кілька дебелих хлопців з червоними пов’язками на рукавах.
— Це вони! — плаксивим голосом сказав завгосп, — Вони всякими фокусами займаються. От я й... хи-хи!., спробував... для жарту... — не серйозно! Кажу: а чи зумієте оте-то або те-то! А вони думали, що я насправді! Хи-хи!
— Громадяни! Ваші документи! — суворо мовив дружинник.
— Петю! — скрикнув Іван.
— Зараз, — прошепотів Петро, — На цьому місці в трьохтисячному році...
Раз!
Перед дружинниками — порожня кімната. Вони переглянулися, розводять руками.
Завгосп торжествував.
— От бачте, бачте! Які шахраї! Я ж кажу... я не винний...
Море котило спокійні невисокі хвилі.
Зненацька згори у воду впало три постаті. Це наші "всемогутні" перенеслися з свого часу в далеке майбуття.
Вони шалено вимахували руками, захлиналися. Варка верещала. Петро одпльовувався, кричав:
— Куди це ми потрапили? Дивись.., берег далеченько...
Іван пирхав, сердито лаявся:
— Все через тебе! Командуєш, не подумавши... суша опустилася... а тепер тут... море! Дурень довгов’язий! Ще добре, що море... а якби піднялася суша... ми б опинилися під землею....
— Рятуйте! — не вгавала Варка, борсаючись у зеленавій хвилі. — Ой мамочко, тону!
Над ними, не знати звідки, з’явився безшумний летючий пристрій з півпрозорого рожевого матеріалу. Через борт перехилилася молоденька дівчина, закричала:
— Гей, друзі! Як ви тут опинилися? Навіщо так далеко запливли?
— Рятуйте! — басом гаркнув Іван.
Апарат знизився, дівчина запитала:
— Я не розібрала, що ти сказав! Повтори!
— Я кричав — рятуйте! — заревів бугаєм Іван. — Ти що — глуха?
— А що це таке — рятуйте? — не зрозуміла дівчина.
Петро схопився за край апарата, виплюнув солону воду.
— Навіщо такі дурні жарти? Ми потонемо, доки ти будеш дотепами гратися!
— Потонете — витягнемо, — спокійно повідомила дівчина. — Відновимо. Хіба ви забули, що смерті нема? Вона вже давно переможена!
— Ну? — витріщив очі Іван, вилазячи на літальний пристрій. — А ти не брешеш?
— Що ти сказав? — вражено перепитала дівчина.
— Я кажу — не брешеш? Не заливаєш?
— Куди заливаєш? — зовсім збилася дівчина з пантелику. — Ви, може, вивчаєте якісь давні діалекти? Я не розумію таких слів.
— Потім, потім дурня валятимеш, — плаксиво закричав Петро: — Витягай нас...
— Спочатку дівчину, — сказала рятівниця. — Чого лізете перед нею? Ех, ви, лицарі!
Вниз упали маленькі східці. Іван перший вичарапкався на сидіння, потім вилізли з води Варка і Петро. З них стікала вода, піжами поприлипали до тіла.
Дівчина зацікавлено оглядала врятованих. Її сині очі були сповнені непідробного подиву.
— Що це за штуки на вас? Ніби зебра із заповідника? Чому ви плаваєте в цих штуках? А в тебе, подруго, губи чимсь наквацяні! Нічого не розумію!
— Довго розповідати, — похмуро бовкнув Петро, цокотячи зубами від прохолоди. — Давай шуруй до берега, а то ми дуба вріжемо.
— Дуба? — занепокоїлась дівчина. — Вріжете? Де?
— Ну, посушимо лапті, — пояснив Іван.
— Слухайте, друзі, у вас галюцинації, не інакше! Треба до лікаря, негайно!
Вона поклала руку на пульт, апарат полетів над морем до берега.
— Не треба до лікаря, — злякався Іван. — Ми здорові як бики!
— Як бики? — знизала плечима дівчина. — Чому як бики, а не як люди?
— Ну, це такі вислови, — незадоволено пояснив Петро. — Фігуральні... — Та ти прикидаєшся овечкою...
— Галюцинації, — переконливо заявила рятівниця. — Лечу до санаторію. Тут хороший психолог, він вам допоможе...
Між пальмами на березі з’явилися будиночки — легкі, граціозні, дивовижно гармонійних, розмаїтих форм.
Літальний пристрій приземлився, сів на матово-блакитні плити широкого подвір’я.
Дівчина вискочила з апарата. Вона була одягнена в легеньку білу блузку, шорти.
Пришельці з минулого оглядалися, тривожно перемовлялися:
— Оце так!
— Справжній рай, — згодився Іван, витрушуючи воду з вуха. — Тільки що ми тут робитимемо?
— Побачимо, — зітхнув Петро.
— Не подобається мені фізія цієї чувихи, — сказала Варка. — Якась вона... стерильна... Не сподобалася їй моя помада! Яка то дівка без помади на губах! Ніякого виду! Дитсадок!
— Я тебе про одне прошу, Петьку, — благав Іван, — не спіши! А то знову щось таке втелющиш, аж пальці буде знати! А куди вона побігла?
— Та по психіатра ж!
— Може, втечемо?
— Зажди! Що нам — страшно лікаря? Побачить, що ми нормальні, — піде собі. Треба ввійти в курс діла...
З невисокого білосніжного будинку вийшла рятівниця наших мандрівників, а за нею високий вродливий юнак у фіолетовій сорочці, в коротких штанях до колін.
— Де ти їх підібрала? — поцікавився він.
— За три кілометри від берега. Говорять дивні, архаїчні слова. Одягнені в маскарадні вбрання. Ти, будь ласка, Гаю, полікуй їх. А я потім навідаюсь...
— Гаразд...
Вони наблизилися до апарата. Дівчина зійшла по східцях до сидіння, мовила:
— Друзі, лікар Гай вам допоможе. А мені треба летіти далі. У мене справи. Я затрималася через вас...
Врятовані зітхнули, почали сходити.
Гай привітно підняв руку.
— Вітаю вас!
Хлопці перезирнулися, шморгнули носами.
— І ми, — сказав Петро.
— Привєтік, — підморгнула Варка. — Салют!
Дівчина на літальному пристрої засміялася.
— Я ж казала тобі — дивні люди. В них, певно, висока температура. Ну — до зустрічі!
— До зустрічі, — махнув рукою Гай.
Апарат піднявся над майданчиком, полетів.
Гай наблизився до Петра, приклав до тіла якусь штучку з циферблатом. Той відсахнувся.
— Чого ти? — здивувався Гай.
— Колоти будете? — запитав Петро.
— Навіщо? Міряю температуру тіла, ритм і все інше. Ну от — все гаразд. Все в нормі. Майже. А в тебе, хлопче? І в тебе гаразд. А в дівчини? Хм. У неї найкраще. І все-таки щось у вас є дивне. Звідки ви?
— М-м-м, — розгубився Петро. — Як би вам сказати...
— Хм, — ще більше здивувався Гай. — Забули? Порушення пам’яті? Тоді треба їхати в метапсихологічний центр. Там вас оглянуть як слід, відновлять пам’ять.
— Ні, ні! — замахала руками Варка. — Ми все пам’ятаємо!
— Абсолютно! — підтвердив Петро.
— Пам’ятаєте? Тоді треба відповідати на запитання. Де ви працювали в останні дні? Який напрямок праці?
Іван глянув на Варку, на Петра. Ті дивляться на нього.
— Працювали? — перепитав Петро. — Ми... ніде не працювали. Хіба у вас працюють? При такій науці та техніці працюють? Ніколи б не подумав...
— Ви жартуєте? — обурився Гай. — Я з вами серйозно, а ви відповідаєте недоречностями. Поняття праці — священне. Цим не можна жартувати. Ваш округ, певно, погано виховує вас. Я повідомлю туди. Де ви народилися?
— У Гнатівці, — сказав Іван.
— Гнатівка? Що це таке?
— Село.
— Село? — ще більше здивувався Гай. — Село... Дивне слово... Щось пам’ятаю, вивчав у прадавніх мовах... Здається, древнє поселення. Ага. Правильно. Село, селитися... Але ж тепер нема таких поселень?! Знову жарти. А що це за вбрання? Для чого?
— Піжама, — пояснив Петро.
— Піжама, — повторив Гай. — Знову архаїзм. Тепер нема таких штук. А, — радісно всміхнувся лікар. — Я тепер збагнув. Чому ж ви одразу не сказали? Ви готуєте фільм про минуле? Правда? І вирішили потренуватися на природі. Пригоди на морі? Я вгадав?
— Не вгадав, — похмуро бовкнув Петро.
— Ми самі з минулого, — кокетливо додала Варка.
— З минулого? — здивувався Гай. — А чого це вас принесло сюди?
(Продовження на наступній сторінці)