золоті соняхи здивовано-насмішкувато схиляють важкі голови до землі...
І ось вже біля невеликої хати, де на вивісці виведено: с і л ь с ь к а Р а д а, бадьоро вуркотить автомашина, а в кузові, рядочком, любесенько сидять на ослінчику, ніби кури на сідалі, Петро, Іван і Варка. Дівчина й тут тримається незалежно, презирливо закопилила губу, дивиться на людей ніби з висоти королівського трону. Біля злочинців — виконавець з рушницею, молодий здоровило. З дверей сільради виглянув голова — товстесенький добродушний чоловік.
— Прямо в міліцію. Та не вовтузьте їх. Діти вперше попали в перепльот. Одумаються! Аби лиш призналися! Ну — сідайте й ви, батьки!
Петрів батько та Іванова мати вилазять на машину, сідають по боках. Авто рушило.
Голова, почухавши лису голову, сказав:
— Гм. Отакі сопляки — і бандити! Хто б сказав? От тобі й виховання!
На стіл впало дев’ять пачок по сто карбованців. Капітан міліції — сухорлявий, з великим хрящуватим носом, з гострим поглядом, — аж подався вперед.
— Звідки це?
— Дев’ятсот тисяч старими грішми, — похмуро сказав Петрів батько. — Де вкрали — не кажуть. Так ми до вас.
— Хто вкрав? — поцікавився капітан.
— Ось — полюбуйтесь. Мій синок. А оце — її. А оця хвойда — Пилипенкова, знаменитого конюха донька!
Затримані похнюпилися, мовчать, блимають з-під брів. Капітан, заклавши руки за спину, пройшовся півнем довкола них, розглядаючи з різних боків.
— Тек-с. Гм. Рано. Дуже рано. Але такі великі гроші? Масштаби чималенькі!
— У них дружки, — схвильовано сказала мати. — Хай признаються, звідкіля вони тут взялися? То вони підбили їх...
— Взнаємо! — пообіцяв капітан. — У нас заговорять. Ви з якого села?
— З Гнатівки...
— Ага. Чудово. Знаєте що? Вийдіть поки що в коридор. Я сам з ними...
Петрів батько і Йванова мати рушили до дверей.. Мати затрималася на порозі.
— Ви вже, начальнику, розберіться... Це ж перший раз у них...
— Все з першого разу починається, — пояснив капітан.
Двері зачинилися. Капітан підійшов до затриманих. Поглянув на купу грошей.
— Тек-с. Ну, так я слухаю...
Хлопці перезирнулися, засопли. Варка висмикнула з кишеньки сигарету, хотіла запалити.
— Тут не можна курити, — строго сказав начальник. Потім ласкаво усміхнувся. — Не бійтесь. Вас виправдають. Головне — справжніх бандитів назвати, розкрити. Хто вас навчив? Де ви пограбували касу? А може, це фальшиві?
— Ми нікого не грабували, — зиркаючи спідлоба, басом озвався Іван. — Це все Пришелець. З інших планет...
— Те-те-те! — похитав головою капітан. — Ти, видно, не такий простачок, хлопче, як твоя мама каже! Симулюєш божевільного? В психіатричну хочеш? Не вийде!
Він підійшов до телефону в кутку кімнати, набрав номер.
— Не вийде, — повторив капітан, посварившись пальцем. — Алло! Кривошапка? Негайно зв’яжися з усіма ощадкасами, банками нашого куща. Так. Чотири райони. Дізнайся, де пограбовано. Частина групи у мене. Два бандити і одна дівка. Еге ж, молода. Молода, та рання. Нова Сонька Золота Ручка росте. На суму? Ще невідомо, яка сума. Не менше двох-трьох мільйонів. Старими... Старими грішми, кажу... Новими — двісті, триста тисяч... Що? І в інші райони теж подзвони. Справа важлива...
Затуливши трубку долонею, капітан перейшов на шепіт, а Петя, прихилившись до Івана та Варки, сказав:
— Треба тікати. Бач, як влипли? Не розплетеш...
— Як же ти втечеш?
— Ти забув про Еліксир. Що забажаєш — те й буде,
— Так це ж для себе, — засумнівався Іван.
— Дурню. Щоб іншим робити добро, треба спочатку себе врятувати! Кумекаєш?
— І то правда! — підхопила Варка.
— Отож-бо! Хай ми опинимося там, де були ввечері!
Почувся свист, налетів вихор.
Злочинці раптово зникли.
Капітан, як стояв біля телефону, так і завмер з роззявленим ротом, ніби кам’яна статуя...
Любесенько хлюпала течія ріки. На березі не було нікого. Рибалка, підкачавши холоші, забрів у воду і витрушував порожній ятір.
— А бодай вам руки повикручувало! — лаявся він.
За спиною в нього почувся свист, дихнуло холодним повітрям.
Рибалка злякано обернувся. На піску, зовсім близенько, стояло троє. Іван, Петро, Варка. Вони вдоволено, але все ще розгублено перезиралися. Рибалка роззявив рота.
— Звідкіля ви? Наче з неба впали...
— Може, й з неба, — засміявся Петро.
— А в мене якісь паразити нетруджені ятір потрусили, — поскаржився рибалка, — та ще й з’їли отам на бережку. Гляньте — три кістяки валяються. Така славна рибка попалася, а вони... Ну, якби я уздрів їх, — полічив би ребра!
Петро одвернувся вбік, шепнув:
— Хай йому повний ятір риби, сто лящів і десять щук!
— Ой! — скрикнув рибалка.
Ятір потягнув його в воду. В ньому тіпалася риба, аж куль тріщав. Рибалка витягнув ятір на берег, розгублено витріщив очі, не в силі збагнути, що трапилося.
Хлопці й Варка пішли геть берегом, сміючись.
— Здорово? — запитав Петро у товаришів.
— Класно! — підтвердив Іван. — Оце фокус!
— Вам фокуси, — сказала Варка, — а в мене й досі жижки тремтять! Ну, думаю, — хана! Ні за що ні про що — казьонний дом!
— Тепер вже не попадемось, — пообіцяв Петро. — Нема дурних! Коли рідні батьки в міліцію віддають — крапка!
— Що ми будемо робити? — почухав потилицю Іван.
— Я вже склав план, — заявив Петро. — Давайте одійдемо ось туди, в кущі... щоб ніхто не бачив... і почнемо...
— Ти вже один раз склав план, — поскаржився Іван, мацаючи ті місця, де погуляла материна чаплія. — Всі кістки болять... Слухайте, братці, може, краще місяць поїсти добре, попити, погуляти... а там, що буде! Га?
— Джентльмени! — протяжно промовила Варка. — Такий дарунок з Космосу, а ви — поїсти, попити! Фе! Треба гульбище на весь світ! Щоб аж у небі курява знялася!
— Правильно, Варко! Пробач! Тобі дано всемогутність, а ти — "поїсти, погуляти"! Треба показати людям, як треба жити!
— То говори! Не тягни...
Петро озирнувся. Довкола були тільки лози, бур’яни. Ніде ні душі.
— Перш за все домовимось — додому не вертатися! Доки у нас не буде світової слави. Так?
— Ну... хай так, — промимрив Іван.
— Браво, Петер! — чвиркнула крізь зуби Варка.
— Далі... Почнемо діяти в світовому масштабі... або спочатку — в державному. А для цього треба, щоб до нас було довір’я...
— Ну?
— Що ну? Одягтися треба. Модно.
— Я не проти, — розплився в посмішці Іван. — Це можна. Давай командуй.
— А в що б його одягтися? Треба ж конкретно щось замовити...
— Я знаю, — сказала Варка. — Замовимо для всіх останню паризьку модель. Яка вона — не знаю, але ж це Париж!
— Голова! — захоплено промовив Петро. — Придумала. Так і зробимо. Хай ми всі будемо одягнуті за останньою паризькою модою!
Раз!
На хлопцях опинилися вишукані костюми, капелюхи, білі сорочки, краватки, модні черевики, барвисті шкарпетки. На Варці — блузочка з величезним декольте і міні-спідничка.
Петро затанцював від радості. Підняв ногу, другу, як гайстер, роздивляючись шкарпетки, помацав сукно костюма.
— Справжнє! Дороге! Таке, як в Парижі носять!
— Ура! — крикнула Варка, крутячи стегнами, ніби танцювала твіст. — Справжня міні! У нас такої ще й не нюхали дівчата!
— Трохи коротко, — з сумнівом озвався Петро. — Наче вискочила з конопель! Собаки побіжать слідом за тобою!
— Зате модно! — зневажливо одрізала йому Варка. — Це головне!
— А з нас не здеруть ці лахи? — тихо запитав Іван, визираючи з-за куща. — Побачать і запитають, де взяли? Знову те саме вийде...
— Так не буде! — зверхньо заявив Петро. — Абсолютно кажу! Ми підемо туди, де нас не знають. Будемо давати все, що кому треба, а взамін — хай нас поважають, слухаються і годують. Заживемо, — як у казці. Все — людям. Собі — нічого. А вони — нам. Добровільно. Ясно?
— Ясно то ясно, — сказав Іван. — Тільки куди ж його податися?
— Спочатку до Києва.
— А на чому?
— На машині. На легковій.
— На машині? — здивувалась Варка. — А хто керуватиме? Ти ж шофера не зробиш?
— Тю, дурні! Сама їхатиме!
— Сама? — Рот у Йвана розплився до вух.
— А чого ж? Ми ж всемогутні?
Петро підняв руку, наказав:
— Хай ми будемо на автостраді Харків — Київ посередині між Борисполем і Яготином!
Раз!
Вихор змів Дніпро, луги...
"Всемогутні" опинилися на шосе. Мимо пролітали автобуси, машини. Обабіч шляху котилися під вітром хвилі пшениці, журилися плакучі верби.
Петро потягнувся вдоволено, оглянув себе, товаришів.
(Продовження на наступній сторінці)