Вони метнулися за стовбур дерева, розбризкуючи твань. Голова на блискучій шиї наближалася до них, роззявила пащу з гігантськими зубами, заревла.
— Назад! На вісім мільйонів років, — заволав Петро. — На цьому ж місці!
Раз!
Їх оточила стіна буйного, але гарного, веселого лісу, схожого на ліси двадцятого віку.
В небі сяяли, переливалися холодними вогнями сузір’я,
десь в гущавині співали птахи,
завивали хижаки,
а серед галявини палало, розсипало хмари іскор веселе багаття.
А довкола багаття кружляв хоровод, не хоровод, а щось таке відчайдушне, бадьоре, блискавичне: кільце людей — великих і малих — в шкурах і без шкур. Вони танцювали, гучно викрикуючи, притупуючи, плещучи в долоні, б’ючи в бубони.
Щасливо репетувала малеча. Жінки білували тушу великого бізона, роздавали шматки паруючого м’яса. Діти й чоловіки скінчили танець, приймали до рук свою долю їжі, розбивали кістки об каміння, висмоктували мозок.
Іванко ковтнув слину, прошепотів:
— Оце порції! Попробувати б!
— Ох і танцюють! — захоплено сказала Варка. — Кадри! Точно як наші культурні танці!
— Ходімо до них! — заявив Петро. — Операція "Поява богів" починається! За мною, бродяги!
Мандрівники вийшли з кущів, наблизилися до вогнища. Їх помітили. Кілька вояків кинулися, оточили їх, наставили списи.
Наблизився високий, могутній чолов’яга. Він весь заріс волоссям, грива спадала йому на плечі. Очі горіли силою й мужністю.
— Попалися! — затремтів Іван. — Вони нас зжеруть!
— Мовчи, — шепнув Петро. — Все буде гаразд!
Варка улесливо усміхнулася велетневі. Той не звернув на неї ніякої уваги, гримнув оглушливо:
— Хто ви, нікчеми? З якого племені?
— З Майбутнього, — хрипко сказав Петро.
— Не знаю такого, — ревнув чоловік. — Чому такі мізерні? Що це за шкіра легенька?
Він торкнув списом піжаму. Іван скрикнув.
— Ми — боги! — ткнув себе пальцем у груди Петро.
— Боги? — перепитав чоловік. — А що це таке?
— Ми з неба, — показав рукою на зірки Петро. — Все можемо. Все, що захочете, — зробимо.
— Все можете? — здивувався велетень. — І списа такого?
Він потряс зброєю в повітрі.
— Зумію, — гордо заявив Петро. Піднявши руку, він наказав: — Хай буде такий спис!
Раз!
В руці Петра з’явився спис. Він передав його велетневі.
Діти, жінки, воїни завмерли. Роззявили роти від подиву. Велетень оглянув спис, задоволено мугикнув.
— Добра робота. Не гірше, ніж у мене. А ще можеш?
— А скільки треба? — недбало запитав Петро.
— Стільки, — показав велетень дві руки, розчепіривши пальці.
— Хай буде десять списів, — наказав Петро.
Раз!
На траві з’явилося десять списів. Воїни з радістю кинулися до них, розхапали. Велетень засміявся вдоволено, поклав руку на плече Петра.
— Хоч і мізерний, а добрі списи робиш. Чого хочеш від нас?
— Будемо у вашому племені вождями, — гордо сказав Петро. — Навчимо вас, як треба жити! Я — вождь! Оце, — він показав на Івана, — мій заступник. А вона — головна жриця... гм, гм... як би тобі пояснити... вона буде організатором танців! О! Абсолютно!
— Я вождь! — стукнув себе кулаком у волохаті груди велетень. — Та ти вмієш робити списи швидше, ніж я. Будь вождем! А цей — теж уміє?
— Уміє! Так, як і я!
— І вона?
— І вона!
— Тоді йдіть до вогню. Плем’я слухає вас.
Мандрівники наблизилися до багаття. Жінки гостинно подають їм здоровенні маслаки. Варка впустила свою "порцію", знову підняла, почала обдмухувати.
— Слухай, Петьку, — розгублено промовив Іван. — Воно ніби сире! Як його їсти?
— Нічого, Жан, — підморгнула Варка. — Сиру ж рибу їв?
— Рубай, Ванько, звикай! — додав Петро, смачно чавкаючи. — Втягнемося. В сирому м’ясі, здається, вітамінів багато. Цинги не буде!..
Діти й жінки закружляли довкола вогнища, за ними пішли до танцю воїни.
Варку теж почало посіпувати, похитувати. Вона вимахувала недогризком бізонячої ноги, вигукувала:
— Оце по-нашому! От якби побачили наші кадри — лопнули б од завидків! Оце так шейк! Ха-ха! Давай! Давай!
І ось уже все затихло.
Над лісом сяяв місяць.
Тлів жар у заснулому багатті,
а біля нього — постать вартового на чатах,
а в непролазній гущавині, яка охопила темною стіною галявину,
миготять неситі вогники хижаків,
виють шакали.
Покотом сплять довкола пашіючого жару жінки, воїни, діти.
В печері — під навислими каменями — дрімали пришельці з двадцятого віку. Вони закуталися в просторі шкури. Іван солодко потягнувся, позіхнув.
— А ви знаєте, братці, непогано! Га? Їсти од пуза. Нічого не треба робити...
— А хлопчики, хлопчики які! — мліла од щастя Варка. — Один мене вхопив, як танцювали, притиснув! М-м! Я ледве не знепритомніла! Аж мурашки поза шкірою побігли! Оце так любов!
— І дівчата гарні є, — додав Петро замріяно. — Я помітив. Одна мені підморгувала...
— Волохаті дуже, — позіхнув Іван.
— Нічого, — заспокоїв Петро. — Замість хутра. Не треба одежі купувати... Ну, давайте спати.
— Давай!
Захропли.
А над лісом, над печерою плив, як і в двадцятому віці, насмішкуватий місячило. Він знав, він передбачав, чим закінчиться та химерна вилазка у минуле...
Вранці довкола печери знявся крик, галас, вереск.
Петро схопився на рівні ноги, відкинув шкуру, озирнувся, приходячи до тями. Потім почав штурхати друзів.
— Га? Що? — забурмотів Іван, підводячи голову.
— Де це ми? — сонно озвалася Варка.
— Та в минулому ж, — сказав Петро. — Ви що, забули?
До отвору наблизився волохатий велетень.
— Вождь, — звернувся він до Петра. — Пора йти. Веди нас.
— Куди? — здивувався Петро.
— Вождь знає, — пояснив велетень.
— Дідько вас знає, куди вам треба йти. Беріть нас на плечі, та й несіть, куди треба.
— На плечі? — здивувався велетень. — Носять лише поранених, хворих і маленьких, коли вони пристануть. А вождь веде інших. Вождь — найсильніший, найрозумніший, найвміліший, найхоробріший. Вождь сам несе слабих, зброю і йде попереду. Він показує шлях!
Петро вийшов з печери, розгублено дивився на дикунів, мовчав. Велетень пильно дивився на пришельців, теж чекав. Ждали жінки, воїни, діти.
Зненацька мовчання порушив крик. З-за дерев з’явилася група воїнів. Вони підняли вгору руки, показуючи, що прийшли з мирними намірами. Один виступив наперед, закричав:
— Ро, син Носорога! Ми з племені Леопарда! Вчора увечері у нас пропало багато списів. Стільки і ще стільки! — Він підняв дві руки, розчепірив пальці. Потім показав ще один палець. — А наші жінки бачили, що у вас вчора ввечері якісь чужинці робили нові списи! Чи не зачарували вони наші списи? Ти великий вождь і знаєш, що нам без списів не можна! А робити їх справа довга й тяжка!
Ро грізно обернувся до пришельців, заричав:
— Підлі шакали! Як ви сміли забрати списи в дружнього племені?
— Ми... не брали! — затрусився Петро.
— Я казав тобі, — плаксиво озвався Іван. — Знову те саме! Тут теж добряча міліція!
— Вам не вождями бути, а гієнами! — загримів Ро. — Візьміть їх, прив’яжіть до дерева. Добрий харч буде трупоїдам! А списи — поверніть!
Хлопців і Варку схопили воїни. Вони вириваються, кричать. Даремно! Потягли до дерева під улюлюкання і свист дітей.
— Назад, додому, — скрикнув від відчаю Іван. — На берег Дніпра!
Знявся вихор, ударив в очі дикунам.
Пришельці зникли. Воїни розгублено розводили руками. Дивилися обабіч, вгору, на землю.
— Дуже хитрі тварини, — похитав головою Ро. — Як шакали! Навіть хитріші...
Знову широкий Дніпро, над ним буйний вітрюган. Котяться сизі хвилі, хлюпають в піщані кручі, піняться.
Мандрівники сидять на березі, одсапуються.
— Нікуди більше не хочу, — у відчаї простогнав Іван. — Ні в минуле, ні в майбутнє. Хай йому грець!
— Зажди! — заспокоїв його Петро. — Треба подумати. — Давай спочатку поїмо. І одягнемось!
— Еге! Поїмо, одягнемось! А десь... пропаде! І знову нас спіймають!
— Одразу не спіймають, — презирливо сказала Варка. — Боягуз ти, Жан!
— Ми небагато, — примирливо озвався Петро. — По паляниці хліба і по кільцю ковбаси...
— Ну, давай, — згодився Іван.
І ось вони сидять, уже одягнені в сорочки, костюми, запихаються ковбасою. Варка возиться з транзистором, накручує якісь мелодії.
Петро струсив крихти у воду, примовляючи:
— Їжте, рибки, їжте! Це — для вас!
Іван, мрійливо дивлячись вдалину, витер долонею масні губи і раптом ляснув товариша по плечу.
(Продовження на наступній сторінці)