— Петьку! От я придумав, так придумав!
— Що? — недовірливо перепитав той.
— Таке придумав, що й не снилося тобі! І ніхто не заважатиме! І всі задоволені будуть!
— Хто буде задоволений? — не збагнув Петро.
— Всі, — запевнив той. — Всі люди на Землі!
— Чокнутий, — сказала Варка. — Всіх не задовольниш!
— Не тягни, — сердито сказав Петро. — Балабонь далі!
— Переберемось на острів, — розплився в посмішці Іван. — А там...
— На який острів?
— На будь-який. У Тихому океані, чи що. І там станемо жити. Та не самі, а заберемо всіх, кому... ну, кому не подобається робота... Кому протипоказана праця! Ясно?
— Ну, ну! — зацікавився Петро. — Далі...
— Острів насолоди! — вигукнув Іван захоплено. — Так ми його назвемо. Спи, їж, гуляй — ніякої тобі міліції, ніяких шкіл, ніякої моралі! Замовлятимемо все, що заманеться! Хай вони — ха-ха! — шукають, де що пропадає! А ми — на острові! Не достануть посеред океану. Ну — що?
— Ти геній, Ванько! — ревнув Петро. — Я й не знав, що в твоїй дубовій голові можуть виплодитися талановиті думки!
— Ну ти, не дуже!
— Та чого там! Справді геніально! Будемо дєйствувать! Тепер заживемо! Який острів виберемо?
— Десь на екваторі, — сказав Іван. — Щоб тепло. Щоб можна було без штанів, без костюма!
— Який же? — замислився Петро. — Таїті... їх багато... Знаєш що? Давай у центрі Австралії! Там пустеля — ніхто не знайде. Ми там таке настроїмо!
— Давай!
— Стійте! — крикнула Варка. — Не будьте ідіотиками!
— Чого тобі? — образився Петро. — Чи ще голосувати хочеш?
— Не голосувати! А кебети у вас не вистачає! Уже кілька разів улопались в історію! Хочете ще? Не можна на Землі будувати край насолоди! Знайдуть все ’дно! Літаками, вертольотами. Не буде нам спокою!
— А де ж? — дружно гукнули хлопці.
— У небі. На Місяці, — гордо сказала Варка. — Туди ще не скоро доберуться.
— Тю на тебе, — замахав руками Іван. — Там же повітря нема!
— Ото велике діло! Ми ж всемогутні! Зробимо ковпак, а під ковпаком — усе, що треба для життя. Уявляєш? Зорі на небі, Земля пливе під нами, а ми гуляємо та попльовуємо на неї. От геніально!
— Ох і Луїза! — закричав Петро. — Мислитель! Талант! Починаємо план, щоб не роздумувати! Хай на Місяці буде ковпак з повітрям, щоб можна було дихати... підождіть, а який ковпак? Ну, хай буде у діаметрі кілометрів десять, а висотою з півкілометра... І хай ми опинимося під тим ковпаком
Аж захурчало над Дніпром.
І опинилися "всемогутні" серед непривітних скель на Місяці. Довкола тиша, спокій, вгорі блищать спокійним сяйвом зорі, завмерла блакитна куля Землі з туманними обрисами континентів.
— Гм, — пробурмотів Іван. — Невесело.
— Дурниці, — сказав Петро. — Набудуємо такого, що тільки держись! Перш за все — житло для нас. А втім, якогось окремого житла не треба. Хай буде одразу їдальня, спальня і... ну, і все інше... Щоб далеко не ходити...
Раз!
З’явився будинок. Петро вдоволено засміявся.
— А тепер позбираємо сюди всіх своїх!
Він підняв руку, проголосив:
— Всі наші земляки, які люблять насолоду і яким протипоказана праця, — хай опиняться тут!
Зал засідань. Ряди слухачів.
На трибуні — огрядний чолов’яга. Він тримає у руках купу паперів, читає:
— Наше підприємство за рік перевиконало план на двісті двадцять п’ять процентів, товариші!
Раз!
Промовець зник. Пусто на трибуні.
В залі запанувала мертва тиша. Потім почувся сміх.
— У землю провалився, — гукнув хтось з рядів, — земля брехунів не тримає!
Оплески.
Розкішна дама лежить на софі, чистить нігті. Довкола розкидані журнали мод, біля неї — собачка.
— Скучно, — позіхає дама.
Раз!
Дама зникає.
Собачка жалібно вищить, винюхує попід стільцями...
Столи. На столах пляшки, закуски.
Реве джаз.
Виламуються розцяцьковані, розмальовані дівчата й хлопці.
Раз!
Порожньо в ресторані.
Завмерли вражені офіціантки з тацями в руках.
Дівчата полють буряки.
Пісня котиться над полем.
До полільниць підходить червонолиций чоловік у
білій вишитій сорочці, в білому картузі. Витирає хустинкою обличчя, важко дихає. Нагинається, зриває бадилину.
— Чистіше, чистіше полоти, дівчатка, треба, — кричить він. — Це не робота!
Раз!
Зникає з поля чоловік. Дівчата переглядаються.
— Як корова язиком злизала, — каже одна. — Може, це новий спосіб міняти начальство? Дуже оперативно!
Всі засміялися...
Петро, Іван та Варка стояли на підвищенні свого будинку.
Довкола темніла непривітна місячна пустеля.
А перед ними — хвилювалася юрба. Стиляги, бюрократи, розмальовані дами, дівчата, бандити з відмичками в руках, п’яниці з червоними носами.
Ревли, кричали, лаялися.
— Що це таке?
— Куди ми потрапили?
— Біда!
— Ми десь у космосі!
— Куди скаржитися?
— Це порушення конституції! Де міліція?
Петро підняв руку, закричав:
— Увага! Ува-га! Громадяни, ти-и-ихо!
Шум затих. Всі повернулися до "всемогутніх".
— Це ми вас перенесли сюди! Всіх, кому не хочеться працювати, всіх, кому приємна насолода і вільне життя!
— Навіщо? — роздратовано захрипів чоловік з недочитаними паперами в руці. — Що ми тут робитимемо, в цій пустелі, ким керуватимемо? Хто для нас працюватиме? Хто годуватиме?
— Громадяни! — загорлав Петро. — Тут — Край Насолоди! Тут ніхто не працюватиме, тільки їстиме, питиме, гулятиме! Ніякої остогидлої праці! Керувати — будь ласка! Можна створити всі умови! А працювати — ні-ні!
— Давай тоді твій Край Насолоди! — заревів натовп. — Давай ресторани, давай спальні, давай озера для купання, давай кабінети для керування! Давай машини, кінотеатри, танцмайданчики!
— Все буде! — іржав від радощів Петро. — Увага! Хай буде все, що заманеться вашому серцю!
Чоловік і жінка йдуть вулицею. Майдан. Вони зупиняються біля вивіски: "Р е с т о р а н".
— Зайдемо, пообідаємо, — каже чоловік.
Раз!
Ресторан зник. На тому місці порожньо. Потім із землі виростають буйні квіти, красуються під сонячними променями.
Жінка протерла очі.
— Привиділося, чи що? Тут же був тільки що ресторан. А тепер — зник...
Чоловік розвів руками.
— Тоді підемо в їдальню. Та це й краще. Пити ми не п’ємо. А в ресторані тільки гроші деруть!
Дві жінки йдуть вулицею, жваво розмовляють. Одна каже:
— Ти чула чи ні? Дивна дивина! Одразу в усіх установах зникло багато людей. І найдивніше те, що бюрократи зникли. Тепер нема черг, нема скарг. Усе йде, як по маслу!
— І горілка зникла, — каже друга. — Всі ларки і ресторани щезли, наче їх і не було!
— Слава богу. — обізвалася перша, — добре хтось придумав. Спасибі вченим, мабуть, вони винайшли антибюрократичну, антиалкогольну бомбу!
— Я за таку бомбу!
Весело сміються жінки.
Під ковпаком, на Місяці, ряди будівель. Ресторани, пивні ларки, танцмайданчики, басейни, управління. Все це перемішано еклектично, хаотично.
Реве в просторому залі радіола.
Викобенюються, аж стогнуть, стильні дівчата й хлопці.
Дим стовпом.
Недогризки на столі.
П’яний тип, ледве стоячи на ногах, проголошує:
— Бажаю... ще... шампанського... ик! І маслин... ик!
Раз!
На столі виникає замовлене.
Трах! Летить у стелю корок.
Танцюють біснуваті.
Реве джаз...
Сидить за столом начальник. Спить. Рука на телефоні.
Сидить інший, колупає глибокодумно в носі. Пускає в повітря паперові голуби.
Париться у ванні дама. Ахкає, ніжиться.
Цілуються двоє — стильний хлопець і Варка. Вона — розпатлана і п’яна — одхиляється від нього, стогне:
— Душно. Одежа заважає!
— І мені, — каже він. — Скинемо, Луїзо, ці лахи!
— Скинемо!
Роздягаються. Залишаються в пляжних костюмах.
— Ходімо в ресторюгу!
— Похромали!
Ідуть. Виламуються.
Лежать у кріслах Петро та Іван. Вони лише в трусах. Невмиті, нерозчесані. П’ють вино, смалять сигарети.
— От жисть, — хвалиться Петро.
— Малина, — дивиться на нього посоловілими очима Іван.
— А вони, дурні, — показує, сміючись, Петро на Землю, яка пливе серед неба, — хай трудяться, хай вкалують. Нам більше буде! А ми будемо насолоджуватися! Насолода — суть життя! Ура!
Реве джаз. П’ють горілки, вина, їдять харч гуляки.
Танцюють голяком.
(Продовження на наступній сторінці)