«Таємниці Марусених дач» Всеволод Нестайко

Читати онлайн детектив Всеволода Нестайка «Таємниці Марусених дач»

A- A+ A A1 A2 A3

Василь Іванович. Викладачі. Я суспільствознавство викладаю. А вона…

Галина Сергіївна. А я — вчитель фізкультури.

Іван Васильович. Я так і подумав. Моралісти-теоретики. Ех-хе-хе! Милі мої! Треба наближати школу до життя. Дотеоретизувалися вже. Готувати треба підростаюче покоління до суворих законів дійсності.

Галина Сергіївна. Так що? Робити з них хижаків?

Іван Васильович. Я цього не кажу. Боже збав! Але виховувати їх жертвами теж не варто. Треба, щоб вони вміли відстояти себе у житті. Виживання в екстремальних умовах складного сьогоднішнього дня навчити їх треба. Щоб не загинули. Правильно я кажу?

Валера. Правильно!

Входить Дід Каленик.

Дід Каленик. О! Сидір, Мидір та Каленик та поставили куреник, у куренику сидять, по варенику їдять. Я бачу, у вас тут гульня. А діда не кличете. А як згорить щось від вашого вогию, дід відповідай!

Іван Васильович. Та що ви, діду! Все якось спонтанно вийшло. Експромт. От дід, може, й вина вип’є? Га?

Дід Каленик. Може, й вип’є. У таку погоду не гріх.

Іван Васильович (Валері). Налий діду, будь ласка! І всі наливайте. А то картопля холоне. Давайте. Давайте.

Валера наливає діду вина, інші наливають собі пепсі, кока-колу з пляшок.

Дід Каленик. Ну, будьмо! Та людей не гудьмо! (П’є.) Що це?

Валера. Каберне.

Дід Каленик. Ага. Ясно. Хто вживає каберне, того стронцій обмине.

Іван Васильович. Їжте, діду, їжте. Це мої гості. Отак несподівано новосілля вийшло.

Дід Каленик. Новосілля — то завжди радість. Саме тут колись і я вже гуляв на новосіллі. Ще до революції. Отам, де ваша, — хата колись стояла. Трохи ліворуч. Марусина. Царство їй небесне. Спалили німці. За зв’язок з партизанами. Так по війні й обезлюднів цей куток. Потім, слава богу, дачники відродили. Сорок п’ять років, як нема вже Марусі. А дух її, не повірите, й досі витає у цих місцях… Я ці дачі так і називаю — Марусині дачі. Тому й стережу. Інші б не став… На вас чимось схожа-була… (Киває на Галину Сергіївну.) Чи ви на неї. Такі ж очі, як зорі. І брови крилаті.

Іван Васильович. А ви, діду, поет!

Дід Каленик. Наливайте ще! Після першої тільки наймити закусують.

Іван Васильович. Правильно! Давайте вип’ємо за жінок. За прекрасну стать. Ваше здоров’я, дорогі!

Дід Каленик. Так, жінки — то… Без них і світ не світлий. І життя не живе. Будьмо! (П'є.)

Іван Васильович. Стривайте, я вам зараз музику зроблю. У мене там якраз є на цю тему. (Швидко йде у глибину сцени.)

Толя (Галині Сергіївні). Пробачте. Скажіть, будь ласка, скільки вам років?

Галина Сергіївна (розгублено). А… що? Стара?

Дід Каленик. Взагалі-то жінок про таке не питають.

Толя. Я знаю. Пробачте. Але…

Валера. Ну, ти даєш!

Василь Іванович. На щастя, вона ще у такому віці, коли можна спокійно відповідати. Не приховуючи.

Галина Сергіївна. Двадцять шість… І три місяці.

Толя (Чебурашці). От бачиш! А ти…

Василь Іванович. А в чому річ?

Толя. Та ні… Просто…

Галина Сергіївна. Що?

Толя. Та ні… нічого… Пробачте.

Всі перезираються.

Пауза.

З глибини сцени виходить Іван Васильович.

Іван Васильович (розгублено). Пробач те… Але… (Розводить руками.)

Василь Іванович. Що таке?

Іван Васильович. Нема… музики.

Галина Сергіївна. Що?

Іван Васильович. Хтось узяв… З машини… На задньому сидінні лежало… (Валері). Ти ж бачив.

Валера. Бачив.

Іван Васильович. Ще як чохли брав, було… Я машину не замкнув… думав…

Василь Іванович. А що саме?

Валера. "Шарп". Система. Японська. Приймач вищого класу. І магнітофон. У комісійному — тисяча, а то й півтори.

Галина Сергіївна (хитає головою). Ой-ой-ой!

Дід Каленик. Шарпонув хтось того "Шарпа". От тобі й новосілля! Сидір, Мидір та Каленик…

Василь Іванович. А взагалі машину треба замикати. Мало хто міг підійти тихенько і…

Іван Васильович. Якби ж знаття… Сам винен… Шукай тепер вітра в полі.

Василь Іванович. А ну ходімо глянемо разом.

Галина Сергіївна. Може, як чохли знімали, кудись поставили й забули.

Іван Васильович. Та що ж я вже такий склеротик? Ні!

Всі, крім Зої, Толі і Чебурашки, ідуть у глибину сцени. Галина Сергіївна, пропустивши вперед Івана Васильовича, Василя Івановича, діда Каленика і Валеру, повертається до Зої, Толі і Чебурашки.

Галина Сергіївна (півголосом). Тікайте звідси! Чуєте? Забирайтесь! Швидше!

Зоя (розгублено). Що?

Толя (перезирається з Зоєю та Чебурашкою, теж розгублено). Чого?

Галина Сергіївна. Тікайте, кажу! Нічого вам тут робити. Розумієте? Нічого! (Кидається доганяти Василя Івановича, Івана Васильовича, діда Калетика і Валеру.)

Чебурашка. Вона… вона думає, що це… я… взяв… (Толя і Зоя мовчать.) І ви думаєте? (Б’є себе в груди.) Не брав я! Чесне слово! Клянусь! Це не я! Не я!

Завіса.

 

ДІЯ ДРУГА

Та ж сама декорація. Пізній вечір. На стовпі горить-гойдається лампочка-ліхтар. Виє вітер. Нікого нема.

З’являється Чебурашка з якимось пакунком під рукою. Крадькома наближається до зеленого будиночка, вовтузиться на ганку, залишає пакунок біля дверей. Повертається назад. Біля вогнища нахиляється, піднімає зів’ялу квітку (це айстра з букета, якого він дарував Галині Сергіївні), кидає квітку на землю, наступає ногою. Зникає.

З глибини сцени з'являється Іван Васильович. В руках у нього електричний ліхтарик.

Іван Васильович. Здалося. Нема нікого. Старієш, Іване Васильовичу! Боятися почав. Усюди вороги ввижаються. (Підходить до синього будиночка, світить ліхтариком крізь вікно.) Нема. (Підходить до зеленого будиночка, теж світить, зазирає.) І тут нема. Всі поїхали. А дід на печі давно спить. Один ти серед цього незатишну осіннього. Моторошно все-таки самому. Ще й вітер знявся, гуде, свистить так, що мимохіть щось учувається… Як не костричся, голубе, а моторошно. З прапредків живе у людині інстинкт страху. Якою б освіченою і розумною вона не була… Страх переслідування. Рудимент стосунків хижака і жертви. Держись, Іване, я сказав, і не зважай на страхи! (Іде назад у глибину сцени.)

З’являються Василь Іванович і Галина Сергіївна. Ховаючись за деревами, наближаються до зеленого будиночка.

Василь Іванович (тихо). Тут нам треба розділитися Я прокрадуся до тієї дачі. Ти сховаєшся у тому садку.

Галина Сергіївна. Зрозуміла.

Василь Іванович прокрадається у глибину сцени, зникає там. Галина Сергіївна, пригнувшись, забігає за зелений будиночок, у садок. З’являється Толя. Він стежив за діями Василя Івановича та Галини Сергіївни. Тепер, стоячи за берестом, прислухається.

З’являється Зоя.

Толя (тихо, здивовано). Ти?!

Зоя. Я.

Толя. Ти чого?

Зоя. А ти чого?

Толя. Чебурашка втік. В останню мить вискочив на платформу. Я не встиг. Вийшов на наступній зупинці.

Зоя. А чого ви сіли в інший вагон?

Толя. Він не захотів з ними.

Зоя. А вони раптом: "Ой, ми термос забули, китайський, трилітровий, тепер такого не дістанеш. До побачення!" — і вийшли.

Толя. Вони тут. Я їх бачив. Вони кралися, мов злодії. І розійшлися. Вона гайнула у цей бік, а він туди.

Зоя. Я давно подумала, що це злочинці. Ще як ти сказав, що у Петренків велика квартира.

Толя. Як вони нас випихали звідси!

Зоя. Ага. Начебто піклувалися — нащо вам вв’язуватися у кримінальні справи. А насправді бачиш! — щоб не заважали.

Толя. Ти не боїшся?

Зоя. Боюсь. Авжеж.

Толя. От смішнячка! Так чого ж ти… А… де Валера?

Зоя. Ми з ним посварилися.

Толя. Чого?

Зоя. Я кажу: от бачиш, вони вийшли, вони нічого не забули. Це злодії, кажу, треба щось робити…

Толя. А він?

Зоя. "Не кажи дурииць. Поїхали додому".

Толя. А ти?

Зоя. "Вони ж його пограбують. Це вони вкрали "Шарп". А тепер вкрадуть машину. І взагалі…"

Толя. А він?

Зоя. "Наступна електричка через годину двадцять. Ти знаєш, що мені Батя зробить. Тобі нічого, у тебе баті нема, одна маханя".

Толя. А ти?

Зоя. А я — скік! — на платформу, як твій Чебурашка. І — будь здоров! Двері — клац! — він поїхав, а я…

Толя. Ну, ти…

Зоя. Та я б, може, й не наважилася, якби…

Толя. Що?

Зоя. Чесно?

Толя. Чесно.

Зоя. Я визирнула з дверей. Дивлюся — ти з іншого вагона вийшов. Ну, я і…

Толя. Як же я тебе не побачив?

Зоя. А на платформі стрічна стояла. Ти відразу побіг сідати. Я ледве встигла.

Толя. Точно. Вона вже рушала. А тут на зупинці?

Зоя. А ти вискочив і пішов. Я за тобою назирці.

Толя. І не гукнула?

Зоя. А нащо?

Толя. Ну, ти… даєш.

Зоя (прислухається). Через той вітер нічого не чути… Наче шарудить отам. Що робити? Мабуть, треба було в міліцію сповістити.

Толя. Уже пізно… Слухай, ти тут сиди, а я прокрадуся, гляну.

Зоя. Я з тобою.

Толя. Ні. Краще я сам. Коли що — біжи в село. Дід Каленик у другій скраю хаті. Над ставком.

(Продовження на наступній сторінці)