«Загадка старого клоуна» Всеволод Нестайко

Читати онлайн повість Всеволода Нестайка «Загадка старого клоуна»

A- A+ A A1 A2 A3

РОЗДІЛ І

Здрастуйте!.. Я, мама, тато, дід Грицько і бабуся Галя

Здрастуйте! Це я. Стьопа.

Хто я такий? Ну, для себе я — це я, звичайно. Я — та й годі. А для інших...

Коли зранку я вмиваюсь у ванній і дивлюсь у дзеркало, звідти на мене позирає капловухий веснянкуватий хлопець тринадцяти років, з щербатим переднім зубом, з карими усміхненими очима, кирпатий і товстогубий, ще й з ямкою на бороді.

Таких облич нібито й багато, але е в ньому щось таке, чого немає ні в кого.

Як каже мій дід Грицько: "Наче хто взяв, коли тебе було намальовано, та й провів рукою і все змазав — порушив, так би мовити, симетрію: одна брова вище, друга нижче, одна щока товстіша, друга худіша, і рот усміхається якось на один бік веселіше, ніж на другий".

Раніш я не дуже придивлявсь, який я. Бо вмивався в сінях над відром, і дзеркала там не було.

Взагалі в дзеркало я дивився, мабуть, один раз на три місяці, коли наша сільська перукарка. Феодосія Макарівна стригла мене машинкою "під нуль". А в інший час моя "фотографія" лише зрідка мелькала мені то в ставку, то в калюжі, то в шибці... Мелькала, не затримуючи на собі моєї уваги.

І оце тільки тепер, щодня вмиваючись перед дзеркалом у ванній, я нарешті роздивився себе як слід.

Я сказав вам, що в мене усміхнені очі? То правда. У мене весела вдача. Про таких кажуть: "Покажи йому палець — і вже сміється".

Але тепер, дивлячись у дзеркало, я помічаю в своїх очах якусь незвичну каламуть.

Наче щось там пригасло.

Наче хмарка набігла на сонце.

Ви вже, мабуть, зрозуміли, що я жив у селі. І що тепер живу в місті.

А який, люди добрі, настрій може бути в людині, яка п'ять років провчилася в одній школі, в одному класі, де все було рідне, знайоме, близьке — і учні, і вчителі, і самі стіни, — і раптом її перекидають в іншу школу, в і пішій клас, де все чуже, незнайоме, далеке — і учні, і вчителі, і самі стіни?!

А я так любив свій клас! Ніколи б у житті не поміняв його, якби ото любий таточко мій та не перейшов несподівано в інший клас.

Минулого літа приїхав до тітки Наталі, сусідки нашої, з Києва брат, доктор технічних наук, член-кореспондент Академії наук, Іван Михайлович. Лікарі, бачте, заборонили йому їхати на курорт до моря, то він до сестри в село приїхав. Познайомився з татом, балакали-балакали, "Реве та стогне" співали, те-се, і зацікавився Іван Михайлович моїм татом. А тато мій, між іншим, механік. У колгоспній майстерні сільгосптехніку направляє: Ну, до того ще й взагалі майструванням захоплюється, усе щось напильником джикає та свердлом скрегоче.

Дивився-дивився Іван Михайлович на татове майстрування, ахав-ахав, руками сплескував, а тоді:

— Та ви ж закінчений майстер — "золоті руки"! Та ви ж для нашої академічної майстерні скарб неоціненний! Та ви просто не маєте права закопувати свій талант! Ви — унікум! Такі трапляються один на десять мільйонів! Кожен талант — це надбання народу, і використовувати його треба тільки за призначенням. Розбазарювати талант — це злочинна безгосподарність. Ви просто не маєте права займатися сільгосптехнікою, коли можете слугувати точній механіці...

— Та що ви, чесне слово! Та припиніть! — пробував угамувати його тато. — Давайте оно краще... "Поза лу-угом зе-еле-еле-неньким, поза луго-ом..."

Але Іван Михайлович: розквоктався так, що ніякими піснями збити його вже було неможливо. Чесно кажучи, у тата мого справді золоті руки. І через якийсь час після того, як Іван Михайлович поїхав, тата викликав до себе голова колгоспу, і тато просидів з ним усю ніч і прийшов уранці блідий, скуйовджений і урочистий.

Голові дзвонили з райкому, а райкомові дзвонили з обкому, а обкомові з Києва.

Мама плакала, бабуся плакала, а дід Грицько ходив по хаті й глузливо хмикав (він ніколи не лаявся, а тільки сміявся: коли радів — весело, коли сердився — глузливо).

— Щасливої подружі носом до калюжі! Давай-давай, їдь. Розігнався. Без нього, бач, не обійдуться. Без нашого Гриця вода не освятиться. Без нашого Василя не буде весілля. Міняй, міняй ремінець на личко. Давай!

— Батьку! Та не крайте моє серце! — благально прикладав руку до грудей тато.

— Велике діло — опеньки! Вхопив, як шилом борщу. А Оксану (це мати моя) кидаєш, значить? Будете, значить, у Москві на ВДНГ зустрічатися раз на рік.

— У-у-у! — вголос заплакала мати.

— Та що ви, батьку! Що ви таке кажете?! — жалісно скривився тато. Чого б це я її кидав?! Заберу. І її, і Стьопочку. Аякже. Хіба ж я хто?

— А що ж вона там у Києві біля тебе робитиме? У сферу обслуговування піде? Хіба що. Слава богу, є з кого приклад брати. Сонька Демиденкова оно приїхала — і не впізнати: артистка, з голови до п'ят самі "лейби" заграничні. Однієї помади на губах французької на двадцять карбованців намазано. Що ж — давай! Доганяй!

— Та чого це обслуговування! На Дарницький шовковий піде, або на взуттєву, або на трикотажну, Рози Люксембург... Куди схоче. По всенькому ж Києву об'яви запрошують на роботу.

— А буряки хто копатиме? Ми з бабою? Чи піонери? Чи студенти приїжджі?

— Техніка.

— Скоро вже й технікою тією керувати нікому буде, як усе трудове селянство у город повтікає. Оно на Кривому Хуторі самі старі баби лишилися. І один дід. Цілий рік тільки й роблять, що з двору в двір на поминки ходять.

— Не треба такої сумної, батьку, співати. На вас це не схоже. А розвиток цивілізації не зупиниш. Майбутнє за містом, а не за Кривим Хутором. За технікою, за механізацією, за наукою. І якщо я можу щось зробити для цього, чого інший не зробить, то хіба...— Тато зітхнув, і мені стало шкода його — авжеж, нелегко йому полишати рідне село, де він народивсь і прожив усе життя своє, оцей двір полишати з лелечим гніздом на сухому бересті, криницю, садок яблуневий (яких тільки сортів тут нема!), город, леваду за городом, річку, верби понад нею, явори, гай березовий увесь отой краєвид наш, що аж очі вбирає до щімкого солодкого болю, як каже моя мама.

— Все одно ти перекинчик, — і собі зітхнув дід.

— Не перекинчик тато, не перекинчик! — вигукнув я.— І не був ніколи ним.

— Ти, Стьопко, як пень, — усміхнувся дід Грицько.— Голова — як казан, а розуму ні ложки. Ще пошкодуєш там, у місті, за селом, ще не раз попозітхаєш, а може, й заплачеш. Запам'ятай!

— То що ж, батьку, по-вашому, й не рипнутися нікуди? Так? Га? жалібно-жалібно скривився тато. Я боявся, щоб він раптом не заплакав.

— Ну, гаразд уже, годі, гаразд! — весело засміявся враз дід Грицько. То я вас на міцність перевіряв. А то, звісно, важко покидати насиджене гніздо, боляче одриватися від коріння, але крила орлові не для того дані, щоб обмахуватися ними у спеку та комарів одганяти. Лети, синку! Покажи світові, на що ти здатен. Великому кораблеві — великого й плавання. І годі вже вам, дівчата, сирість у хаті розводити. Ти ще, Оксано, може, його й переплюнеш. Героєм Соцпраці станеш. Ти гака метка, що... Держись, Дарницький шовкокомбінат! Держись, Києве!

Отак змінилося моє життя. Отак з сільського хлопця став я киянином.

Переїхали ми, звичайно, не одразу. Спершу переїхав тато. Дали йому гуртожиток, півроку жив він у гуртожитку і писав нам листи. Довгі ніжні листи, які мати вечорами вголос читала мені, бабі й дідові Грицьку. Тато, звісно, скучав за нами, але був захоплений новою роботою. В майстерні Інституту, механіки Академії наук йому доручили разом з іншими майстрами виготовити унікальний експериментальний механізм. І тато, мабуть, блискуче виявив усі свої здібності. Бо вже через півроку дали йому окрему двокімнатну квартиру.

— А що? Який "добридень", таке й "доброго здоров'я",-ховаючи за усмішкою гордість, сказав дід Грицько.— Ми ще там усім носа втремо.

— Еге ж! — хмикнула, усміхаючись, баба. — Який батько, такий син викрали з бочки сир.

— А що? А що? — півником закозирився дід.— Таки розумного батька син! А що? Я таки теж способний був, я...

— Еге ж! Способний! Баляндраси розпускати та коники викидати.

— Це ти, ти крила мені вкоротила, налигачем до кілка припнула. Якби не ти, я б. уже всю землю обійшов, знаменитим мандрівником став.

— Мовчи вже! Тур мені Хейєрдал найшовся! Мандруй оно на город та урви огірків на салат. Пржевальський.

Колись у далекі юнацькі часи дід Грицько намірявся гайнути з села у захоплюючі мандри по індійських джунглях. Та несподівано закохався у бабу Галю, струнку чорноброву тоді красуню, і...

Дід Грицько був невисокий на зріст, непоказний, але такий гострий на язик, такий дотепник, перший на селі жартун і базікало, що найстрункіші, найвродливіші парубки в'янули поряд з ним, як скошена трава. І ще були в діда Грицька очі такі голубі, прозорі й чисті, як травневе небо. Вони й зараз такі, цвітуть на дідовому обличчі, як волошки нев'янучі. І не встояла баба Галя. Гавкнули мандри на віки вічні...Я дуже люблю свого діда.

(Продовження на наступній сторінці)