«Таємниця старого склепу» Всеволод Нестайко

Читати онлайн повість Всеволода Нестайка «Таємниця старого склепу»

A- A+ A A1 A2 A3

1. Загадковий лист

— Алло! Сергій Андрійченко?.. Раджу вам негайно зайти на Головпоштамт. Там вас чекає дуже важливий лист до запитання. Поспішайте.

Сергійко не встиг нічого відповісти — почулись уривчасті гудки: той, хто говорив, уже повісив трубку. В Сергійка застукотіло серце. Що за дурниці? Хто це дзвонив? Може, хтось із друзів пожартував? Та ні, голос ніби незнайомий і якийсь надто басовитий, недитячий.

Вдома нікого не було, і де надавало телефонному дзвінку ще більшої таємничості. Тиша в квартирі здалася раптом Сергійкові загадковою, страшною.

А що, як це дзвонили злодії, банда яка-небудь?! Хочуть спровадити його, щоб без перешкоди забратися в квартиру? Він колись читав про такий випадок. У Сергійка все похололо всередині. Він навшпиньках підійшов до вихідних дверей, прислухався. Потім обережно, намагаючись не шуміти, замкнув двері на засув, на защіпку ще й на ланцюжок. І опустив заскочку на французькому замку, йому вже навіть здавалося, що за дверима хтось стоїть.

Ні, він нізащо не піде з дому, поки не прийде мама. А коли що — подзвонить в міліцію.

Незважаючи на страх, Сергійкові раптом навіть захотілося, щоб зараз відбулось щось надзвичайне, йому вже ввижалися заманливі картини — як вдираються в квартиру бандити, як він дзвонить в міліцію, як лежить потім зв’язаний у кутку, а в цей час прибігають міліціонери з собакою-шукачем, і починається перестрілка.

Але нічого подібного не трапилося і в міліцію, на жаль, дзвонити не довелось, — бо прийшла мама.

— Чого це ти позамикався на всі запори? І блідий якийсь? Що-небудь сталось?

— Та ні, що ти. Нічого. Просто так, — бадьоро усміхнувся Сергійко. Він вирішив поки що мамі нічого не говорити. Треба спершу сходити на поштамт і все з’ясувати.

На поштамті, стоячи в черзі біля віконечка "До запитання", Сергійко хвилювався так, як не хвилювався перед жодним іспитом в школі. У нього що називається "жижки тряслися". Є лист чи немає? Є чи немає? Є? Немає! Якщо тому дядечкові у тюбітейці є, значить, і мені є. Ох, здається, нема! Ні, здається, є!..

Справа в тім, що Сергійко ніколи в житті ще не одержував листів. Ні від кого. Навіть од мами. Просто в цьому якось не було потреби. Навіть коли він бував у таборі, мама розмовляла з ним по телефону.

— Хто далі? — дівчина нетерпляче постукала пальцем по склу.

Сергійко не одразу зрозумів, що підійшла його черга.

— Будь ласка! — він простягнув дівчині посвідчення з дитячої спортивної школи — інших документів у нього не було. Вона посміхнулась, але нічого не сказала, розкрила посвідчення і почала швидкими спритними пальцями перебирати листи.

Сергійко затамував подих…

Є!

— Андрійченко? ЕС?

— Сергій, — затинаючись, промовив він.

— Прошу, — вона вклала лист у посвідчення і простягнула йому. — Що, з дівчинкою вже листуєшся? Так, щоб мати не знала? Чи не ранувато?

— Здалися мені ваші дівчатка!.. Дякую! — червоний як рак буркнув Сергійко і мерщій відійшов убік, за колону.

Тремтячими від нетерплячки і хвилювання пальцями він розірвав конверт. В конверті лежав невеличкий клапоть паперу — аркушик з блокнота. Кострубатим косим почерком на ньому було написано:

"Першого серпня, рівно о дванадцятій ночі, в склепі під каплицею на Кирилівському кладовищі".

І більше нічого.

2. Треба їхати на Кирилівку!

Мамі не говорити. Нізащо! Вона тільки хвилюватиметься, а все одно нічим не допоможе. Батько — той взагалі таких речей не розуміє. Скаже: "Викинь на смітник цю писульку. Комусь нема чого робити, от він і дурить голову". А Сергійко відчуває, що це ніякі не дурниці, а дуже серйозна справа. Адже треба знати, що то за склеп на старому Кирилівському кладовищі і що там відбулося… Та про це потім.

— Мамо, я поїду до дяді Кості сьогодні. Добре?

— Сьогодні? Чого це раптом? Адже ми завтра всі разом поїдемо. Ти ж знаєш. Ми б поїхали сьогодні, але відпустка у батька з завтрашнього дня.

— Та я вже так давно не бачив Павлика. Цілий місяць! І яка різниця — завтра чи сьогодні? Все одно переїжджаємо.

— Невже не можна почекати один день? І взагалі, який ти одначе, — у мами в голосі докір, — не встиг приїхати з табору — і вже знову тебе тягне кудись. Дня не можеш побути вдома.

— Та ні,— набурмосився Сергійко. — Просто мені Павлика швидше побачити хочеться.

Ну як пояснити, що йому необхідно поїхати саме сьогодні, а не завтра! Адже сьогодні перше серпня. Завтра буде пізно.

Та мамі не треба було нічого пояснювати. На те вона й мама, щоб розуміти без слів.

— Гаразд! Скажеш тьоті Марусі, що ми з татом приїдемо завтра вранці. Цукор на варення я привезу, хай не хвилюється. На тобі три карбованці. На дорогу. Ну, й морозива собі купиш.

О! Три карбованці — це добре. Морозиво, звичайно, дурниця, можна обійтись. Але в промтоварному

магазині недалеко від дяді Кості є батарейки для кишенькового ліхтарика. В місті їх не завжди знайдеш. Біда з тими батарейками. Нової батарейки Сергійкові вистачає всього лиш на два дні. Кишеньковий ліхтарик— чергове його захоплення. Він світить ліхтариком вдень і вночі. І мама вже лається і відмовляється купувати батарейки. Отже три карбованці дуже до речі. Тим паче сьогодні, коли ліхтарик, очевидно, буде потрібен до зарізу.

Дядя Костя, брат Сергійкової мами, живе за містом у лісі, біля річки, в Кирилівській пущі (або, як ще там кажуть, "на Кирилівці"), їхати туди трамваєм півтори години.

Щоліта Сергійко з батьками гостює у дяді Кості. Краса там надзвичайна. Краще за всяку дачу. Будинок старенький, дерев’яний, але дуже затишний. Сад, город, квітів багато. І ліс — старий, густий, майже дрімучий. І річка зовсім близько.

Дядя Костя — завзятий рибалка. Власного човна має. І Сергійкового батька до цього діла заохотив. Тепер батько у відпустку ні до якого моря не їздить, а тільки до дяді Кості, і з ранку до вечора пропадає з ним на рибалці. Дядя Костя і собі на цей час спеціально відпустку бере.

З дяді Костиним сином Павликом, своїм двоюрідним братом, Сергійко дуже дружить. Павлик прекрасний хлопець. Як добре там, на Кирилівці! Але… Недалеко від дяді Костиної садиби, на тій самій вулиці, за іржавою гратчастою огорожею — старе Кирилівське кладовище. На ньому давно вже не ховають, воно густо заросло кущами жовтої акації і бузку, крізь які ледь видніють похилі залізні хрести, янголи з відбитими крилами та носами, чорні мармурові обеліски. Могил не видно зовсім. Мабуть, через те кладовище і не справляє страшного, гнітючого, суто кладовищинського враження. Воно скоріше схоже на старий запущений парк. Це було б зовсім тихе і безжурне місце, якби не отой склеп.

Посеред кладовища височить сіра кам’яна каплиця з стрілчастими вежками, круглою банею і вузькими гратчастими віконечками, що прорізані високо над землею, майже біля самої бані. Колись віконечка були засклені товстими кольоровими стеклами. Але майже всі стекла давно повилітали, і грати зяють темними дірками. Над дверима, на масивних залізних ланцюгах — козирок, теж гратчастий і колись засклений, а тепер дірявий, як сито. Двері — товсті, залізні, з якимись вензелями і римськими цифрами. Петлі намертво заржавіли, і от уже багато років двері напівпрочинені — зрушити їх з місця неможливо.

Всередині каплиці, в кам’яній підлозі — люк, що веде до підземного склепу. Це якась старовинна родинна усипальня. Там стоять кам’яні домовини, там сиро, темно і страшно. І саме звідти почули вони… Ні! Сергійко обов’язково повинен побачити сьогодні Павлика. Обов’язково!

3. Одинадцять трамвайних квитків

Сергійко сидить біля відчиненого вікна, поклавши голову на лікоть і підставивши обличчя зустрічному вітрові.

Хороше їхати в трамваї біля відчиненого вікна! Особливо коли трамвай, похитуючись і гуркочучи, мчить через ліс. Мелькають дерева, кущі, порослі папороттю галявини. Гілки, немов підганяючи, стьобають трамвай по боках, а часом і до вікна добираються — встигай лишень голову відхиляти. Навіть забуваєш, що ти в трамваї — немов на крилах ширяєш лісом.

У вагоні порожньо — пасажирів майже немає.

Сьогодні будень, та ще й час такий — одинадцять ранку. От в суботу і в неділю тут у трамвай не сядеш, стільки народу. Кирилівська пуща — дачна місцевість, тут на кожному кроці дачі, будинки відпочинку, санаторії.

В будень по цій колії їздять хіба тільки місцеві жителі, та й то лише вранці — на роботу в місто, і увечері — додому.

Сергійко їде "зайцем". Сергійко завжди їздить "зайцем". І не з якихось комерційних міркувань, а так — заради спорту. Він вважає, що це виховує хоробрість, мужність і витримку. Коли кондукторка проштовхується по вагону: "Хто ще не взяв квиток! Беріть квитки!" — і наближається до Сергійка, він відчуває себе героєм — розвідником у ворожому таборі і в душі пишається власною сміливістю. Щоправда, іноді бували і досить принизливі неприємні моменти, коли кондукторка зупиняла трамвай і викидала "зайця" геть на глум численної публіки, особливо дівчаток, вихованих і прилизаних. Але Сергійко навчився так ловко маскуватися, що з ним такі речі майже не траплялися. Сергійко був професіональним "зайцем". І так до цього звик, що, коли йому доводилося їхати куди-небудь з мамою і мама, звичайно, брала йому квиток, він відчував себе дуже незручно і навіть ображено.

(Продовження на наступній сторінці)