«Таємниці Марусених дач» Всеволод Нестайко

Читати онлайн детектив Всеволода Нестайка «Таємниці Марусених дач»

A- A+ A A1 A2 A3

Василь Іванович. Нам Ніна Самсонівна якраз сказала, що днями тут по сусідству хтось купив дачу.

Галина Сергіївна. Ми ще говорили, як це все тепер дорого.

Іван Васильович. Що ж поробиш. Чим ближче до міста, тим дорожче.

Чебурашка крутиться біля Галини Сергіївни, пильно дивиться на неї, оглядає з усіх боків. Видно, чимось вражений.

Галина Сергіївна. Що таке, синку? Чого ти так дивишся?

Чебурашка (ледь чутно повторює). Синку…

Галина Сергіївна (не розчувши). Що?

Іван Васильович. Нічого дивного. Я сам на вас дивлюся з роззявленим ротом. Вибачте, але дуже ви гарна.

Галина Сергіївна (махає рукою). Та! Яка там гарна! Облиште!

Іван Васильович. Скромність, звичайно, прикрашає. Навіть красунь. Мене звуть Іваном Васильовичем. А це мої юні друзі — Зоя, Валера, Толя і Валя — на прізвисько Чебурашка.

Василь Іванович. А мене — Василь Іванович.

Іван Васильович. Просто як у Гоголя — Кіфа Мокійович та Мокій Кіфович.

Галина Сергіївна. А я Галина Сергіївна.

Чебурашка (хвилюючись, тихо Толі). Вона сказала "синку"! Ти чув?

Толя (теж тихо). Не фантазуй!

Валера. Пробачте, у мене таке враження, що я вас ніби десь бачив.

Галина Сергіївна. Не знаю, В кіно не знімаюсь. По телебаченню не виступаю. Може, у Дніпропетровську, якось випадково.

Валера. Ні. Я не був у Дніпропетровську.

Галина Сергіївна. Значить, до когось подібна. Таких тисячі. (Іванові Васильовичу.) А ви кажете!

Іван Васильович. Кажу й казатиму, що ви — красуня. Щастить мені сьогодні на прекрасних жінок і дівчат. Прошу до нашого гурту.

Василь Іванович. На вхідчини з порожніми руками не ходять. Я зараз! (Швидко йде у глибину сцени.)

Галина Сергіївна (навздогін). Почекай! Ти не знайдеш. Вибачте. (Біжить слідом за ним.)

Іван Васильович. Хмизу ще треба. Картоплю знімаємо, варимо чай.

Толя. Я дам зараз чайник. Ми в ньому завжди тут на вогнищі чай варимо. (Іде в зелений будиночок.)

Іван Васильович. Ти, Зоєнько, тут усе готуй. Валеро і Чебурашко — за хмизом. А я принесу з машини чохли. Все-таки лавки мокрі, холодні. А жінок треба берегти. Та й мене радикуліт прихопити може. Все-таки… (Іде.)

Валера (Чебурашці). Ти — в цей бік, а я в цей. (Розходяться.)

Зоя порається біля харчів Із зеленого будиночка виходить Толя з чайником у руці. Під пахвою — згорток.

Толя. Дивно все якось.

Зоя. Ага.

Толя. Знаєш, Чебурашка чогось вирішив, що це — його мати.

Зоя. Але ж їй років двадцять сім. Це просто неможливо.

Толя. І я так думаю.

Зоя. Бідний хлопець!

Толя. Дивна якась пара. У Петренків велика квартира. А їх всього двоє. Могли б і там переночувати. Навіщо їхати у холодну дачу?

Зоя. По-моєму, вони не чоловік і жінка.

Толя. Ти думаєш?

Зоя. Майже певна. Особливо видають себе чоловіки.

Толя. Як це?

Зоя. На власну жінку вони ніколи не дивляться так, як на чужу. І взагалі якась настороженість, напруження, тривога у них в очах. У обох.

Толя. Я теж помітив. Тому вони й не могли зупинитися в готелі. Для чого треба було їх вигукувати? Хай би собі… По-моєму, Іван Васильович це теж зрозумів.

Зоя. Ага.

Толя. Кохання — це ж така незбагненна річ! Хіба знаєш, коли воно тебе підстереже? І до кого? Чи належить вона вже комусь, чиясь дружина, кохана. Чи вільна, чи не вільна — воно не розбирає.

Зоя. Ти так говориш, наче тобі сорок років.

Толя. Хіба справа у роках?

Зоя. Ні… Але…

Толя. Ти пробач. Може, я й не маю права це говорити… Не подобається мені твій Валера.

Зоя. Чого? Через отой брейк?

Толя. Ні… Не тільки.

Зоя. Ти ж його зовсім не знаєш.

Толя. Я й тебе не знаю, але…

З глибини сцени виходить Іван Васильович з чохлами від сидінь автомашини.

Іван Васильович (стелить чохли на лавки). О! Так буде безпечніше. У таку погоду сидіти на сирому й холодному — це… Особливо ж для прекрасної статі.

Зоя. Спасибі! Заздрю вашій дружині. Якби всі чоловіки були такі дбайливі й уважні!

Іван Васильович. Елементарно, Зоєнько, елементарно.

Толя (виймає з-під пахви згорток — це килимок). Я теж захопив.

Іван Васильович. От бачиш!

З глибини сцени виходять Василь Іванович (з пляшкою вина) і Галина Сергіївна (з поліетиленовим кульком, в якому лежать пиріжки).

Галина Сергіївна (простягає Іванові Васильовичу кульок). З новосіллям! Це пиріжки. З сиром. Сама пекла.

Василь Іванович. Хай вам щастить! (Простягає пляшку вина.)

Іван Васильович. Ой! Та ви що! Ні-ні! Це вже вийшло з мого боку… наче здирство. Якби знав, ніколи б… ви мене ставите у незручне становище. Заберіть, я вас прошу!

Галина Сергіївна. Іване Васильовичу!

Василь Іванович. Не ображайте нас.

Іван Васильович. От комедіант старий. Наробив шелесту зі своїми вхідчинами. Думав — жартома, а вийшло…

Галина Сергіївна. По-моєму, все прекрасно.

Входить Валера з оберемком хмизу.

Іван Васильович (крутить у руках пляшку вина). Чи не припишуть нам розтління неповнолітніх? Нічого собі керівний товариш!

Василь Іванович. А для неповнолітніх от, я бачу, є пепсі.

Зоя. Валеро!

Валера (кладе хмиз біля вогнища). Діставай!

Зоя (дістає з сумки пляшку). Неповнолітні пропонують до столу каберне "Оксамит України".

Валера. За смаковими якостями не поступається кращим світовим зразкам. Вживається космонавтами від радіації.

Іван Васильович. Одначе! Неповнолітні!.. Та в цьому вже, дорогі мої друзі, переплюнути вас я неспроможний. (Розводить руками.) Оскільки міцних напоїв не вживаю, можу запропонувати лише чай індійський, а також каву розчинну "арабік".

Василь Іванович (перезирається з Галиною Сергіївною). Не вживаєте?

Галина Сергіївна. Зовсім?

Іван Васильович. На жаль.

Василь Іванович. З огляду на постанову?

Іван Васильович. Незалежно від постанови. Просто від найменшої дози алкоголю починає страшенно боліти голова. З дитинства. Навіть під час війни відмовлявся від фронтових ста грамів. Такий дурний організм. Але абсолютно не заперечую, коли хтось п’є. В міру, звичайно. Отже, відкорковуйте, наливайте, починаймо!

Валера (вміло відкорковує пляшку, хоче налити Толі, який стоїть поряд з ним, тримаючи у руках кружку). Давай!

Толя. Ні. Я — пепсі.

Валера. Та це ж натуральне. Сухарик. Навіть хворим дають.

Толя. Я здоровий.

Валера. Ну, як хочеш… Заєць!

Зоя. Я теж… пепсі. Не хочеться.

Валера. Тю!

Василь Іванович. Ну, тоді пропонується безалкогольна вечеря. На знак солідарності з…

Галина Сергіївна. Правильно! Пити, коли господар не п’є, якось не…

Валера. Ну, як хочете. Нащо я тоді…

Іван Васильович. А де це Чебурашка? Щось він довго…

Входить Чебурашка. З великим оберемком хмизу, поверх якого лежать кілька квітів — пізніх осінніх айстр. Кладе хмиз біля вогнища, бере квіти і мовчки стоїть, розгублено дивлячись на Галину Сергіївну.

Валера. О!

Іван Васильович. Ти диви! Прекрасно!

Галина Сергіївна. Що таке?

Іван Васильович. Не тушуйся, Чебурашко! Даруй! Молодець! Оце лицар! Я бачу, ви на нього справили таке ж враження, як і на мене.

Чебурашка кидається до Галини Сергіївни, простягає їй квіти.

Галина Сергіївна. Дякую, дякую, синку! (Пригортає його, він несподівано утикається обличчям їй у плече.)

Толя. Чебурашко! Чебурашко!

Валера. Го-го! (Сміється.)

Зоя. Валеро!

Чебурашка так само рвучко одскакує від Галини Сергіївни

Іван Васильович. Ну, давайте, дорогі гості! Чи я вже не знаю, може, швидше я гість. Бо тут вашого не менше, як мого.

Василь Іванович (наливає пепсі). Давайте! Символічно, так би мовити. За те, щоб… щоб під тим дахом завжди були мир і добро. Щоб ніколи ніяке зло не переступало порога. Щоб жодне хиже око не зазирало у вікна!

Іван Васильович. Спасибі! Спасибі! Гарно сказали. "Жодне хиже око…" Не любите, значить, хижаків?

Василь Іванович. Не люблю!

Іван Васильович. Взагалі-то правильно. Я теж. Але знаєте… Як не парадоксально, але хижаки, мабуть, теж у житті потрібні.

Галина Сергіївна. Як це?

Іван Васильович. Для оздоровлення виду. От візьмімо вовків. Яка проти них кампанія була! Майже всіх винищили. А тоді схаменулися. І мерщій занесли до Червоної книги. Бо там, де не стало вовків, поголів’я вироджуватися почало. Вовк виконував, так би мовити, роль санітара. Взагалі, стосунки хижака й жертви, виявляється, у природі діалектично пов’язані. Хижак знищує лише слабких. І цим сприяє вдосконаленню виду. У процесі природного добору вдосконалюється і хижак, і жертва. Причому, помітьте, хижак не зацікавлений в тому, щоб жертва, як вид, зникла зовсім. Він її береже. Бо інакше йому нічого буде їсти.

Валера (сміється). Точно.

Василь Іванович. Не знаю, з точки зору зоології, може, й так, а от з точки зору моралі… Я інколи як гляну по телевізору "У світі тварин", так мене аж пересмикує. Так уже милуються ті любителі тварин хижаками, так уже показують захоплено, як вони жертви свої доганяють, хапають і хрумають, що…

Галина Сергіївна. Згодна.

Толя. Я теж… не можу дивитися.

Іван Васильович. А ви, пробачте, хто за фахом?

(Продовження на наступній сторінці)