«Таємниці Марусених дач» Всеволод Нестайко

Читати онлайн детектив Всеволода Нестайка «Таємниці Марусених дач»

A- A+ A A1 A2 A3

Василь Іванович. Отже, замок доведеться ламати. Ви, діду, і ти, Толю, як місцеві, так би мовити, жителі, будете понятими. (Виймає ніж, зламує замок на "дипломаті" й розкриває.)

Зоя. Ой!

Толя. Ого!

Валера. Клас!

Дід Каленик. Хазяйська дитина пакувала. Акуратненько. Кожна пачечка — в окремому мішечку Щоб не намокли.

Іван Васильович. Ай да Брусиловський! Мільйонер!

Василь Іванович. А ви, значить, ні сном ні духом?

Іван Васильович. Авжеж! Яким чином?

Василь Іванович. Негарно небіжчика обмовляти. Тим паче — родича.

Іван Васильович. Якого родича?

Василь Іванович. Колишнього чоловіка вашої двоюрідної сестри Брусиловського Михайла Львовича. Який, може, й не знав, що ви саме закопали в нього на дачі. Бо останні два роки був майже сліпий.

Іван Васильович. Яка поінформованість!

Василь Іванович. З кожним роком працювати дедалі легше. Техніка. Комп’ютеризація… А чого ви, скажіть, побігли? Такий поважний чоловік — і раптом чкурнув…

Дід Каленик. Мов хлопчисько з колгоспного баштану.

Іван Васильович. Маєте рацію. Несолідно. Нерви. Інстинкт жертви. Отой самий… Почув якийсь рух у сусідньому саду і…

Василь Іванович. А ми з дідом спокійно чекали вас біля вашої "Лади".

Іван Васильович. Навіть класики помилялись. Не врахував. Участі діда взагалі не передбачав. А вас… Скажу одверто — мені здавалося, що женуться за мною навіть не двоє, а хтозна-скільки… Бачите, який я щирий. Що ви хочете — наївний, недосвідчений, випадковий злочинець.

Василь Іванович. Наївний? Випадковий? Щирий? І ви серйозно?

Іван Васильович. Цілком. Вперше у житті наважився викопати чуже добро… хай навіть небіжчика-родича… й одразу ж попався.

Василь Іванович. Отже, участь свою у розкраданні державних коштів в особливо великих масштабах заперечуєте?

Іван Васильович. Абсолютно!

Василь Іванович. І хабарництво — теж?

Іван Васильович. Безперечно!

Василь Іванович. А Канторович, Заруба, Лис, Тараненко — всі в один голос показують, що ви в них голова. "Татом", "Хазяїном" вас називають.

Іван Васильович (обурено). Яка дурниця! Підлі наклепники!

Василь Іванович. Це вже справа суду і слідства — встановити і довести. Ми оперативники. Ордер на ваш арешт виписаний давно, але не брали вас тому, що зацікавилися вашими діями. Чогось ви спішно продали свою прекрасну дачу. За досить недорогу ціну. Купили іншу, значно гіршу, у гіршому, менш престижному районі. За ціну досить високу… Ми розуміли, що тримати такі великі гроші, які "зависли" на вас згідно з показаннями підслідних та свідків, ви ні на книжці, ні вдома не будете. І вирішили трішечки постежити за вами. Як бачите, не безрезультатно.

Іван Васильович. Піраміду — руш!.. Друга шайба в мої ворота. Але… як кажуть хокейні коментатори, канадці змагаються до останньої секунди. Подивіться на мене уважно. Невже я схожий на злодія? На грабіжника з великої дороги? Давайте тільки не гарячкувати. Кілька хвилин поговоримо спокійно. (В той час, як він говорить, Василь Іванович очима і ледь помітним кивком голови показує Галині Сергіївні на мішок, який тримає у руці Дід Каленик. Галина Сергіївна непомітно, за спиною Івана Васильовича, бере в діда мішок.) Ви, може, читали у "Комсомолці", — люблю молодіжну пресу! — статтю про товаришів з Міністерства автотранспорту Казахської РСР?

Василь Іванович. Читали. Аякже.

Толя. І я читав. Банда хабарників на чолі з міністром.

Іван Васильович. От-от. До мене це не має ніякого стосунку, повірте, але… ви звернули увагу на висновок, який робить журналіст?

Василь Іванович. Який висновок? Щось не звернув…

Іван Васильович. Не звернули? Жаль. А висновок такий що справа не в конкретних особах, а в недоліках економічної системи… Так! Припустімо, що я брав гроші! Але ж я нікого не примушував їх давати. Товариші самі приносили до мене в кабінет. У конвертах. І просили, благали, щоб я узяв. Я допомагав їм виконувати державні плани. Завдяки мені тисячі людей одержували премії, прогресивку.

Василь Іванович. Благодійник!

Іван Васильович. Не іронізуйте. Я не хижак, а жертва. Жертва застійного періоду. Все, що я робив, я робив тоді. І так робили мільйони. Бо цього вимагав бюрократичний механізм. З яким зараз так завзято борються. І я б, повірте, боровся. Але зійшов з дистанції. Сиджу, хекаю на траві, дивлячись, як пробігають повз мене молоді довгоногі "перебудівники".

Василь Іванович. Для чого ви все це говорите? Щоб видушити сльозу?

Іван Васильович. Ні. На співчуття не розраховую. Я знаю, що винен. І що понесу покарання. Я не знав, що вже виписаний ордер. І збирався завтра ж прийти повинитися. Сам. Але не встиг.

Василь Іванович. У вас було досить часу.

Іван Васильович. Час — це така рухлива, така скороминуща, така загадкова категорія. Ми ніколи не знаємо точно, коли час робити щось, коли не час. "Коли час збирати каміння, коли час розкидати каміння".

Дід Каленик. Теревені.

Василь Іванович. От-от! Давайте закруглятися. Ходімо складати акт. У хату. Бо тут вітер.

Іван Васильович. Почекайте. Ще кілька хвилин. Ну, куди я дінуся? Нікуди не дінуся. Я не рецидивіст, щоб жити під чужими документами. У мене дочка, онуки. Про мене все відомо.

Василь Іванович. Ви що — хочете, може, щоб ми вас одпустили?

Іван Васильович. Давайте разом поміркуємо. Ну, скажіть, от могло так статися, що ви всі поїхали і не повернулися? В принципі? І я за цей час встиг викопати це і зникнути?

Василь Іванович. В принципі, звичайно, могло. Але, слава богу, не сталося. Це б свідчило про те, що ми погано виконуємо свої службові обов’язки.

Іван Васильович. Я бачу, що ви сумлінно виконуєте свої обов’язки. Але все-таки давайте уявимо, що так сталося. Я бачу, ви всі люди розумні. Давайте пофантазуємо разом. Ви знаєте, скільки тут грошей?

Василь Іванович. Скільки? Ви ж казали, що не знаєте.

Іван Васильович. Знаю. Чотириста тисяч.

Валера. Ух ти!

Іван Васильович. Причому це гроші чисті. Не вкрадені ні в кого. Ні в держави, ні в окремих приватних осіб. Це, так би мовити, витрати економічної системи. Мені здається, було б донкіхотством здавати такі гроші отак просто у бюджет. Я був би спокійним, ідучи в тюрму, якби знав, що цими грошима скористалися добрі люди на добрі справи Толя міг би допомогти Чебурашці. Дід Каленик — своєму рідному селу… Почекайте! Не перебивайте! Дайте мені закінчити. Помріємо хоча б. Нас тут семеро. По п’ятдесят і п’ятдесят — у дитячий фонд, на таких, як Чебурашка. Одну хвилинку!.. Найскладніше, звичайно, вам. (Киває на Василя Івановича та Галину Сергіївну.) Ви — при виконанні службових обов’язків. Але — трішечки психології. Якщо люди зв’язані однією страховкою, як альпіністи… зривається один — гинуть всі.

Валера (тихо Зої). Заєць!

Зоя (теж тихо). Ти що?!

Василь Іванович. Ви розумієте, що ви говорите?

Галина Сергіївна. Який жах!

Толя. Шкура!

Дід Каленик. І що тільки ті гроші з людьми роблять…

Іван Васильович. Я бачу, поки що єдності у наших рядах нема. Багато нас все-таки. Було б удвічі менше, думаю, домовилися б одразу, я б переконав. А так… Хтось згоден, хтось вагається, хтось не згоден, а хтось навіть обурюється. Передбачав. Ну, оддавайте, оддавайте в бюджет. Все одно хтось їх собі забере. Розумніший за вас. До речі, а ви не подумали про такий варіант: що все це з грошима пропонував не я вам, а ви мені. Уявляєте? Скомпрометувати вас буде не так уже й важко. Газети зараз багато пишуть про незаконні дії міліції. Подумайте! Чи краще мати гроші; чи безплатні неприємності. Я так просто не здамся. Вся боротьба попереду. Я зумію довести, що і юні друзі хотіли взяти гроші. Що, правда, Валера?.. Виправдатися буде важкувато. Переконувати, будувати силогізми я вмію.

Галина Сергіївна. Боюсь, що силогізми не допоможуть. (Засовує руку в мішок, і звідти раптом чується голос Івана Васильовича: "Виправдатися буде важкувато".)

Іван Васильович (вражений). Що?!

Галина Сергіївна (виймає з мішка магнітофон). Ваш "Шарп".

Василь Іванович. Якого ніхто не крав, а якого ви самі приховали під своїм ганком. А ми з дідом знайшли. Коли чекали вас. І дід мудро підказав: не показуймо поки що, сховаймо в мішок — може, згодиться. І, як бачите, згодилося.

Толя. Що?! Сам сховав?

Зоя. Для чого?!

Василь Іванович. Щоб підозра впала на кожного. Щоб спровокувати стресову ситуацію, налякати, розігнати всіх звідси. Бо заважали йому.

Зоя. А ми так переживали!

Василь Іванович (Іванові Васильовичу). До речі, легенду про те, що завтра ви хотіли самі прийти повинитися, викиньте з голови. Ви ж на завтрашній ранок квиток купили на літак до Хабаровська. І це нам відомо. Тому вам і необхідно було викопати гроші саме сьогодні. Хотіли завезти їх якнайдалі, пристроїти, приховати десь. Поспішали, квапилися, горіла під вами земля. Інстинкт, інтуїція підказували, що вам наступають на п’яти. Та й деяка інформація була, знали, що ваші спільники вже заарештовані. А коли злочинець починає нервувати, то обов’язково робить помилки. Це закон… Ну, вже набалакалися. Ходімо писати акт. Ходімо, поняті.

Галина Сергіївна. Пробач, Толю, що я… Болить дуже? Якби ж ти не був такий гарячий, я б, звичайно… А то… Спирайся на мене. (Обіймає, підтримує Толю.)

(Продовження на наступній сторінці)