«Таємниці Марусених дач» Всеволод Нестайко

Читати онлайн детектив Всеволода Нестайка «Таємниці Марусених дач»

A- A+ A A1 A2 A3

Іван Васильович. А отак. Я чомусь певен, що в цьому будинку (показує на зелений 'будиночок) хтось є. Причому не просто є, а ховається.

Валера. Ховається? Ви серйозно?

Іван Васильович. Цілком.

Валера. Ану! Цікаво! (Кидається до зеленого будиночка.)

Зоя (намагається затримати, хапає його). Не треба!

Валера. Як?!

Зоя. Це… це негарно — зазирати до чужих вікон.

Валера. Та ти що?! Може, там якісь злодії, злочинці! (Виривається, підбігає до зеленого будиночка, підскакує до вікна, зазирає.) О! Справді є! Двоє хлопців. Сидять на підлозі. Закусують. Ти диви!

Зоя. От! Ну чого ти… Який же ти!..

Із зеленого будиночка виходить Толя.

Толя. Що таке?.. Здрастуйте.

Зоя (приклавши руку до грудей, тихо). Чесне слово.

Валера. Просто ми тут…

Іван Васильович. Пробач, сусіде, це я винен. Подумав, що хтось ховається. А ти ж тутешній, правда?

Толя. Правда.

Іван Васильович. Авжеж. Я тебе пам’ятаю. Бачив, як приїздив на оглядини.

Валера. А чого ж ви на підлозі їли, а не за столом? Наче й справді ховалися.

Толя. Ховалися. Справді.

Валера. Що? Чого?

Толя. То… то мій родич. Брат… троюрідний. З дому втік. У нього… батько п’яниця.

Іван Васильович. А-а… То біда. Співчуваю. Бідний хлопець. Приєднуйтесь, брати, до нас. А? Картопля вже, здається, зварилася.

Толя. Та ні, ні. Ми вже…

Іван Васильович. Не ображай, голубе. Гріх. Як тебе звати?

Толя. Толя.

Іван Васильович. А мене Іван Васильович. Я, Толю, вхідчини хочу відзначити. Випивка, правда, безалкогольна. Пепсі, кока. У дусі часу. А от закуска, по-моєму, непогана. І не бійтеся ви! Я втікачів не переслідую. Я сам, може, втікач.

Зоя. І у нас дещо є. Я зараз! (Біжить у синій будиночок.)

Іван Васильович (Толі). Клич свого брата. Біля вогню тепліше. Давай! Давай! Не соромся! В темпі!

Толя (обернувшись, усередину будиночка). Чебурашко, виходь! Виходь, не бійся! Це порядні люди.

Майже одночасно з синього будиночка вискакує Зоя із сумкою в руці, а з зеленого з'являється Чебурашка, тримаючи у руках транзистор, з якого враз гучно лунає бравурний марш.

Іван Васильович. Ну, брат, у тебе вихід, як в опері "Аїда".

Всі сміються.

Зоя. Здоров, Чебурашко!

Чебурашка. Привіт!

Іван Васильович. Ану покажи, що це в тебе за інструмент такий горластий. Та не бійся, не зламаю. (Бере в Чебурашки транзистор.) "Меридіан". О! Та ще й з гравіровкою. Можна?

Чебурашка (знизує плечима). Читайте.

Іван Васильович (читає). "Переможцю музичного конкурсу Валі Кондратюку. Слухай, Чебурашко, увесь світ і не забувай, що у цьому світі є наша сім’я, де тебе люблять і бажають тобі щастя й добра". Так це приз! Молодець!

Чебурашка (махає рукою). Та! Подумаєш!

Іван Васильович. Але чого так непедагогічно — "Чебурашка"?

Чебурашка. А я сам попросив. Щоб не подумали, що крадене. Про те, що я Валя, ніхто не знає. А що Чебурашка — всі.

Іван Васильович (повертає Чебурашці транзистор). Гарна машина. У мене теж є. Щоправда, не приз. Подарунок, без гравіровки. (Дістає з кишені маленький приймач, схожий на довгастий саф’яновий гаманець з шкіряною петлею для руки.)

Валера. Ух ти! "Панасонік". Я такого маленького ще й не бачив.

Іван Васильович. Дев’ять діапазонів. Починаючи з тринадцяти метрів.

Чебурашка. Можна?

Іван Васильович. Будь ласка.

Чебурашка (обережно бере приймач, зачудовано). Сила! (Крутить, слухає.)

Іван Васильович. А ти, я бачу, фанат.

Чебурашка. А що ж!

Іван Васильович. Я, грішним ділом… теж. Від усієї цієї апаратури японської просто в захваті.

Валера. Та що там казати. Клас!

Чебурашка. О! (Нашукав потрібну музику.) Ча-ча-ча! (Починає танцювати брейк. старанно, хоча й не досить вміло.)

Зоя. Ти диви!

Толя. Молоток!

Валера (зверхньо). Та не так!.. Переможець! Дивись! О! О! О!.. (Танцює.)

Зоя. Валера!

Валера. А що?

Чебурашка. Ну, звичайно, у тебе краще… Я ж не чарівник. Я тільки вчуся.

Зоя. Ех, Валера! Не можеш ти, щоб… От уже!

Іван Васильович. Мудрий у тебе батя.

Валера. А що?.. Я тільки хотів показати…

Зоя. Показав! Показав!

Валера. Та ну тебе, Заєць!

Іван Васильович. У мене там у машині ще "Шарп" є. (Валері.) Ти ж бачив. Потім записи послухаємо. Майкл Джексон. Хуліо Іглесіас. Люблю слухати, коли веду машину.

Зоя. О!

Чебурашка. Сто п’ятдесят років прожити хоче.

Іван Васильович. Хто?

Чебурашка. Джексон. У барокамері спить. У мінералці купається.

Іван Васильович. А ти звідки знаєш?

Чебурашка. Чувак один з дев’ятого говорив.

Валера. Точно. Таки переможець. Недарма.

Чебурашка. І нащо стільки жити? Навіть п’ятдесят багато, по-моєму.

Іван Васильович. Ну-у… вибач.

Чебурашка. А вам що — вже п’ятдесят? Вибачте. Я про себе. Інші нехай живуть. Хто хоче.

Іван Васильович. Вперше бачу такого юного песиміста. Життя — прекрасна річ!

Чебурашка. У кого вуха нормальні… Джек— сон, кажуть, пластичну операцію собі зробив. Шкіру пересадив. З чорного став білим. І губи удвічі зменшив… Цікаво, а вуха взагалі можна?..

Зоя. Та що ти на свої вуха! Нормальні вуха. Навіть симпатичні.

Чебурашка. Давай махонемось! А? Подивився б я на тебе з моїми вухами. Ха-ха!

Зоя. З мене вистачить мого носа.

Іван Васильович. А ти мені подобаєшся, втікачу. З характером. Я теж колись тікав. Ще до війни. З дитсадка— Не знаю, як тепер. А тодішній дитсадок здавався мені тюрмою, казармою. Запаху карболки досі не переношу. Може, все це тому, що у нас по сусідству дитбудинок був, приют, як тоді називали. Мов зараз бачу тих малих арештантів. У всіх якісь однакові згаслі очі.

Валера. Вони всі, як правило, недорозвинені, дебільні.

Зоя. Валера!

Чебурашка. Що ж ти хочеш — інкубаторські.

Іван Васильович. Що?

Чебурашка. А нас так називають. Інкубаторські.

Іван Васильович. Вас?

Толя. Чебурашко!

Іван Васильович. Милий ти мій! (Поривчасто обіймає Чебурашку.) Так от ти звідки, втікачу!

Толя. Ні! Ні! Він не те хотів сказати.

Іван Васильович. Не бійтесь, хлопці. Мене не треба боятися. Я вас не зраджу. Ніколи. Я не з тих людей. Ні! І запам’ятай, Чебурашко, як щось тобі треба буде — звертайся до мене. Раз уже так сталося, що зустрілися ми, вважай мене своїм., своїм дідусем прийомним. У мене ж онук майже такий. Там — на Тіксі. Все, що треба, — не соромся! Ну, та про деталі ми ще конкретно поговоримо… згодом. Ех, Чебурашко, Чебурашко! Хлопчику мій дорогий! (Чебурашко, мовчить, втупившись у землю.)

Валера (Чебурашці). Пробач! Я ж не знав. Я не хотів.

Зоя. Іване Васильовичу! У вас є консервний ніж? Толю! Хлопці! Треба банки поодкривати. Картопля, по-моєму, вже переварилася.

Толя. Давайте я, давайте.

Іван Васильович. Правильно! От вам ніж. Будемо починати. Тільки… може, ще запросимо на вогник… А?

Зоя. Кого?

Іван Васильович. Ви будете сміятися, але моя інтуїція підказує, що і в тій дачі, яка проти моєї, хтось є.

Валера. Та ну!

Толя. У Петренків? Не думаю. Вони в таку пору ніколи тут не бувають.

Іван Васильович. А чия це дача?

Толя. Петренків, я ж кажу. Семена Семеновича та Ніни Самсонівни.

Іван Васильович. Молоді?

Толя. Років по сімдесят.

Іван Васильович. З мого пісочника.

Зоя. Може, не треба? Ви ж не любите…

Іван Васильович. Розумію, що декому з вас присутність сторонніх може здатися небажаною. Але… За законами конспірації того, хто все одно поряд, краще мати на оці.

Валера. Мудро.

Зоя (тихо). Валеро!

Валера (теж тихо). Не боїсь, Заєць!

Іван Васильович. І треба бути гостинним. Незручно самим гуляти, коли поряд… Так що?

Валера (Толі). А вони не зануди?

Толя. Ні. Якраз дуже симпатичні старі. Ми з Чебурашкою все одно зараз підемо. Отже — як хочете…

Валера. Кличемо. Мені просто цікаво, чи справді там хтось є. Якщо є, то ви — феномен.

Іван Васильович (відходить у глибину сцени, гукає). Тра-та-та за Семена Семеновича! Тра-та-та за Ніну Самсонівну! Виходьте, сусіди! Ми вас застукали! Не ховайтесь! Ми все одно знаємо, що ви тут! Запрошуємо на вхідчини! Будь ласка!

Після паузи з глибини сцени виходять Василь Іванович і Галина Сергіївна.

Валера. Фантастика!

Толя (тихо). Це не Петренки!

Зоя. Що?

Валера. О-ля-ля!

Василь Іванович. Здрастуйте!

Галина Сергіївна. Добрий день!

Іван Васильович (ніяково). Добрий!.. Пробачте… Пробачте… Ми думали… Семен Семенович… Я жартома…

Василь Іванович. Нічого-нічого. Розумієте, ми приїхали на один день на консультацію до професора. Слава богу, сумні прогнози не підтвердилися. У готелі влаштуватися неможливо. А у знайомих грип. Так сусіди знайомих люб’язно запропонували переночувати на дачі. Оце переночували і сьогодні назад, у Дніпропетровськ.

Іван Васильович. Пробачте, пробачте, що потурбував. Я тут з юними друзями…

Галина Сергіївна. Ну ми ж чули. Вхідчини. Поздоровляємо.

(Продовження на наступній сторінці)