«Таємниці Марусених дач» Всеволод Нестайко

Читати онлайн детектив Всеволода Нестайка «Таємниці Марусених дач»

A- A+ A A1 A2 A3

Іван Васильович. Ні, дорогий. Не чекаю. Так уже історично склалося, що на сьогоднішній день, на теперішню мить, не чекаю нікого. Дружина поїхала до наших, аж на Тіксі. Зять у мене там служить. Військовий льотчик. Отже, парубкую. Думав, що з дідом доведеться. Але раз є молодь… Скажу відверто — не люблю старих. Нудний народ. Говорять або про свої хвороби, або про те, як добре було колись і як погано тепер. Молодих люблю. Мені з ними завжди цікаво.

Валера. Різні є старі. Та й молоді є такі маруди, що…

Іван Васильович. А ти філософ. Не в університеті?

Валера. Збираюсь. Поки що у десятому.

Іван Васильович. І дівчина теж?

Валера (знітившись). Яка дівчина?

Іван Васильович. Руденька така. Під хлопчика пострижена… Гарна. Сподобалась мені.

Валера (розгублено). А звідки ви?

Іван Васильович. Нам усе відомо! Як кажуть, у певних установах. Ех ти, дитино моя дорога! Жодних таємниць! Бачив, як ви йшли по дорозі. Від електрички. Коли їхав.

Валера. А чого ж ви… пізніше?

Іван Васильович. У село заїжджав. За дідом. Для офіційного представництва. А він, виявляється, сам сюди придибав. Мене зустрічати.

Валера. Ясно.

Іван Васильович. Дівчину як звати?

Валера. Зоя.

Іван Васильович. То гукай, мабуть, Зою. Чого їй ховатися. І не тушуйтесь. Я не класна дама. Моралі вам не читатиму. Кажу ж люблю молодь. І вважаю, що нічого гіршого бути не може, ніж ота конфронтація між батьками й дітьми. Молодим старих, звичайно, розуміти важкувато. Бо досвіду нема. А от старі мусять розуміти молодь. Зобов’язані. Бо колись самі були молодими.

Валера. Правильно!

Іван Васильович. Правильно, то правильно. Але як же забувають люди свою молодість, своє дитинство! Дратуються, бубонять: "Ах, теперішня молодь! Така розбещена, така цинічна!" — "Чого галасуєте, чого біситеся, чого регочете?!" Не розуміють. То хіба ви? То ваші сімнадцять років галасують, регочуть, бісяться.

Валера. Якби всі дорослі так міркували… А то…

Іван Васильович. Якби усі розумно міркували — давно рай на землі був би. І не треба було б ніяких перебудов.

Валера. Точно (підходить до дверей синього будиночка, гукає). Заєць! Виходь! Ну, виходь! Ну!

Зоя прочиняє двері, визирає.

Іван Васильович. Виходьте, Зоєнько. Не бійтесь. Здрастуйте.

Зоя (виходить). А я й не боюсь. Добрий день. Чого мені боятися? Що я — вкрала щось, чи що?

Іван Васильович. Правильно. (Подає руку.) Іван Васильович.

Зоя. Зоя.

Іван Васильович. Не просто Зоя, а богиня Зоя.

Зоя (зневажливо). Ага. Афродіта! Венера Оболонська Кирпата!

Іван Васильович. Не треба. Усіх богинь спершу породила природа. Тато з мамою. І були вони отакими, як ви, десятикласницями. А потім… Ви Музей українського мистецтва знаєте, звичайно. І Музейний провулок біля нього знаєте. Проти скверика є там старий семиповерховий будинок. І на другому поверсі барельєф. Бачили?

Зоя. Щось античне, здається.

Іван Васильович. "Похід Фріни". Скульптора Балавенського.

Зоя. А хто така Фріна?

Валера. Цариця якась?

Іван Васильович. Ні. Проста, звичайна дівчина. Гетера. Давньогрецький скульптор Праксітель ліпив з неї Афродіту. І люди почали поклонятися дівчині, мов богині. Жерці були обурені і вирішили засудити її на смерть. Та під час суду захисник зірвав з неї одяг. Судді були вражені красою Фріни і виправдали її… Народ торжествував. А ви кажете… Божественна краса починається з краси земної… Але… (Придивляється до них.) Дорогенькі мої! Та ви ж обоє сині, як… як курчата по карбованцю шістдесят! Померзли. Ану! За руки! Швиденько! Я — паровозик. Ви — вагончики. Чух-пух! Чух-пух! Ту-ту-у! (Взявши їх за руки, бігає разом з ними навколо вогнища.) Темпо! Темпо!

Валера. Ну ви даєте! Ха-ха-ха. (Сміється.)

Іван Васильович (зупиняється). А тепер — піраміду! Валеро! Давай руку!.. Одхиляйся назад. Отак! А ви, Зоєнько, ставайте нам на коліна. Ногами, ногами! Не соромтесь. І — руку догори! Отак! (Вигукує.) Піраміду — будуй! (Робить з ними піраміду.) Піраміду — руш!

Валера. Ну-у — клас!

Іван Васильович. А тепер — два притопи, три прихлопи! Раз-два! Раз-два-три! (Плескає у долоні, тупоче ногами, наспівує.) "Тра-та! Тра-та-та! Вийшла киця за кота. За Кота Котовича, за Кузьму Петровича!" (Валера і Зоя підспівують, сміються.) Ну що, зігрілися трохи?

Валера. Авжеж!.. Ну ви… Просто як у піонер-таборі.

Іван Васильович. А я й був колись піонер-ожатим… Ой! Стривайте! (Стукає себе по лобі.) Зовсім забув. От склеротик! Одну хвилинку. Зараз принесу. (Швидко йде в глибину сцени, за свій будиночок.)

Валера (обіймає Зою). Ти моя богине! Оболонська! Кирпата!

Зоя (вислизає з обіймів). Не треба!.. Валеро! Тікаймо звідси!

Валера. Що? Чого це?

Зоя. Тікаймо, Валеро! Я тебе прошу!

Валера. Та ти що?! Все ж о’кей!

Зоя. Ні! Ні! Я тебе прошу!

Валера. Думаєш, Джон нам щодня ключі даватиме?

Зоя. Ну ти ж уже… ми ж уже…

Валера. Не псуй кайфу, Заєць. Такий кльовий дядько! Мені так із ним цікаво.

Зоя. А мені… Так якось тут сьогодні… тривожно!

Валера. Не вигадуй (свариться пальцем). Тихо мені! Бунт на кораблі. Бо висаджу на берег.

Входить Іван Васильович.

Іван Васильович. От. Креветки. Краби для бідних. Не знаю, як ви, а я їх дуже люблю… Не бійтесь, Зоєнько. Я вам заважати не буду. От тільки перекусимо трохи разом. Я Валері вже говорив. Сьогодні в мене, так би мовити, свято. Вступаю у права господаря отієї мизи, того маєтку. Приїхав, хочу переночувати. Вам, звичайно, й не збагнути, може… Ви люди молоді… А я… І не тому, що власність. Ну що за власність той курятник! А тому, що земля… Я ж городянин, інтелігент лише у другому поколінні. Дід мій — уже потомствений гречкосій. І весь наш рід, починаючи з діда, — селянський, бідняцький, кріпацький, можна сказати. Про землю власну віками, століттями мріяли. І це записано у моєму генетичному коді. Нікуди не дінешся. Все життя думав: от вийду на пенсію, куплю дачу і длубатимусь у землі. Звершилось!

Зоя. А ви хіба на пенсії? Ніколи б не сказала. Так бігаєте! Такий енергійний!

Іван Васильович. На пенсії, Зоєнько, на пенсії. З травня місяця. Сам заяву подав. Не став чекати, поки підштовхнуть під сідало. Зараз такий час… Не можна вставними щелепами за крісло триматися. Перебудова — діло молоде.

Зоя. Мабуть. А моя бабуся чогось не хоче на пенсію. Їй уже шістдесят три, а вона ще працює. У молочній кухні. Харчування дитяче видає.

Іван Васильович. Передавайте привіт своїй бабусі. Хай працює. Їй і до ста років працювати можна. Вона прогресу не гальмує. Навпаки. (Зітхає.) Ех-хе-хе!.. Коли людина починає одержувати пенсію, це означає, що держава, суспільство офіційно, так би мовити, з нею розрахувалися і дозволяють помирати. "Ні, ні, живіть, будь ласка, але… Ми вже можемо обійтися й без вас, без ваших послуг". А я не хочу помирати! У мене, може, тільки й смак з’явився до життя. Я, може, тільки тепер знаю по-справжньому, що воно, життя, може дати. Скільки в ньому принад, скільки цікавого, захоплюючого, неповторного. Бо що я бачив? Молодість припала на культ особи, на репресії, на війну, на відбудову… Зрілі роки — на застій… А як починається щось путяще — гласність, демократія, можливості — бувайте здоровенькі! Шкандибайте у крематорій! Ех, друзі мої юні, не прогавте, не протютюкайте, не промайнуйте свій час. Його потім не повернеш. І не купиш ні за які гроші.

Зоя. Пробачте, а ви хто… за фахом?

Іван Васильович. За фахом?.. Бюрократ!

Зоя. Ні, серйозно.

Іван Васильович. А я серйозно. Типовий бюрократ. Апаратчик. Середня керівна ланка.

Валера. Не схожі ви на бюрократа. Аніскілечки.

Іван Васильович. А ти думав, що бюрократи всі на один копил? Як малюють у "Перці" та в "Крокодилі"? Ні-і. Вони різні. І є серед них дуже навіть симпатичні. І жінки їх люблять, і діти в них є. І онуки. І хворіють бюрократи, і страждають, і помирають навіть. І… і люблять, щоб життя було повнокровним, цікавим. От я, наприклад, дуже люблю, щоб було цікаво. От люблю — і все… Таємниці різні люблю, загадки, містифікації, розиграші, як тепер кажуть.

Валера. А хто не любить!

Зоя. Всі люблять. Авжеж.

Іван Васильович. Правильно. Люблять, може, й всі. Щоб хтось їм робив цікаво. Звичайно. А от щоб сам, сам зробив комусь цікаво… Не кожен гаразд.

Зоя. Не кожен.

Валера. Це точно.

Зоя. А ви?

Іван Васильович. Хвалитися не люблю. Але… колись виходило. Друзі навіть казали, що в мене якийсь особливий нюх на таємниці. І вміння відгадувати загадки. Один приятель юрист запевняв навіть, що я міг би бути блискучим криміналістом, слідчим. Хто його зна… Але справді… Загубить, наприклад, хтось що-небудь. Шукають гуртом, шукають, не можуть знайти. А я оком кину і… Деякі вразливі дами вважають це навіть містикою. Та справа, мабуть, у загостреній спостережливості, поєднаній з інтуїцією. Є така штука підсвідома, психологами до кінця не вивчена. Але це вже я хвалитися почав.

Зоя. Цікаво.

Валера. Цікаво.

Іван Васильович. Не вірите?

Зоя. Просто я таких людей не зустрічала.

Валера. І я теж.

Іван Васильович. Навіть зараз можемо перевірити. Хочете?

Валера. Як це?

(Продовження на наступній сторінці)