«Таємниці Марусених дач» Всеволод Нестайко

Читати онлайн детектив Всеволода Нестайка «Таємниці Марусених дач»

A- A+ A A1 A2 A3

Зоя. Ти ж… обережно.

Толя. Постараюсь. (Пригінцем пробирається у садок за зелений будиночок, де сховалась Галина Сергіївна.)

Зоя (сама). Боже, як страшно! Ніколи не думала, що втраплю в таку історію.

З’являється Валера.

Валера. От ти де!

Зоя. Тс-с-с! Вони там!

Валера. Ти їх бачила?

Зоя. Ні! Толя сказав.

Валера. Толя?

Зоя. Вій пішов туди.

Валера. Так от ти чого… Толя!

Зоя. Не треба!

Валера. Невже ти на нього клюнула? Кирпа! На такого хирляка?

Зоя. У тебе всі або здоров’яки, або хирляки. Іншого мірила нема.

Валера. А в тебе є? До речі, і Джон казав, що той Толя слинько. У Джона з ним — жодних контактів. Недарма.

Зоя. Тс-с-с!.. Як ти тут опинився так швидко?

Валера. На вертольоті.

Зоя. Я серйозно.

Валера. На попутній машині.

Зоя. А як же батя?

Валера. Не міг же я тебе кинути серед ночі!

Зоя. Дякую.

Валера. Відповідай потім!

Зоя. А-а… Де ж це він?

Валера. Хто?

Зоя. Та Толя ж!.. Може, підеш глянеш?

Валера. Переб’ється!.. Сам прийде.

Зоя. Ти ж самбіст. Може, там… Мені здалося, там щось гупнуло, глухо так, наче хтось упав. Я так боюсь! Валеро!

Валера. Ну, ти диви! Примушує ризикувати життям заради якогось…

Зоя. Я сама піду! (Робить рішучий рух уперед.)

Валера (хапає її за руку). Сиди вже! (Крадеться до будиночка.)

Зоя. Тільки обережно! Тихо! Я тебе прошу! Обережно!

Валера. Спокуха! (Пригінцем прокрадається за будиночок.)

Зоя (сама). Ой! Здається, знову щось… Що ж там робиться? Що?

З’являється Валера, тягнучи зв’язаного Толю, в якого рот заліплений хрест-навхрест лейкопластирем.

Зоя. Ой! Що ж це з ним? Ой! Який жах!

Валера (намагається розв'язати мотузку, якою зв'язаний Толя). Вузол якийсь… Не піддається.

Зоя. Та одклей йому спершу рота! Він же задихнеться! (Сама зриває лейкопластир.)

Толя. Ху-у… Дякую. Ой! (Кривиться від болю.)

Зоя. Що?

Толя. Нога.

Валера. О! Все! (Розв'язує нарешті Толю.)

Толя. Я тільки в сад… А вона мені ззаду: "Тс-с-с!.. Ні звуку!" І долонею рота затулила. Я її за руку схопив, хотів… А вона як швиргоне!

Валера. Прийомчики знає. Ясно.

Толя. Ага! (Хоче підвестися, кривиться від болю, сідає на землю.) Ох!.. Мабуть, вивих… Якщо не перелом.

Зоя. Та ти що!

Толя. Ступити не можу.

Валера. Через голову кинула?

Толя. Через голову… А там дубовий ковбок лежав, на якому дрова рубаємо. І я — об нього!

Валера. Треба було згрупуватися і… А ти, мабуть, навпаки, розслабився. Авжеж. Ти ж не самбіст, звичайно.

Толя (зітхає). Не самбіст.

Зоя. Не всі ж самбісти. (Толі.) А потім вона що?

Толя. Кудись побігла.

Зоя. Куди?

Толя. Не знаю. Я, коли зайшов у сад, дивлюсь — а на ділянці Брусиловського хтось копає. У темряві. Без ліхтаря, без світла.

Зоя (з жахом). Ой! Може… може, він його вбив?! І закопує!..

Валера. А вона на стрьомі. На шухері. Реально.

Толя. Треба до сторожа бігти.

Зоя. Негайно! Хай викликає міліцію. Хай… Валеро!

Толя. Друга хата скраю. Над ставком.

Валера (Зої). Може, разом?.. Я боюсь тебе тут лишати.

Зоя. А він? Він же і втекти не зможе. Вони… Ні! Я залишусь.

Валера. А може, я… А ти…

Зоя. Не торгуйся! Дорога кожна хвилина. Ти бігаєш удвічі швидше, ніж я. Давай!

Валера. Ви ж тут дивіться. Візьміть ніж. Сокири нема?

Толя. Під ганком.

Валера (кидається до ганку, знаходить сокиру, дає Зої). Держи. Я погнав! (Вибігає.)

Толя (після паузи). Чебурашка у мене з голови не йде. Куди він втік? Від мене! Що я йому зробив поганого? Навпаки… намагався… Прикро.

Зоя. Пробач. А може… може, він разом з ними? З однієї шараги. Обдивився тут. І навів. Є ж такі — наводчики.

Толя. Таким він мені здався хорошим, душевним хлопцем. Таким нещасним.

Зоя. Може, вони його залякали. Знаєш, як рецидивісти залякують пацанів! Бо, якщо об’єктивно, то "Шарп" міг узяти швидше за все Чебурашка. Найдовше був відсутній якраз тоді… Десь приховав. А потім утік від тебе, повернувся, забрав і…

Толя. Але ж він так клявся!

Зоя. Ти не думай, він мені теж симпатичний, і я вірила… Через нього я й до тебе якось…

Толя. Що?

Зоя. Ну… з симпатією… Не кожен же підбере дитбудинківця і поселить на дачі потай від батьків. І носитиме їсти… і взагалі…

Толя. Та ну… подумаєш!

Зоя. Не кажи. Я б не наважилась. Я взагалі боягузка. (Зітхає.) Закомплексована. Мабуть, тому, що мама в мене хвора. Я весь час за неї боюсь.

Толя. Хвора?

Зоя. Отруїлася. На хімічному комбінаті працювала. Нас через те й тато покинув…

Толя. Бідна ти… (Раптом насторожився.) Тс-с-с!

Зоя. Ти щось почув?

Толя. Мені здалося…

Зоя (після паузи). Нічого не чую. Тільки вітер гуде.

Толя. Ти знаєш, мабуть, свинство з мого боку… така обстановка… хтозна, що там… а я… мені так добре зараз… що ти тут, поряд зі мною… Ти мене зневажаєш за це?

Зоя. Ні.

Толя. Просто як на фронті. Я поранений, а ти медсестра.

Зоя. Нога болить?

Толя. Як лежати спокійно, то не дуже. А як на тебе дивитися — зовсім.

Зоя. А де все-таки вона ділася? Чого кинула тебе у саду зв’язаного і зникла?

Толя. Не знаю. Здається, той перестав копати. Кудись шарпонувся, і вона кинулася за ним.

Зоя (прикриває рота рукою). О-о-о! Закопали — і тікати…

Толя. І чого вона мене не пристукнула — не розумію.

Зоя. Сподобався. Такий гарний хлопець!.. Ой! Хтось біжить!.. Накликав. От зараз і пристукнуть. Обох!

Із-за лаштунків вибігає захеканий Іван Васильович з металевим "дипломатом" у руках. Зою і Толю не помічає. Озирається, кидається до криниці, робить рух, наче хоче вкинути туди "дипломат". потім вмить передумує, бо помічає Зою і Толю. Застигає вражений.

Іван Васильович. Ви?! Тут?!. Це… це прекрасно!.. Ви мені допоможете… Ви… Вони хочуть пограбувати мене. Видають себе за працівників міліції. Затримайте їх! Поки я проб’юсь до машини. (Кидається у глибину сцени.) Затримайте! Благаю!

На сцену вибігає Галина Сергіївна. Зоя несподівано вискакує, кидається з сокирою до Галини Сергіївни.

Зоя. Стійте! Стійте! (Галина Сергіївна перехоплює Зоїну руку з сокирою, кидає її на землю.)

Толя (на одній нозі підскакує до них, хапає Галину Сергіївну). Не спішіть!

Галина Сергіївна. Ви… ви що?! Я — з міліції. Пустіть! Ви заважаєте затримати злочинця.

Толя. Знаємо-знаємо! З міліції!

Зоя (кричить). Сюди! Сюди! Люди! Рятуйте!

Вбігає Валера. Одразу кидається на допомогу. Вовтузяться вчотирьох.

Валера. О! Больовий прийом!.

Галина Сергіївна. Не примушуйте мене робити вам боляче. Я — лейтенант міліції Добровольська.

Валера (розгублено). Добровольська? Товариство "Динамо"?.. Ой! Я ж казав, що я вас бачив. На змаганнях! Авжеж! Вона таки з міліції. Точно. Майстер спорту з дзю-до. Друге місце в республіці. Серед жінок.

Галина Сергіївна. Якщо через вас зірветься операція… ви собі не уявляєте!..

З глибини сцени виходять Василь Іванович, Іван Васильович та Дід Каленик. Василь Іванович та дід Каленик ведуть Івана Васильовича попідруки. Василь Іванович у вільній руці ще тримає "дипломата", дід Каленик — щось у мішку.

Дід Каленик. Що тут таке? Що за крики?

Валера (дідові Каленику). О! Ви тут? А я…

Дід Каленик. А де ж я можу бути, як на моєму об’єкті таке кіно робиться серед ночі.

Іван Васильович. Та не тримайте мене так чіпко! Де я дінусь? Ключі від машини забрали, як же я втечу? Не той уже вік, щоб пішки бігати. Пустіть! У вас, діду, руки — як обценьки.

Дід Каленик. А ти думав!

Василь Іванович. Тільки попереджаю — дурниць не робіть. (Василь Іванович і дід Каленик одпускають Івана Васильовича.)

Іван Васильович. Уже зробив. Поспішив. Не витримав. Було б зачекати, переконатися, що не стежать. Що ж — шайба в моїх воротях. (Б’є себе по лобі.) Ех, ти!.. Джон Сільвер! Шукач скарбів!

Валера. Що таке?

Толя. Що це все означає?

Зоя. Нічого не розумію.

Василь Іванович. Поясніть своїм юним друзям.

Галина Сергіївна. А то вони думають, що ми злодії. Хотіли вам допомогти.

Іван Васильович. Усе правильно. Злодій — я. Лихий попутав. На старості років зазіхнув на чужі гроші. Прочув випадково, що покійний Брусиловський тут у садку добро закопав. А дружина не знає, бо з дружиною він жив недружно, коханок любив. От я й купив швиденько дачу. На останні кровні, роками нажиті.

Василь Іванович. Не так пояснюєте.

Іван Васильович. Так-так! Як на духу. Не сподівався тільки, що й міліції вже відомо.

Василь Іванович (показує на "дипломата"). Що тут і скільки — не знаєте?

Іван Васильович. Та звідки?

Василь Іванович. І ключа, звичайно, не маєте?

Іван Васильович. Який там ключ!

(Продовження на наступній сторінці)