«Таємниці Марусених дач» Всеволод Нестайко

Читати онлайн детектив Всеволода Нестайка «Таємниці Марусених дач»

A- A+ A A1 A2 A3

Толя. Я ж не знав. Я думав… (Зої, яка підняла сокиру з землі і тримає в руках.) Поклади назад під ганок. Будь ласка.

Зоя (іде до ганку зеленого будиночка, кладе сокиру, помічає згорток, який залишив під дверима Чебурашка). О! А це що? (Розгортає куртку, в яку загорнутий транзистор. Толі.) Дивись!

Толя (вражений). Моя куртка! Яку я подарував Чебурашці. І його "Меридіан".

Зоя. Тільки монограму з гравіровкою зірвав. О! І записка. Це тобі. (Простягає Толі куртку, "Меридіан" і записку.)

Толя (читає). "Нічого мені не треба. Спасибі тобі за все. Прощай". (Розгублено крутить у руках "Меридіан".) Що ж це він?.. Це ж єдине, що в нього було. Залишив. Щоб я не думав, що він… (У відчаї.) Чебурашко! Де ж я тепер тебе знайду?!. Він мені повірив, а я… привів його сюди, щоб…

Галина Сергіївна. Заспокойся. Ми знайдемо його. Я тобі обіцяю.

Зоя (Іванові Васильовичу). Ех, ви… прийомний дідусь.

Василь Іванович. Це теж фігуруватиме у справі. Ходімо.

Всі, крім Зої та Валери, ідуть у глибину сцени.

Валера. Швидше!

Зоя. Куди?

Валера. Як куди? На станцію. Через півгодини електричка. Наступна аж о п’ятій ранку.

Зоя. Але ж… ми — свідки…

Валера. Тобі це треба? Ти що — й на суді фігурувати хочеш?

Зоя. Але… це ж…

Валера. Не балакай багато! Линяємо! (Тягне її за руку.) Швидше! Ну!

Зоя (виривається). Не тягни мене!

Валера (підвищує голос). Я кому сказав! Кирпа! Не дригайся, бо…

Зоя. Що — не можеш заспокоїтися через ті гроші?

Валера. Що? Які гроші?

Зоя. Ті самі!

Валера. А-а… А взагалі п’ятдесят кусків це сармак. Можна було б стільки кайфу спіймати. Жаль!

Зоя. І мені.

Валера. Що?

Зоя. Жаль.

Валера. Правда?

Зоя. Жаль, що я приїжджала сюди з тобою. Думала, що ти… а ти… Тільки себе й любиш. Свій кайф. А на інших тобі начхати. Не самбіст ти, а саміст. Сам для себе живеш. Тільки.

Валера. Що-о?..

Зоя. От і їдь сам! На тобі твій плейер. (Віддає.) Не поїду я.

Валера. Ти що — цокнулась? А мама?

Зоя. Мама все зрозуміє. Я їй поясню — і вона зрозуміє.

Валера (з притиском). Все-все поясниш?

Зоя (з притиском). Все-все поясню. Їдь! Я не хочу тебе бачити! Їдь! Чуєш! Чао-какао! І взагалі…

Валера. Що-о?! Це ти — мені?! Ти мене проганяєш?! Ха-ха! Та кому ти потрібна! Та я… та я ж сам збирався тебе Джонові оддати. Спитай у нього!

Зоя (вражено). Що?

Валера. Я ж домовився з Джоном, що я йому тебе уступлю, як награюся.

Зоя (враз закам’янівши, ледь чутно). Що?!

Валера. Тому він і ключі дав. А ти думала!.. Дав би він так ключі! Ха-ха!.. Вона мене проганяє! Афродіта! Та подивись на себе у дзеркало! З тебе сміються, а ти віриш. Страшило кирпате!.. Опудало!.. У ніжки б поклонилася, що я… що ми…

З глибини сцени виходить дід Каленик, чує цю розмову, завмирає вражений. Зоя і Валера його не бачать.

Зоя (Валері, після паузи, крізь сльози). Ти… Ти… Ні! Ти не кімнатний! Ти… ти цепний! З кликами! Вовчими! Лютий! Чорноротий!.. Ненавиджу! (Плаче, біжить у глибину сцени; пробігаючи повз діда Каленика, затуляє обличчя руками.)

Валера (їй навздогін). Ах, як страшно! Налякала! Та я таких телиць десяток собі завтра знайду. Тільки свисну. (Кричить.) Опудало! Страшило! (Вибігає.)

Дід Каленик (розгублено). Свідки… Що ж це ви… Як же це… Ех, дівчино, дівчино! Що ж ти не береглася? Довірилася такому… (Навздогін Валері.) Ах ти ж, зінське щеня!.. Та з таких же такі й виростають! (Показує у глибину сцени.) І життя паскудять… Догнати б тебе та… (Замахується, потім опускає руку, зітхає.) Не дожену… Років ще б тридцять назад догнав би, а сьогодні… Ну, нічого, доля тебе дожене. Доля і люди!.. Ех, соромно мені за тебе перед усім родом жіночим… Прости, Марусю!.. Бачиш, що робиться біля нашого бересточка. (Кашляє.) Треба кидати курити… Правильно ти колись говорила. Треба кидати… (Повертається, іде в глибину сцени.)

Завіса