«Таємниці Марусених дач» Всеволод Нестайко

Читати онлайн детектив Всеволода Нестайка «Таємниці Марусених дач»

A- A+ A A1 A2 A3

З зеленого будиночка знову визирає Чебурашка. Озирається, прислухається. Уже робить крок уперед, аж тут розчиняються двері синього будиночка. Чебурашка блискавично ховається. Виходить Валера. Куртка наопашки, без шапки. На грудях "плейєр". Навушники. У руках — пластмасове відерце. Чебурашку він не помічає. Підтанцьовуючи у такт музиці, якої глядач не чує, наближається до криниці. Крутить корбу, витягаючи відро. З пластмасовим відром у руках знову з’являється Іван Васильович. Валера стоїть до нього спиною, не помічає і, звичайно. не чує, як той підходить.

Іван Васильович. Добрий день, сусіде! (Оскільки Валера не чує, майже кричить.) Добрий день, кажу!

Валера (здригається від несподіванки, озирається). О! Д… добрий день!

Іван Васильович (подає руку). Іван Васильович.

Валера (потискає руку). Валера.

Іван Васильович. Новий господар отієї дачі. (Показує.) Вчора остаточно оформив. І хоча, бач, не сезон, але… Цікава істота — ота людина. Живучий інстинкт власності. Особливо до житла, до кубла свого. Хочеться обдивитися все, помацати. Наче втече кудись. А ти що — сам? Чи з батьками?

Валера. С… сам.

Іван Васильович. І не боїшся, що які-небудь заїжджі рокери плейєра одберуть? Безлюддя тут все-таки зараз.

Валера. А я самбіст.

Іван Васильович. Ти диви! Який розряд? Чи, може, майстер?

Валера. Не майстер. Але всі прийоми знаю. У мене батя — тренер з самбо. Я теж був дуже здібний. Та батя не захотів мене тренувати.

Іван Васильович. Чому?

Валера. А я зачемпіонився, почав козакувати над хлопцями. У третьому класі. Дурний був. І Батя категорично: "Не будеш ти займатися самбо! Мені треба, щоб ти став людиною, а не чемпіоном".

Іван Васильович. Правильно. Розумний батя у тебе. Плейєра це він тобі привіз?

Валера. Ага. З Японії. Дві штуки.

Іван Васильович. Хороша річ. Я, грішним ділом, хоч і не молодий, але теж люблю ці штуковини. До речі, це добре, що ти тут нагодився, самбіст. Поексплуатую тебе. Мені хотілося б дещо пересунути у дворі. А сам, боюсь, не подужаю. Допоможеш? Га? Нетерплячка свіжоспеченого домовласника.

Валера (кинувши погляд на будиночок, де лишилася Зоя, нерішуче). Ну… я знаю…

Іван Васильович (перехопивши його погляд). Чи, може, зайнятий?

Валера. Ні, ні. Ходімте.

Іван Васильович. Ну, добре… Це швидко. А машину я потім домию. (Разом з Валерою іде.)

Знову визирає Чебурашка. Прислухається. Потім прожогом вискакує з дверей, біжить за будиночок. З синього будиночка виходить Зоя. Вона теж з плейєром, у навушниках. Здивовано озирається, починає шукати Валеру, іде в садок, за будиночок. Із-за зеленого будиночка вибігає Чебурашка, заскакує у двері. Але в останню мить його встигає помітити Зоя, що виходить з садка. Застигає вражена. Ховається за берест. Входить Толя (з рюкзаком за плечима).

Толя (помітивши Зою, здивовано). Привіт!

Зоя (обертається, розгублено). П-привіт…

Толя. Що? Євген приїхав?

Зоя. Євген?.. А-а… Джон… Ні… Тобто він був… Але… потім поїхав…

Толя. Гм… А чого ти ховаєшся?

Зоя. Я… я не ховаюсь… Просто там хлопець… Якийсь дивний… От він, по-моєму, ховається.

Толя (спохмурнів). Ти… ти його бачила?

Зоя. Бачила.

Толя. Ну, раз бачила… нічого не зробиш… Він усе одно сьогодні поїде вже…

Зоя. А хто це?

Толя. Чебурашка.

Зоя. Хто?

Толя (пильно дивиться на неї). А ти не з міліції?

Зоя. Ні.

Толя. І не дятел?

Зоя. Що?

Толя. Не стукачка?

Зоя. Ні.

Толя. Це семикласник. З дитбудинку. Втік.

Зоя. Чого?

Толя (зітхає). Маму шукає.

Зоя. А де вона?

Толя (знизує плечима). Хто її зна. Покинула, як йому було чотири роки. Залишила в універмазі.

Зоя. Ой!

Толя. А він вірить, що то просто брешуть, що він загубився. І хоче її знайти. Каже, що пам’ятає її дуже добре. Висока, чорнява, гарна, з білозубою усмішкою. Весела. Любила співати. Мабуть, п'яницею була. Співала, як вип’є. А він думав, що весела. І двір добре пам’ятає. І квартиру… Хоч минуло вже десять років.

Зоя. Як же він її знайде? Це ж неможливо.

Толя. Він уже кілька разів тікав.

Зоя. А тут як він опинився?

Толя. Тиждень тому я надибав на нього. Біля вокзалу. Він ховався від міліціонера. Зовсім хворий. Температура тридцять дев’ять і сім була.

Зоя. А твої батьки знають, що він тут?

Толя. А для чого? Ти ж знаєш, як про інтернатських, дитбудинківських думають. А я йому вірю. Їсти ношу. І ліки. А оце куртку свою стару притяг. Холодно ж. А в нього вітром підбита.

Зоя. А ти одначе…

Толя. Та… (Махає рукою.) І нащо я тобі все це розказав? Перший раз бачу і… Дивно. Ніколи зі мною такого не було.

Зоя. А мені часто розказують. Я навіть сама дивуюсь.

Толя. Очі в тебе… Добродушні, як каже Чебурашка. Іншим інтернатським, каже, пишуть хороші, добродушні листи. А йому ніхто.

Зоя. Добродушні листи… Гарно.

Толя. Він дуже цікавий хлопець. Музику любить страшенно. У нього транзистор. Весь час слухає… А ти сама тут?

Зоя. Ні.

Толя. З подругою?

Зоя. Ні.

Толя. А-а… А він надійний?

Зоя. З ненадійним я б не приїхала.

Толя. Бо я обіцяв Чебурашці, що буде порядок.

Зоя. Якщо хочеш, я і йому не скажу.

Толя. А де він?

Зоя. Десь тут. Вийшов узяти води, щоб помити яблука, і…

Толя (дивиться у глибину сцени). А-а… Он він, здається. На дачі Брусиловського. З новим хазяїном.

Зоя. Що?

Толя. Сусіда наш, Брусиловський, місяць тому помер. І дружина його продала дачу.

Зоя. А хто цей новий?

Толя. Не знаю. Я його лише раз бачив. Як він приїздив дивитися. Здається, якийсь відповідальний товариш. Я б не хотів, щоб він знав про Чебурашку.

Зоя (з досадою). От Валера! Нащо він до нього пішов!

Толя. Ну, гаразд. Ти мене не бачила, Чебурашки теж! Добре?

Зоя. Не бійся. Я зараз сховаюсь. Щоб Чебурашка не…

Толя. Ми скоро підемо. От тільки нагодую його. Бо вчора я не міг. І він зараз, мабуть, голодний, як вовк.

Зоя. Може, дати тобі щось? У нас харчів — навалом.

Толя. Та ти що? Спасибі! Я теж привіз — будь здоров! Чао!

Зоя (усміхаєтся). Какао! (Ховається у синьому будиночку.)

Толя (стукає умовним стуком у двері, тихо) Це я! Відчини!

Двері зеленого будиночка відчиняються, з’являється Чебурашка.

Чебурашка (радісно усміхаючись). Здоров! А я вже думав, що й сьогодні не приїдеш… Тут якісь штимпи лазили, але мене ніхто не бачив. Чесслово! Я… як обіцяв.

Толя. Ага… Ти пробач. Але вчора ну ніяк не міг вирватись. У школі дві контрольні. А після уроків до прабаби їздив. Їй дев’яносто два, вже третій рік лежить, і ми по черзі їздимо. Вчора якраз була моя черга.

Чебурашка. Та ти що! Виправдовується! Ти й так… Що ти, зобов’язаний, чи що? Просто нуднувато самому. Хоч я й звичний до… У нас всі звичні… Але під замком якось…

Толя. Дуже голодний?

Чебурашка. Та ні. Я якісь яблука під тумбочкою знайшов. Три штуки. Ти вже пробач, гавкнули твої яблучка. Передавали тобі привіт! (Сміється.)

Толя. Які яблука? Не було, по-моєму… Мабуть, якісь гнилі. Закотилися.

Чебурашка. Ну, не перший сорт. Але… я й гірші їв.

Толя (знімає рюкзак). Зараз. Я тут помідори, огірки привіз. Сир, ковбасу, котлети.

Чебурашка. Котлети! Ух ти! (Потирає руки.) Люблю домашні котлети! Колись одному з наших приносили, він вгощав. Смакота!.. Ну, ти… Знаєш, я до тебе так звик за ці дні. Наче ти мені… брат, чи що… Серйозно!

Толя. І я… Слухай, я вже думав… А що, як я поговорю з мамою, щоб ти… щоб тебе…

Чебурашка (радісно стрепенувся). Що?!. (Потім задумується, зітхає.) Ні! Спасибі… але… у мене ж є своя мама. Рідна. Я мушу її знайти. Я її знайду і тоді прийду до тебе. З нею. Добре?

Толя (озирається). Вони сюди йдуть. Ходімо. (Заходять разом з Чебурашкою у будиночок, зачиняють двері.)

З глибини сцени виходять Валера (з сумкою Івана Васильовича) та Іван Васильович (з оберемком хмизу).

Іван Васильович. Вогнище у вас, я бачу, традиційно тут розводять. Не будемо порушувати (розкладає, запалює вогнище). Та-ак… Давай сюди сумку (бере у Валери сумку, дістає продукти). Шпроти, горбуша… Навіть ікорки маленька баночка є. О!.. Гулять — так гулять! Не щодня вхідчини бувають. Купівля хати, землі — то велике діло!.. Предки наші добре це знали. Пам’ятаєш — "Чия земля? Калитчина!"?

Валера (витягаючи з криниці воду). Що?

Іван Васильович. "Сто тисяч" Карпенка-Карого. Сідай!.. Двійка!

Валера. А… Я тоді хворів, як проходили.

Іван Васильович. Класику нашу, дорогий, не проходити, крізь серце пропускати треба. Ну, не ображайся, не ображайся. Сам колись таким був. Картопельку варимо у "мундирах". Згода?

Валера. Можна.

Іван Васильович (заливає казанок водою, чіпляє над вогнищем). Думаю, вистачить.

Валера. По-моєму, навіть багато. А… а ви ще когось чекаєте?

(Продовження на наступній сторінці)