З поліцайських саней уже зовсім близько знагла озвалася хрипка гармошка, вибухнув сміх. Максим Ковтяга, зминаючи, притримуючи коня, взяв праворуч. Ось поліцайські санки наблизилися, ось порівнялися, почулося надсадне хропіння, перебалакування об кригу підкутих копит, почувся шелест-посвист полозків. На санках вигойдувалося кілька постатей у кожухах, розпашілі обличчя розпеченими чавунцями цвіли з-під лахматих шапок, на обличчях плавали-тріпотіли білозубі усмішки. Все це хутко промайнуло, бо санки проскочили мимо.
— Пронесло,— видихнув Федір Маковій.
Але поліцайські санки, описавши широке півколо, вже повернули слідом за ними. Пролунали лайка й крик:
— Стійте!
Федір Маковій простягнув руки до віжок і, здається, хотів смикнути, підохотити мишастого, та раптом його руки зів’яли й опустилися.
— Стійте... вашу маму!.. Хто такі?.. Ану злазьте!
Максим Ковтяга поволеньки ступив на лід. Коліна в нього тремтіли. Справді наскочили на них брати Куниці — Василь та Михайло, знані в селі й поза селом як злі, недобрі відчаюхи. Народжені від двох різних матерів, зате від одного батька — байди-гультіпаки Григора, якому таки невдовзі перед війною хтось уночі проламав ломом череп-довбешку за його походеньки, обидва брати майже не відрізнялися один від одного. В стані гнучкі, гостроносі, чорноокі, з розвихреними смоляними чубами, вони й говорили однаковими глухуватими голосами, в яких бриніла лукава ласка, й ходу мали по-кошачому м’яку, й пісень любили співати і знали їх безліч.
Чи не єдина відміна між братами — у старшого Василя білів поздовжній рубець на підборідді, а в молодшого Михайла — звивався на лівій щоці. На ці відзнаки розжилися вони в бійках, та й то не в своєму селі, а по сусідніх, бо зальотниками вдалися в свого батька.
Біля них на санках, застелених рядном, сидів Кирило Стасюк, неабиякий мовчун, із якого витягнути слово — навіть обценьками важко. Дебелий, плечистий, завжди розхристаний (здоров’ям так і пашів), зараз у гандрабатих руках тримав напіврозтягнену гармошку, яка хвилю тому зойкнула — й втихла.
Всі троє були перев’язані білими рушниками, в усіх була зброя.
— О, дід Максим! — наче аж здивувався Василь Куниця, впізнавши старого.— Звідки це ви їдете?
— З Гориничів їду... в Глибокі Колодязі.
— А чого носило в Гориничі?
— Ось домовину везу... Марійку треба хоронити.
Вони, всі троє, подивилися на домовину, яку начебто досі не бачили, хоч вона й лежала на санках.
— Хто ж його порішив Марійку? — збив шапку набакир Василь Куниця.— Чужі чи свої?
— Чужі б порішили за добро, а яке в не! добро? — озвався молодший брат Михайло Куниця.— Не інакше, як свої.
— Ото звірі! — це Василь Куниця.
— Куди звірам проти людей! — це Михайло Куниця. І кивнув на мовчазного, похмурого Федора Маковія: — А це хто такий?
— З Гориничів,— озвався Ковтяга.— Домовину збивав мені.
— Збивав домовину? — здивувався старший брат Куниця.— А ви ж самі такий майстер, що пошукати.
— Майстер не майстер, а тут готова в нього.
— Куди ж це ти? — приглядався Василь Куниця до вкляклого на снігу Маковія Федора.— Чого слідом за своїм товаром?
"Ох і вскочив! — билося в голові, проте глузд його зоставався навдивовижу холодний, і навіть щоки схолодніли від отієї густої стужі, що ринула десь ізсередини.— Чи вдасться так легко вискочити, як легко вскочив?"
Федору Маковію не тільки за останні роки, а й раніше часто доводилося бувати в бувальцях. Йому як на роду було написано — з однієї халепи та в іншу. Тому його раніше і в рідному селі, й тепер у їхньому нечисленному загоні намагалися не те що оминати, а триматись осторонь від нього. Коли в їхньому лісовому ділі комусь не таланило, то стало звичкою казати: "Як Маковій!"
Тепер він, стоячи біля санок із домовиною, гострими напруженими очима вловлював кожен порух надмірно приязних та веселих братів Куниць, а також дебелого мовчазного Кирила Стасюка, що сидів із затихлою гармошкою на колінах та з пригаслою усмішкою на розпашілих, пухких щоках.
Пізно було боронитися, пізно.
Федір Маковій миттєвим позирком оглянув пустельну замерзлу річку, що іскрилася від яскравого сонця, оглянув чорний ліс на березі — і не добіжиш, і не сховаєшся. І чомусь уже не сумнівався в тому, що тепер його доля — в руках оцього Максима Ковтяги, з яким його й послано, але він так і не встиг виконати наказу. Не встиг виконати наказу — на свою ж таки голову.
Але ж бач, послухався — й про Гориничі сказав... І що домовину везе з Гориничів від нього... І Федір Маковій мовив:
— Еге ж, їду слідом за своїм товаром.
— І чого б то? — засміявся старший із братів Куниць.
Тоді озвався Максим Ковтяга:
— Похорони — це похорони, роботи вистачить і для нього... Не люди придумали цю роботу, а сам господь бог.
— Ех, діди-парубки! — озвався молодший із Куниць.— Знайшли роботу — з сирою землею вінчання!
— Ми цієї роботи не вибирали,— впевнено сказав Федір Маковій. І ліктем штурхнув під бік Максима Ковтягу: — Правда ж, батьку?
— Горе — ото й усе вінчання,— мовив той.
І раптом Кирило Стасюк розтягнув гармошку, й вона дурнувато скрикнула на всю річку, на прибережний ліс.
— О, чуєте? О, бачите? — показав на нього чубатою головою старший Куниця.— Ми його женимо!
— Тому й у рушниках? — і зовсім оговтавшись, бадьоро запитав Федір Маковій.
— Тому й у рушниках!
— Сваталися? Вже вас і перев’язали?
— Е-е, ми самі себе перев’язали рушниками!
— Як то? — не втямив Федір Маковій.
— А як? — зареготав старший брат Куниця.— Ти, звісно, в Куманівці бував? Бував. А в Куманівці живеться й досі добре, бо ніхто їх не бив і не палив ніколи. Ото хіба що колгоспи та голод, а так більше нічого, навіть німець їх не зачепив. А де найбільше дівок доспіло, що в самому соку? В Куманівці. Ну, нашому ото мисливцеві,— й кивнув на мовчазного Кирила Стасюка, що слухав так, наче про когось іншого,— приспічило женитися саме в Куманівку. Знайшов там собі Галю, вчительську дочку. Поїхали до Галі, а дівка не хоче, винесла нам натурального гарбуза. Ну! Конфуз. Ми з конфузом додому, вдома трохи випили, самі себе поперев’язували рушниками, ха-ха-ха, й тепер їдемо назад до Галі, бо він,— і знову кивнув на мовчазного, Кирила Стасюка,— ще дужче її спонаравив. Ну, тепер уже не відмовить! І де візьме другого гарбуза? О, слухай! Ти на гармошці часом не граєш?
— Граю,— зізнався Федір Маковій.
— Ану заграй,— наказав старший Куниця.
Федір Маковій узяв гармошку, заграв стиха.
— О, поїхали з нами!
— Куди? — не втямив той.
— Як то куди? В Куманівку. Ти гратимеш, а ми свататимемося. Бо наш жених і зовсім не вміє грати, й ніхто з нас не вміє. Ну, поїхали.
— Та я ж на похорони... Бери свою гармошку...
— Чи тобі не однаково, де чарку випити? Чи на весіллі, чи на похороні?
И чорна підозра, що закралася в душу, знову вдарила холодом, він гострим поглядом ковзнув по Максимові Ковтязі.
— Як же я без нього,— сказав той.
— В Глибокому Колодязі знайдеться кому і цвях у віко забити, й грудку землі в яму кинути,— мовив молодший брат Куниця.— А де ми ще знайдемо таких бояр для сватання... Кириле, проси!
Нарешті телеватий Кирило Стасюк лантухом зсунувся з санок, а що на нього всі дивилися запитально, мусив розімкнути губи:
— Прошу...
— Ну й жених, ну й залицяльник! — зареготав старший брат Куниця.— Хіба так просять і так залицяються?.. Бач, не хочуть іти. А як вони сміють не слухатися, коли ти — влада? Проси так, щоб послухали!.. Бо й жінка ніколи не слухатиме.
Дурнувато поблимавши на всіх, Кирило Стасюк, либонь, здогадався, чого від нього вимагають. Потупішавши рум’яним обличчям, зціпивши зуби, він виставив перед собою гвинтівку:
— Прошу вас!..
— Таж похорон! — затрусився щуплою постаттю Максим Ковтяга.— Таж Марійка моя...
— Скажи, Кириле, що встигнуть поховати,— порадив старший брат Куниця.
— В землю завжди зарити зариєте,— буркнув той.— Поїхали, гайда.
— Великим гуртом легше свататися,— шкірив зуби молодший брат Куниця.
— Та ми ж... Беріть свою гармошку...— відняло мову в Маковія, бо хто б міг подумати, що все так обернеться.— Скажіть, батьку...
Але Максим Ковтяга тільки сурмонився приречено.
— То ти мені щастя не хочеш? — скрикнув Кирило Стасюк.— І що ти за їден — тобі легше людину в яму класти?
Брати Куниці сипнули сухим смішком, наче порошею по льоду.
— Ех, поїхали! — скрикнув Федір Маковій, сідаючи верхи на домовину з гармошкою в руках.— Поганяйте, батьку.
Що зоставалося чинити Максимові Ковтязі? Сперечатися з п’яними поліцаями? А хіба щось можна доказати?.. А чи стьобнути лозиною мишастого — та й гайда своєю дорогою, на Глибокі Колодязі? Але ж у них зброя, та й на розправу ці .хлопці хуткі, баритися не стануть.
(Продовження на наступній сторінці)