Микола з Хащуватого слухав, мовчав, і здавалося, бляклі повіки його ось-ось наповзуть на очі. Проте понурою настороженістю на зболеному обличчі мовби хотів допитатися: та куди ж ти йдеш, куди йдеш?
І Максим Ковтяга мимоволі зронив:
— Горе в мене велике... Я б і не йшов, та горе кличе.
Ступивши в сіни, щільно причинив хатні двері, щоб не
так хутко вистуджувалось. І щільно причинив сінешні двері. На призьбі грівся кіт, ліниво мружачи теплі, наче весняні квітки, очі. Максим Ковтяга зсутулено пройшов до воріт, повільно опустився біля домовини на санки. И так сидів, не відаючи, куди й до кого їхати, бо всередині чи то вимерло й вигоріло, чи то душа занедужала смертельно.
І вже як санки з домовиною опинилися на річці, полинули по білій мерехтливій скатертині, якою було застелено кригу, значно перегодя Максим Ковтяга застеріг, що їде не в тому напрямку.
Так потонув у безбережній своїй печалі, що вчасно й не застеріг — не до Глибоких Колодязів, а від села їде.
Чому, як так сталося? Здавалося: смикнув віжками, аби мишастий кінь тюпачив до села. А може, й не смикнув? А може, смикнув віжками не праворуч, а ліворуч? Хоч би й як там було, в голові паморочилося, згадати не міг, а санки тим часом линули все далі від Глибоких Колодязів, і обіч річки змішаний ліс погустішав та почорнішав, і тепер тут починалося урочище Заярне, хоч і непрохідне, але виходжене ним уздовж і впоперек.
Таки зупинив коня, думками своїми повертаючись ближче до самого себе та до дня сьогоднішнього.
И поки отак сидів у санках неподалік від берега, кінь, норовливо війнувши короткою гривою, знову рушив.
І вже Максим Ковтяга не зупинив коня, не смикнув віжками, щоб повернути назад, а з покірливістю приреченого сидів у передку, ліктем лівої руки опираючись на ріжок домовини. Либонь, він таки сам подався по річці саме сюди, в урочище Заярне, бо інакше б кінь не звернув. І вже не так здогадувався, як добре знав, чому підсвідомо направив сюди коня й куди оце їде.
Таки в урочище Заярне.
Перегодя понад лівим берегом виросла гора, яка віддалеки виднілася пласким горбом; подекуди незаліснена, зовсім лиса, для чужого ока вона могла б видатися покритою біло-жовтим снігом, але то був не сніг, а глина та крейда, що з глибини виступали на земну поверхню. Трохи далі видніла друга, трохи вища гора, схожа на першу, так само подекуди незаліснена, з біло-жовтим напиналом поміж врозкидь порослими соснами та ялинами.
Поміж ними, цими горами, лежало вузьке сідло, сюди з річки й завернув Максим Ковтяга.
В цьому вузькому сідлі була стара вирубка, стриміли пеньки, в пухнастому інеї хмарилися чагарники. Застрекотала сорока, наче подаючи комусь знак, і, несподівано появившись, тепер обіч перелітала від дерева до дерева.
Скоро вирубка закінчилася, дебелі ялини зімкнулися лавою. Весело поскрипував сніжок, наче горів-тріскав під полозками. Сорока відстала і вмовкла, тиша довкола поглибшала й потривожнішала, проте, здається, Максим Ковтяга не 'вловлював тієї тривожної лісової тиші, зосереджений у самому собі.
Зовсім близько раптом почувся свист протяжний і неголосний, наче той остережливий свист народився в пташиному горлечку, потремтів — і згас. Мишастий кінь нащулив вуха, а Максим Ковтяга скочив із саней і пішов пішки, посмикуючи 'віжки, водночас із затятим відчаєм погмикуючи спідлоба.
Попереду, на схилі гори, з високої ялини посипався сніг, наче білкою струшений чи птахами. Придивившись, не помітив ні білки, ні птахів, зате за стовбуром щось ховалося. Таки людина, бо раз і вдруге показався лікоть у зеленій куфайці. А потім із-за ялини й чоловік вийшов, стояв із автоматом на грудях, очікував, пильно вглядаючись у санчата, що наближалися сідлом міжгір’я.
З-під жовтої овечої шапки, що наповзала на брови, дивилися блакитні, як сьогоднішні ясні зимові небеса, молоді й розумні очі. Дедалі ці очі торопіли, а темне від морозів обличчя прибирало здивованого виразу.
Санки порівнялися з ялиною і зупинилися.
Здається, тільки цієї хвилі Максим Ковтяга, звівши голову з грудей, і побачив того, хто стояв з автоматом під ялиною.
—і В-ви... куди?..
Максим Ковтяга помовчав, важко вглядаючись в озброєного лісовика.
— Та ти ж, либонь, Іван Смола,— сказав.
— Ну, Іван Смола,— відповів той мелодійним голосом, що
забринів у кілька струн. ,
— То чого ж питаєш...
— Як то не питати? — здивувався той.— А ви ж пароля не знаєте.
— Нічого я не знаю...
— Ото ж бо й воно!.. То як не запитати...— Обійшовши довкола саней і уважно обдивившись домовину, Іван Смола занурив пальці у кінську гриву.— Для кого домовину зладнали?
— Для себе.
Іван Смола стріляв очима то на домовину, то на цього вже підтоптаного й захарчованого діда... котрий швидше скидався на дідька, який вирвався з пекла від таких самих дідьків, як сам.
—• А ви не забалакуєтесь, батьку?
— Хіба я знаю, чи забалакуюся? Може, й забалакуюсь.
Іван Смола був не з лякливих, усього набачився, отож
і тут не губився.
— А далеко везете?
— Чи далеко везу? Та до вас везу, бо до вас і їду.
Спересердя Іван Смола сплюнув через плече, наче відмагаючись від нечистої сили.
— Та нам дерев’яна сорочка не потрібна!
— Я хочу побалакати з Онисимом Потурнаком...
— І отак посеред білого дня їхали, щоб поговорити з Потурнаком? — дорікнув, скривившись.— Ото хіба що домовина вас і рятує... А якби його не було?
— Кажу, що до Онисима. Є він чи нема?
Не відповівши, є Онисим Потурнак чи його нема, збитий з пантелику несподіваною появою отут, в урочищі Заярному, цього зачучверілого дідка, та ще з домовиною на санях, Іван Смола нерішуче поправив автомат на грудях. І яке діло в нього? Либонь, важко й на справжнє діло чекати. І не скажеш йому — з богом гайда, туди, звідки приїхав. Почухавши потилицю, замугикав пісеньку, яка з давніх часів шевською смолою вчепилася до Івана Смоли:
Мы красные кавалеристы, и про нас
былинники речистые ведут рассказ...
А що дідок непорозуміло глипав на нього, мовив:
— Ну, ходімо... Ха!.. Комедія, мамо, з нас: солдат з мене — та на вас!
— З конем? — запитав Ковтяга.
— Із домовиною!
Іван Смола подався попереду, стиха насвистуючи мелодію про червоних кавалеристів, а Максим Ковтяга правив санками слідом. Ялини сяяли сивою хвоєю та блищали гірляндами лискучих шишок. Сонце яскравим багаттям палахкотіло над лісом, пахло студеною корою і майже невловно пахло бруньками. В березовому та вільховому гіллі хоч і зрідка, але дзвінко перемовлялися пташки.
— Може, санки тут залишимо,— невзабарі мовив Іван Смола.— Бо хтозна...
Що мав на увазі — невідомо, та Максим Ковтяга зрозумів по-своєму: авжеж, не хоче, аби теліпатися з домовиною, дурна прикмета, і йому довелося залишити в лісі санки з поклажею.
Вже наближалися до підошви гори, що темніла виритими печерами (тут упродовж віків вибирали білу глину). Максим Ковтяга вглядався в брудні лишаї ям унизу, сподіваючись щось побачити, але нічого не бачив. Якась незбагненна сила змусила його відірвати погляд від підніжжя гори, поглянути праворуч — і він спіткнувся на рівному місці, так що й Іван Смола здивувався з того.
— Чого це ви, батьку, шкопертаєтеся...
Але, простеживши за поглядом Максима Ковтяги, вмовк розгублено.
А Максим Ковтяга також розгубився, кліпаючи, мружачись, сопучи.
Біля великої купи сухого гілляччя, настягуваного сюди невідомо коли та й так не вивезеного на паливо в будь-яке з найближчих сіл, у білому кожусі наопашки, у зеленій солдатській шапці, з-під якої вибивалося пасмо прямого, як дріт, смолянистого волосся, стояв Онисим Потурнак. На білому, мов крейда, обличчі стриміли розлетисті шпакуваті чорні вуса. Над тонкими й розтягненими, яскравої барви губами аж загинався карлючкуватий ніс, який начебто й без перенісся випинався прямо з лоба. Темні очі жахтіли тривожною зосередженістю.
У руці Онисим Потурнак тримав пістолет.
І тоді Іван Смола вмить також стривожився, поправив автомат на грудях, отетеріло вглядаючись у плюгавого дідка, якого привів сюди ото, до їхнього нинішнього пристановиська, але, на своє здивоване оторопіння, нічогісінько підозрілого не бачачи ні в його миршавій постаті, ні в вигляді зацькованого обличчя, ні в поведінці.
— Ти кого привів?
Голос різкий — наче сухе дерево затріщало.
Іван Смола оторопіло ще раз глянув на Максима Ковтягу, наче й справді не тямив, кого привів, далі винувато подивився на командира:
— Таж до вас прийшов...
— А ти його знаєш?
— Таж бачив, либонь...
І знову ошелешено подивився на Максима Ковтягу. А в того раптом затремтіли губи, нижня губа відвисла, сіпнулися плечі. Хотів сказати щось, але з горла чудне кигикання рвалося, з-під повік бризкнули сльози.
— Онисиме!..— зашелестів голос.— Та це ж я, Онисиме, хіба не впізнав?
І, заточуючись, раз і вдруге ступив до купи гілляччя.
Онисим Потурнак стояв прямий та непорушний, так і жахтів чорним непримиренним зором, а витягнуту вперед праву руку з пістолетом тримав так, наче ось-ось вистрелить чи то під ноги Максимові Ковтязі, чи то в груди.
Іван Смола, пильнуючи за дідом, зняв із грудей автомат.
— Онисиме, сину мій,— рвалося з дідових грудей плаксиве кигикання,— заступися й помилуй...
(Продовження на наступній сторінці)