Максимові Ковтязі кортіло сказати за нічну сьогоднішню пригоду в стодолі, в нього й досі нила потилиця, але не сказав, бо сам до пуття був не годен втямити ту пригоду. Якийсь Микола з Хащуватого, недужий, опинився чомусь у стодолі, не міг дійти до хати, може, й у живих досі нема. Хтось послав його... А хто?.. А чого?..
— Знаю, що горе привело тебе сюди... Міг би й не застати нас тут, бо на місці не сидимо, сьогодні в лісі, а завтра — розійшлися по хатах, а там знову гуртом зібралися... Але дивися не наведи нікого на наш слід... А тепер уже рушай до села, бо й так загомонілися... Я ще дам знати про себе, жди, й Гані допоможу.
Максим Ковтяга збив із лоба шапку, що наповзла на брови, вже хотів іти, як Онисим Потурнак усміхнувся холодною скупою усмішкою:
— Довго житимеш, батьку... Максиме Івановичу! — И знову поплескав по плечу товкущого Федора, що тупцювався біля них.— Чув, Федоре? Чутка дійшла до мене, що немає батька, а він ось, живий і невшкоджений.
На смагло-зеленкуватому обличчі Федора залисніла усмішка.
— Значить, довго житиме!.. Ну, рушай, батьку, бог тобі в поміч. Скоро здибаємося, тільки я вже сам навідаюся до тебе, чув?.. Федоре, проведи батька...
Максим Ковтяга з-поміж купи сухого гілляччя висмикнув замашного ліщинового прута, аби поганяти коня, й поволеньки почвалав поміж ялин, які сяяли сивою хвоєю та лискучими шишками. Не прислухався, чи хтось іде слідом за ним. На душі було так, наче у вулику, з якого димом викурено бджолиний рій.
День стояв навдивовижу погожий, але той день був начебто' не для Максима Ковтяги, й сонце світило не для' нього, й поодинокі пташки майже весняним щебетом озивалися не до нього. Мишастий кінь повернув голову, стежачи за його наближенням. Господи, і як би він обертався без коня, який несподівано опинився в його руках?
Біля санок зупинився. А де ж Федір? Мав би йти слідом, але нема. Тоді Максим Ковтяга повернув трохи назад і з-за хвої спостеріг, що Федір чомусь не рушив слідом за ним за наказом командира, що вдвох вони стоять біля купи гілляччя, розмовляють, кидаючи довгі позирки в його бік.
Зрештою, Онисим Потурнак обернувся і, рівно тримаючи голову на прямих та негнучких плечах, подався до крейдяної гори, повіспованої сірими цятами печер, а низенький окоренкуватий Федір проворно покотився сюди, до Максима Ковтяги.
Його смагло-зеленкувате обличчя поземлистішало й тарганкуваті бузинові очі поглибшали та погострішали.
— Проведу вас...— Місця на санках не було, Федір без вагання сів на домовину.— Рушаймо, чи що...
Максим Ковтяга смикнув за віжки, обертаючи коня. Востаннє окинувши поглядом підніжжя крейдяної гори й марно пошукавши поміж дерев вигинисту командирську постать, Максим Ковтяга зітхнув протяжним подихом, у якому почулися і розпач, і жаль.
— Сідайте, батьку, й ви в домовину,— всміхнувся Федір.
— Снігу багато, кінь не потягне.
Скоро почулося легке, наче аж пташине посвистування десь поблизу в лісі, й на те посвистування Федір відповів так само стиха, причаєно, по-пташиному. Ага, десь тут має вартувати Іван Смола, це він знак подає, сховавшись так, що не видно. Бач, хлопці своє діло знають, а він ото... А він ото не подався з домовиною в село, а понесло його до партизанського стійбища, наче в лісових хлопців немає своїх клопотів, то він їм своє привіз. Ех, що то голова вже дурна, очманіла — сім пудів диму в голові,' та й усе.
Не знав, скільки й куди проводжатиме його оцей ширший ніж довший Федір, та й нащо проводжати? А може, йому треба під’їхати кудись, хіба ж вони відкрито признаватимуться? То нехай собі їде, не пересидить домовини.
Дісталися берега річки, вже й на скрижаніле полотно виїхали, тут Максим Ковтяга й примостився в передку саней, бо кінь подужає тягнути по кризі.
— Якийсь чудний ви, батьку,— почулося за спиною.— Правду про вас каже Потурнак.
— Яку правду?
Глянув через плече — якесь недобре, підозріливе обличчя було в цього Федора, що розкарячив короткі ноги на його домовині.
— Й чого було посеред білого дня плуганитися до нас? Аби хто назирці кинувся за вами?
— В кого ж я міг шукати захисту, як не в Онисима? От і повело мене...
— А хто він такий для вас, що до нього?
— Як то хто? Він — Потурнак!
— А дорогу звідки знаєте?
— Від Потурнака.
— Від нього? — не повірив Федір.
— А то ж від кого,— наче аж образився Максим Ковтяга.— Я ж його добре знаю.
— Знаєте добре?
— Авжеж. Бо в кого він мав притулок? — Максим Ковтяга знову обернувся через плече і, зауваживши недовіру на плескатому Федоровому обличчі, мовив: — Потурнак довго мав у мене притулок. І в моєї дочки Марії.. Як не в мене, то в неї, як не в неї, то в мене. За сина став для мене.
— Та що ви кажете, батьку!
— Що кажу? Правду кажу.
— Чудна якась ваша правда, не віриться.
— І не тільки в мене та в дочки мав притулок,— звірявся цьому партизанові Максим Ковтяга. Звірявся, як своєму, як спільникові.— А й також у Калістрата Кописточки переховувався довго.
— У Калістрата Кописточки?
— Еге ж, із Глибоких Колодязів, мій товариш. Я й завів якось уночі Потурнака до Кописточки, в нього хата на околиці, від лісу. Вважай, він у нашому селі й вижив, і порятувався.
Несподівано одземкуватий Федір якось дивно звалився з домовини на лід, звалився на коліна, та відразу ж підхопився, проворно вибіг поперед коня, схопив за вуздечку, аж кінь захропів.
— Стійте! — наказав.
Максим Ковтяга дивився на нього з отетерінням.
— Ви оце все правду мені розказуєте? — поспитав насурмонений із вигляду Федір, ступивши ближче до санок, світячи розбишакуватими злими очима.
— А чого ж неправду? — пробурмотів Максим Ковтяга.
— Чи вас так хтось навчив говорити?
— Навчив? Мене? Хто навчив? Одчепися від мене, хлопче.
— Та не міг Потурнак стільки переховуватися!
— Як то не міг? Переховувався... То на горищі, то в стодолі, а то просто на печі. Я його поїв і годував. І чоботи йому був справив, бо сам шию... Так само ховався в Марії, і в Калістрата Кописточки.
Сонце вже звернуло з полудня, било в очі, й Максим Ковтяга мружився проти сонця. Санки стояли посеред білої замерзлої річки, й могло здатися, що наокіл у зимовій пустелі далеко нікого нема.
— Занедужав у Калістрата весною в сорок другому році, два місяці мертвою колодою пролежав, уже думали, що богу душу віддасть. Але очуняв, оклигав, бо Калістрат напитав якусь бабу-знахарку, ця баба на травах зналася, от і відпоїли.
— Таж здоровий Потурнак!
— Здоровий, хто каже, що ні... Але і в Марії лежав, це вже восени, теж у сорок другому. Теж виходили, Марія лікувала, а то згорів би від жару.
Губи в Федора геть потоншали, очі повужчали, посіріли щоки,— таки не вірилось у почуте, наче обманювали. Та чи став би його обманювати цей убитий горем, згорблений у плечах дід? Але ж таке з доброго дива плеще про Потурнака, що важко повірити, коли добре знаєш, що командир їхній ніколи й ні в кого не переховувався, що в тилу залишений для підпільної роботи, що воює з першого дня війни, слава про нього в їхньому краю прокотилася широка. Та й почуте від цього діда зовсім не в’яжеться з тим, що почув він, Федір, щойно в лісі від свого командира про цього діда. Може, відчуває щось своєю наполоханою душею, може, здогадується, а тому-то отак дурнувато хитрує? Але не схоже, щоб хитрував, якийсь він дуже простодушний, а для хитрощів розум потрібен порский та слизький, наче в’юн, еге ж, наче в’юн, а в старого немає такого розуму, не видно.
— Ой, понабалакували ж ви, батьку!..
А Максим Ковтяга лиш повіками кліпав.
— Дурником прикидаєтесь, еге ж?
— Дурником?.. Яким?.. Чого?..
— А то й не знаєте! — Й лиха погроза почулася в діжкуватому голосі, що гув десь аж у надрах випнутих колесом грудей.— А куди це ви так дивитеся, га?..
Максим Ковтяга, сидячи в санках, дивився на Федора, на його з доброго дива розгніване обличчя. А якої хороби гніватися? И що такого почув, що гнівається?.. И водночас Ковтяга дивився обіч Федора, обіч мишастого коня, бо ген-ген удалині, на білому полотні криги, побачив запряжені двокінь великі санки.
Запряжені двокінь санки хутко наближалися по річці сюди, до них.
Мимоволі Федір обернувся й також умить застеріг санки, які слалися по річці. Він відпустив мишастого коня, важко сів на домовині і якимось незнайомим посірілим голосом наказав:
— Поїхали.
Максим Ковтяга ледь торкнувся лозиною кінської здухвини, кінь рушив, а вже тоді поспитав:
— Куди їхати?
— Чи ви забули, куди їдете? — І, пильно вглядаючи у білу річкову просторінь, зашепотів: — У разі чого кажіть, що я вам збивав домовину... Що їздили до мене в Гориничі... А звати мене Федір Маковій.— Сашко передихнувши, запитав: — Хто ж це їде?
— Либонь, поліцаї.
— Знаєте їх?
— Либонь, брати Куниці... Ще хтось...
— Ну ж, дивіться мені, батьку...
(Продовження на наступній сторінці)