«Гриць Золотесенький» Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Гриць Золотесенький»

A- A+ A A1 A2 A3

Так його звали в селі — Гриць Золотесенький, хоч прізвище мав інше — Грабченко.

А все тому, що в Гриця Грабченка здавна була незмінна звичка: розмовляючи з людиною, називав її золотесенькою. Золотесенькими в нього були і голова сільради ("Я оце, Федоре Дмитровичу, золотесенький ви мій, із такою притичиною..."), і директор школи ("Золотесенький ви мій, та чи я не поважаю вашої каторжної роботи!"), і буфетниця чайної ("Надько, золотесенька, налий мені отієї проклятущої трішки, як у шнурочок"), і всі інші люди на світі. Бо не шкодував Гриць Грабченко свого золота ні для кого, й не вибував цей коштовний метал у чоловіка, либонь, запаси мав безмежні. І, треба сказати, любили люди погомоніти з Грицем — чи не тому, що кожному в глибині душі кортіло бути названим золотесеньким?

Так от, із цієї причини самого Гриця повсюди знали як Золотесенького.

А ще його знали як сількора районної газети. Там його дописи появлялись під заголовками "Вийшли в поле сівачі", "Вийшли в поле орачі", "Гній на поля", "Королеву — квадратно-гніздовим способом", "Пошук резервів — щоденна турбота" тощо. Як правило, Гриць Золотесенький над кожним своїм заголовком трудився дуже сумлінно і найбільшим своїм успіхом на сількорівській нелегкій ниві вважав такий: "Взяв слово — дотримай його!"

Сам Гриць Золотесенький працював обліковцем у колгоспі.

Яким був із себе? Зросту високого, статечний, завжди похмурий. Часто стріпував головою, бо хвилясте смоляне волосся спадало на лоба, затуляючи очі. Коли сміявся, то рукою робив такий протяжний рух, наче витирав носа, й казав: "Хай йому біс!" Любив приставати до різних веселих компаній, тільки зі своїм карбованцем не квапився, очікуючи, що нетерплячі складуться й без нього. Коли мимо проходила славна молодиця, захоплено крутив головою й сам собі підморгував по-парубоцькому.

А мав уже сорок із хвостиком, і той хвостик дорівнював п'яти рокам.

Коли сторож-баштанник застрелив хлопця, Гриця Золотесенького в селі не було, гостював у родичів десь у Човновиці. Проте на похорон втрапив — зібралось чи не всеньке село, вся школа прийшла, грав духовий оркестр — і Золотесенький не міг стримати пекучої сльози, як і всі інші. Хлопця того, Мирона Байдака, він і в обличчя не знав, і з батьком-матір'ю Мироновими тільки здоровкався для годиться, але живий жаль за невинно загубленим життям молодим ятрив йому серце й гнітив свідомість...

Біда сталась учора. Гурт хлопців подався на баштан по кавуни. Вирвали там одного-два чи ні, та наскочив на них сторож, колишній поліцай. За своє поліцайство він одсидів стільки, скільки заслужив і скільки дали, а після відсидки робив у колгоспі біля худоби чи біля свиней, останнім часом — сторожував то в саду, то на баштані. Загледівши хлопців, що заскочили в шкоду, він вистрелив із рушниці, яка була заряджена на кабана.

Гурт дітлахів кинувся врозтіч, а один зостався лежати серед крутобоких кавунів...

Коли страшна чутка поширилась по селу й люди прибігли на баштан, сторожа там но застали, тільки біля куреня лежала покинута рушниця. Байдак-батько, зрозумівши, що його сина вбито, вбито назавжди, схопив рушницю і почав бігати по баштану, шукаючи сторожа, щоб застрелити. Потім кинувся до села. Біг по дорозі й кричав, що покарає вбивцю, що повбиває його дітей так само, як убито його Мирона. То сліпого від горя й ненависті чоловіка перейняли люди, відняли зброю і, погамувавши, відвели додому.

Коли приїхала міліція, баштанника не знайшли ні в хаті, ні в селі...

Після похорону Гриць Золотесенький проходив якраз повз обійстя колишнього поліцая, прозваного Кривулею, бо той накульгував на ліву ногу. Двері зачинено, вікна блимають невидюще, а на подвір'ї сокочуть негодовані й неповні кури. Гриць Золотесенький зупинився й стояв, наче не міг подолати якогось кошмару, що сковував його єство. Ще підійшло кількоро людей із похорону, теж зупинились, їх теж наче вхопили тенета жаху.

Господи, ні за що ні про що взяти і вбити дитину!

Потім Гриць Золотесенький на баштан подався, де Кривуля сторожував. Тут зараз нікого не було, кавуни байдуже вигрівались під серпневим сонцем. Заглянув до куреня — пахло соломою, зів'ялим тютюном. На сірому ряденці лежала цілушка хліба, дерев'яна ложка, валявся перевернутий догори дном засмалений казанок. Гриць Золотесенький стояв на колінах, мовби заглядав не в середину куреня, а в нутро дивовижної істоти, дошукуючись розгадки таємниці...

Під сивуватими серпневими небесами прослався мирний баштан, й тихо було довкола так, що, здається, можна було почути, як у голові народжується думка...

Увечері Гриць Золотесенький зайшов до вчителя місцевої школи Василя Кіндратовича Сорокопуда. Василь Кіндратович саме писав якогось листа. Звів на гостя свої карі очі, які завжди чомусь берегли вираз неприхованої муки, й запросив сідати. В селі він був людиною чужою, працював лише другий рік по закінченні інституту, тому знав не кожного. Щоправда, в несподіваному гостеві таки впізнав Гриця Золотесенького.

— Хазяїв ще нема. — Учитель наймав кімнату в колгоспників, до яких часто навідувався Гриць. І здивовано перепитав: — Чи ви до мене?

Гість стріпнув чубатою головою, по-соколиному гостро поглянув на вчителя й сказав:

— До вас зайшов, так що вже даруйте мені пізні відвідини.

Сівши на стілець, закинув ногу на ногу, склав руки на грудях. Запала незручна тиша — незручна для вчителя, бо не відав, про що можна говорити з незнайомою людиною. Василь Кіндратович був натури доброї, дещо сором'язливий, уникав свіжих знайомств, із жіноцтвом тримався на значній відстані. Він і досі не втратив свого дитячого дару червоніти без видимої причини.

— Я оце, золотесенький ви мій...— глухувато заговорив Гриць.

При слові "золотесенький" Василь Кіндратович зашарівся, мов дівчина, й закліпав повіками.

— ...уже здибався ниньки і з головою сільради, й з директором школи балакав. То Федір Дмитрович мені що? Мовляв, пляма на всеньке село, на об'єктивну дійсність пляма.

Учитель не міг добрати толку — про яку пляму йдеться? Й, болісно зосередившися, стежив за гостем, наче саме поводження його могло дати відповідь.

"Про що він? — мучився вчитель.— Начебто й висловився, а нічого до пуття не сказав".

А Гриць Золотесенький звісив голову на груди (смоляне волосся хвилясто впало на лоб, затулило глибокі поздовжні борозни), задумався. Потім велично випростався, сказав значущо:

— Громадську думку я вже знаю, громадська думка в нас правильна, треба визнати. Ось тільки мені хотілося б поговорити про причини, а також про наслідки.

— Про які причини? — зрештою осмілився обізватись Василь Кіндратович.

Гриць із грізним осудом втупився в учителя, наче хотів утопити його в своєму чорному погляді.

— Ви нині на похороні були? — запитав.

— На похороні? Був.

— Знаєте, кого поховано? — допитувався Гриць, суплячи стріхаті, непримиренні брови.

— Учня нашої школи Мирона Байдака,— слухняно відповідав учитель.

— А вбивцю Кривулю, золотесенький ви мій, знаєте?

— Ні.

— Особисто не бачились?

— Може, випадково й здибалися,— стенув плечем учитель. Він усе ще не здогадувався, що саме привело сюди пізнього гостя.— В селі працюю тільки рік,— наче виправдовувався,— здебільшого в школі пропадаю.

— Значить, не знайомі,— з дивною невірою в голосі мовив Гриць.— Може, й випадково здибались, але не знайомі, так? Правильно я зрозумів?

— Правильно,— слухняно відказав учитель, не тямлячи, чому він мусить відповідати на такі запитання.

— Значить, вважаєте, ніякої вашої відповідальності в усьому цьому немає, так?

— Якої відповідальності? — запалахкотів рум'янцями на дві щоки Василь Кіндратович.— У якому ділі? — І в нападі відчаю посміливішав: — Чого ви сюди прийшли? І хто ви такий, що ведете зі мною подібні розмови в такому тоні? Я не бажаю з вами говорити!

— В якому тоні? — негарно всміхнувшись, запитав Гриць.

— А в такому!

— То ви, золотесенький ви мій, не бажаєте зі мною говорити?

— Не бажаю!

— Зафіксуємо! — Гриць неквапливо дістав із кишені олівець та блокнот, щось записав. Учитель розгублено стежив за ним.— То інтересуєтесь, хто я такий? А районну газету ви, сподіваюсь, як усяка інтелігентна людина, передплачуєте?

— Передплачую. Й що з цього?

— А прізвище сількора Ге Грабченка вам відоме?

— Можливо,— непевно відказав учитель.

— Можливо? — Із погрозливим торжеством у голосі мовив: — Так ось, Ге Грабченко — це я!

— Ви?.. Ви ж Гриць... Золотесенький! — мимоволі вирвалось у вчителя.

— І тому я прийшов до вас як представник преси. То ви таки й справді не маєте наміру розмовляти з пресою?

— Про що ж ми будемо говорити? — здався Василь # Кіндратович.

Гриць Золотесенький значуще зосередився, кутики його вуст опали донизу, ледь-ледь окресливши саркастичну усмішечку. Вміння заломлювати вуста Гриць перейняв у редактора райгазети і робив так тоді, коли "брав матеріал". А "брати матеріал" любив, мабуть, більше, ніж писати,— в такі хвилини відчував свою перевагу над іншими людьми, виростаючи не так у їхніх, як у своїх очах.

(Продовження на наступній сторінці)