— Та хіба це ви? — спитав Онисим Потурнак.
— Та я...— опинився той перед купою гілляччя.
— Хто?
— Та Максим... Ковтяга я...
— Хіба вас не вбили? Мені казали, що вас немає в живих.
— Ой, не вбили...
Іван Смола підступив ближче до них, чатуючи кожен дідів порух, прислухаючись до чудної балачки.
— Марійку вбили... Прийшов тобі сказати... Марії нема.
І, затуливши долонею очі, м’яшкорячи цупкими пальцями обличчя, поза гілляччям вайлувато ступив ближче до Онисима Потурнака. Той, посутенілий на виду, сховав пістолет до кишені ватяних штанів.
— Яку Марію вбили? — поспитав уже не так грізно.
— Та не забув же ти Марію, не забув, пам’ятаєш...
Похитуючись, старий підійшов упритул до Онисима Потурнака, в знемозі похилився на нього, припавши головою до грудей. Здавалося б, Потурнак мав підтримати, обняти, бо старий ледве на ногах тримався, але той стояв із обвислими важкими руками, що стискалися в кулаки.
Іван Смола почувався ні в сих ні в тих, майже нічого не тямлячи з побаченого та почутого, й тепер, здається, лише очікував наказу — що ж йому чинити, бо мав щось чинити.
Старий схлипував на грудях Онисима Потурнака, що стояв із закам’янілим обличчям, а з цього закам’янілого обличчя важкий погляд чіпких очей линув то на Івана Смолу, то по міжгір’ю, то на підошву гори, поточеної вибуртуваними печерами, в яких вони зараз і переховувалися.
— То ви таки добре знайомі?.. Онисиме Карповичу?..— лагідно-вибачливим голосом озвався Іван Смола, переступаючи з ноги на ногу.
Онисим Потурнак пожував довгими губами й нічого не відповів.
У цей же час поміж кущів і появився мишастий кінь, запряжений у санки-розшивні, а на санках — домовина.
— Що це таке? — позвірішав Потурнак, сторопівши від несподіванки.
— Санки... й кінь,— спромігся на слово Іван Смола.
— Та бачу, що санки й кінь! — ще дужче визвірився Онисим Потурнак, різким порухом грудей відштовхуючи від себе згорьованого діда.— Я тебе питаю — що це таке?!
Максим Ковтяга, оговтуючись, пояснив:
— Домовину везу.
— Чию домовину? Куди?
— Свою домовину везу... для Марійки... та я ж казав тобі...
Кінь зупинився біля купи сухого гілляччя.
— Йди на пост, Іване,— наказав Онисим Потурнак.,— Ми з тобою ще побалакаємо.
Іван Смола, перекинувши автомат через плече, подався поміж ялинами, й скоро його постать зникла поміж свіжої хвої.
Онисим Потурнак провів поглядом окоренкувату міцну постать Івана Смоли, прислухаючись до скупих звуків у лісі. Широкі ніздрі гачкуватого носа роздималися, серце в грудях билося прискорено, в антрацитового поблиску очах плескала-ся тривога.
— Значить, ти живий, батьку...
— Краще б не жити.
— А мені таке вже вспіли набалакати... Наче ти богу душу віддав.
— Зі мною душа моя.
— А Марія? Що ти сказав про Марію? Чи мені причулося?
— Марію в криницю кинули... Вбили і втопили Марію.
— В яку криницю?
— Та в яку... Ти воду пив із тієї криниці.
— Хто ж це таку наругу вчинив?
— Хтось уночі... Хіба признається...
— Хто б це міг? А люди що кажуть?
— А що люди?.. Вже не вернеш.— Максим Ковтяга підвів голову й подивився затуманеними очима.— Чим же вона завинила? Перед ким?
Губи в Онисима Потурнака сіпнулися, підборіддя несподівано затремтіло:
— Ти в мене питаєш?
Максим Ковтяга кліпав плаксиво, на кінчику посинілого носа здригалася прозора краплина.
Онисим Потурнак, сутулячись, подався від купи гілляччя, й здавалося, він скоро зникне поміж деревами. Старий Ковтяга дивився вслід... Бо на кого ж йому тоді сподіватися?.. Голова звісилась на груди. На мить здалося, що все чи сниться, чи мариться, бо все це не може відбуватися насправді.
Зашурхотів сніг — це повертався Онисим Потурнак.
— Батьку... Максиме Івановичу, ти чого приїхав? — озвався.
Ковтяга хлюпнув на нього сивою млою очей.
— Чого, питаю, в лісі?.. Отут, де наш загін? Може, й слід привів за собою?
— Та Марія ж... За Марію сказати...
— А домовина?
— Моя домовина... для Марії...
— Й домовину ото повіз до лісу?
Почуваючись ні в сих ні в тих, почуваючись винуватим (а й справді, посеред білого дня притюпачив сюди, а й справді, міг навести на їхній слід, а за ними та й так по лісах довколишніх та селах ганяються, та ще й оця домовина...), Максим Ковтяга відчув, що змушений захищатися, а тому-то несподівано й для самого себе зібрався на силі, його миршаве кістляве обличчя наколющилося.
— Запаморочилося в голові — от і до тебе, горе повело та біда. Бо до кого ще, як не до тебе? Скільки разів, Онисиме, ти казав: "І пальцем не дам нікому торкнути Марію". Скільки балакав: "Марія для мене — як рідна, і Ганнуся — як своя дочка". Скільки разів говорив: "Коли з Маріїним чоловіком щось на фронті станеться — нікому не віддам і дочку її вдочерю"... Чи, може, я вигадую, га?
Тут до них непомітно підійшов геть низенький чоловічок. Ну такий собі чоловічок — зростом із пеньок. І цей одземкуватий пеньок у валянках, які гармошкою грали на його опецькуватих ногах, куца куфайка на огузькуватій постаті. Здавалося, з половину цього чоловічка складала велика та кругла голова з очима косого розтину, з приплюснутим носом, з розплесканими губами. Шия густими сальними складками малиновим сяйвом світилася з розхристаної сорочки.
— Чого він кричить? — озвався цей одземкуватий ценьок, підозріливо глипаючи на Максима Ковтягу й запитально — на Онисима Потурнака.
— Хай покричить, Федоре,— спокійно мовив той.— Хай викричиться...
— Ну, коли таке діло...—.згідливо буркнув Федір.
— Батьку... Максиме Івановичу!.. Говори, чого ж...
— То до кого ж мені було їхати, як не до тебе?.. Горе повело... Думав, що це й твоє горе, а в тебе хоч би сльозина...
— Розучився за війну плакати,— мовив Онисим Потурнак.
— Герої не плачуть,— докинув низенький чоловічок, який не стояв на місці, а весь час тупцював довкола них, заходячи то спереду, то ззаду.
У Онисима Потурнака було холодне, рішуче обличчя людини, яка звідала бур не тільки в житті, а й у душі своїй пережила ще важчі.
— Значить, так, батьку... Максиме Івановичу... Марія — золота душа. Але ж війна не вибирає, всіх косить, а коли й вибирає, то саме такі золоті душі... Марія — на совісті війни... Та про яку там совість війни й казати!
Максим Ковтяга слухав і, либонь, нічого втямити з почутого був не годен, суплячись куцими бровами, а вони й не супилися, надаючи його обличчю розгубленого й водночас кумедного виразу.
Одземкуватий чоловік тупцяв довкола них, поглядаючи на Онисима Потурнака очима відданими й захопленими.
— Війна ще огризається,— мовив той,— наче скажений звір, але цей скажений звір уже скоро загине від наших рук...
Максимові Ковтязі чомусь здавалося, що то й не Онисим Потурнак говорить, а хтось інший, той, хто сховався й сидить у нього всередині. Ото хіба що голос у них схожий, а насправді хтось таки інший, інший,— і він навіть пильно раз і вдруге заглянув Онисимові Потурнаку до рота, де за частоколом зубів і сподівався вгледіти отого іншого, бо мав би хоч трохи виглянути, бодай дрібненькою дещицею виказати себе.
— Карателі оскаженіли, всякі зондеркоманди несамовитіють... Чули за Нову Греблю? Палять, не жаліють ні дітей, ні старих. Та й за мою сім’ю, либонь, не забули? Старих моїх батька-матір побили, дітей із жінкою в хаті спалили живцем. За мене, значить, спалили, бо хтось виказав. А хто виказав? Таки ж свої виказали...
— Ми до них ще доберемося,— докинув Федір, мнучи та мнучи довкола пухнастий сніг.
— А таки доберемося,— гуркнув жорновими звуками голосу Онисим Потурнак.— І коріння їхнього не залишиться на нашій священній землі. І поквитаємося, батьку, за твою Марію. За твою і мою Марію. За старим нашим слов’янським звичаєм — око за око і зуб за зуб... А ти правду сказав, що Марія для мене за рідну була.— І звернувся до Федора: — Ти про цю жінку чув щось?
— Либонь, не чув,— покрутив той головою.
— Про таких після війни пісні співатимуть, легенди складатимуть, такі після війни оживуть у пам’яті народній...
Говорив неквапливо, впевнено, твердий голос погуркував, а Максимові Ковтязі все здавалось, що то хтось інший говорить, заховавшись у круто випнутих грудях Онисимових, і ось зараз той інший хоч трішечки визирне з-за частоколу міцних, ледь пожовтілих від тютюну зубів. Але слухав би й слухав, якби тільки зоставатись тут, у лісі, якби тільки не повертатися в Глибокі Колодязі, де знов доведеться побачити, що ніщо не приснилося, не примарилося.
— І я ніколи не забуду її добра, й твого добра не забуду, Максиме Івановичу. От ти не партизан, еге ж? Скажімо, як от оцей Федір,— і поплескав по плечу опецькуватого чоловічка, який сягав йому до пояса.— Але скільки ж ти допоміг нам, і Марія багато допомогла... Чи не за цю допомогу її скарали?.. А за тобою часом не чатують?
(Продовження на наступній сторінці)