«Саййора» Євген Гуцало

Читати онлайн повість Євгена Гуцала «Саййора»

A- A+ A A1 A2 A3

Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб, паляниця, — хто буде жмуриться?

Того ранку ти сидів у шелюзі над річкою. Вода сивіла молодесеньким дзеркалом, а на його поверхню наче хтось подихав: то хмари з високого неба видивлялись у дзеркалі на свою вроду. Враз поплавець сіпнувся — і вже за хвилю ти, десятирічний, знімав із гачка своєї вудочки чималенького підлящика.

— Ось так, — усміхаючись, мовив, коли зловлена риба впала на зелену траву й забилась, виблискуючи срібними боками.

Поки дістав із сірникової коробки свіжого черв'яка, поки начепив на гачок і закинув вудку, поки обернувся — й очам не повірив: із шелюги вийшло лисеня й тепер підкрадалось до риби. Ти спершу хотів закричати погрозливо, хотів на ноги скочити, щоб наполохати хитро го злодюжку, та стримало щось. Напівобернувшися, стежив, як лисеня, витягнувши продовгасту мордочку, скрадливо переставляє лапками, як видовжило шию, а спину ледь-ледь опустило до землі.

Яке воно було, це лисенятко? Оченята поблискували круглими тривожними горішками, а тьмаво-каштановий писок його теж наче по-свічувався, принюхуючись до повітря. Лисеня вмить сподобалось тобі, й тепер хотів побачити тільки одне: як підкрадеться до риби, як ухопить її в зуби, як тікатиме.

Голодний маленький пройдисвіт із випуклими оченятами й прищуленими вухами вже був зовсім близько від підлящика, та вмить під ліктем у тебе тріснула галузина, й лисенятко раптово з чотирьох лап скочило назад.

— Та не бійся, — якомога ласкавіше обізвався ти, бо стало жаль, що лисеня злякалось.

А воно, витягнувши розумну мордочку, дивилось насторожено й очікувально.

— Пригощайся уловом, я ще спіймаю, бо маю легку руку. Навіть батько каже, що я везучий. Звідки ж це ти добилось до річки? Чи не з Білої Балки? Там, кажуть, лисячих нір наточено цієї весни!..

Лисеня уважно прислухалось до твоєї мови і, здається, розуміло, бо в очах мерехтіло тямковите світло. Ти спробував звестись і ступити до риби, у цю хвилю лисеня відбігло ближче до шелюги. Зупинилось під кущами і стежило. "А може, — подумалось, — воно не саме, може, прийшло сюди зі своєю матір'ю — лисицею? А якщо їх ціла зграя сховалась у шелюзі?"

Узяв підлящика в руку і легким рухом кинув лисеняті. Воно спершу сахнулось, уже, здається, і в кущах зникло б ось-ось, та, либонь, зрозуміло, що йому дано гостинця. Зрозуміло та й, обернувшись, позирало на тебе. Потім метнулось до риби, що лежала неподалік, схопило зубами і проворно побігло в шелюгу.

Зацікавлений, ти подався слідом — куди воно дремене?

За кущами слався моріжок, порослий високою травою, і зараз лисеня мовби пливло по її хвилях, тільки виставивши хвоста над поверхнею та гостру мордочку. А в зубах поблискувала срібна рибина.

Таки до Білої Балки побігло; значить, і справді там у них наточено нір цієї весни... Лисеня ще раз майнуло — і пропало в густій конюшині на схилі горба. Ти якусь часинку стояв на місці, мовби сподіваючись іще раз побачити непрошеного гостя.

Коли до річки повернувся, коли перевірив наживку й знову закинув вудку у воду, то здалося: щось шеберхнуло ззаду. Не інакше, як хитре лисеня знову повернулось! Та то тільки, виявилось, горобці надумали чубитись...

Зловив окунця, ще одного підлящика, краснопірку, та чомусь не радів із тієї риби, як раніше. А думалось тобі про хитре лисенятко, і все стояло перед очима, як воно, витягнувши мордочку, поблискуючи оченятами-горішками, крадеться до риби на траві.

— Давайте вилічатись! Вилічатись!

— У солом'яного діда!

— У вовка голодного!

— У бузька і жабу!

Завжди виходить так, що вилічає Шило. Збираються кружкома, а він випихається наперед і, хоч ніхто його не просив, починає вилічати. Меткі бузинові очиці пострілюють у хлопців і дівчат, гостренький ніс при кожному русі теж, здається, пострілює, а карлючкуватий палець стрибає по обличчях, мов прудка сорока.

— Еники-беники, — хутко проказує Шило, наче сухим горохом сипле, й тицяє пальцем спершу на себе, далі на тебе, бо ти стоїш поряд. — їли вареники! — й показує на Гнідаша, котрий страх як любить вилічалки, відчуваючи їхню таємничу незбагненність, та на Катрю показує, без котрої, либонь, не обходиться жодна гра, жодна забавка. — Еники-беники! — тріщить сухий горох у голосі запального Шила, й палець його владний впивається в обличчя рябого Мурашка, який зачаровано зорить на той палець, далі проворно показує на себе. — Кльоц! — скрикує Шило, показуючи на тебе, і бузинові ягоди його очей мовби випромінюють темне погрозливе світло.

Хіба ж угадаєш наперед, хто вилічиться першим?

— Вийшов хороший матрос! — голосом всевладного чарівника закінчує Шило вилічалку, і палець його впирається в рябого Мурашка.

Мурашку зазвичай ніколи не таланить, а тут — "вийшов хороший матрос" та ще й першим! Кожна віспинка на лиці займається радістю, він уже перевертом, наче клубок вогню, покотився по траві, а тим часом Шило вилічає далі, тим часом похапливий голосок його тріщить, мов горох у підрешітку з цупкої овечої шкіри.

І вже вилічився Гнідаш, за ним Катря "вийшла хорошим матросом"...

Зостались двоє — ти і сам Шило. І вже ти не сумніваєшся, що хитрий Шило неодмінно вилічиться, бо ще ніколи так не траплялось, щоб той не вчинив по-своєму.

Зрештою, регочучи, Шило приєднується до гурту, а ти зостаєшся бузьком. Бузьком, то й бузьком! Інші, звісно, обертаються на жаб. Кожне стає навкарачки і так на чотирьох лапах скаче геть, щоб ти, бузько, не зловив. А ти задираєш одну ногу, береш її в руку й на другій нозі стрибаєш за жабами.

Найлегше зловити неповороткого Мурашка або забарну Катрю, котра кумедно вдає з себе справжню жабу, але ти намірився зловити самого Шила. Тільки вдаєш, що женешся за Кат-рею, а насправді хочеш влучити слушну мить, щоб упіймати вредного Шила.

І, здається, ця мить настала. Перемінивши ногу, ти стрибаєш слідом за Шилом, а той, бачачи, що ось-ось попадеться, вже не скаче, а відірвавши руки від землі, біжить навзгинці.

— Не за правилами! — кричиш ти.

Проте Шило вже од біг убік, тепер скаче на чотирьох. Що зостається діяти тобі, натомлено-му і скривдженому? Тим більше, що Катря сама в руки проситься, так їй кортить побути бузьком! І ти ловиш дівчинку, й вона щасливо сміється, і вже вхопила ногу в ліву руку, праву задерла, махає, наче крилом. Уже вона бузько, ось зараз усіх жаб половить, хай стережуться!

Тобі весело скакати на чотирьох, тікаючи від Катрі, а коли вона поженеться слідом, ти не побоїшся і в воду залізти: хай спробує зловить у воді! Чи то ти скачеш, а чи земля так навстріч стрибає? І верби, і явори? І сонце теж угорі стрибає, сміючись золотим усміхом? Гарно бути прудкою жабою, гарно тікати від Катрі! Таки не здожене тебе, таки не торкне рукою-крилом, щоб тим усевладним дотиком знову обернути тебе на бузька!

І раптом біля кущика завмираєш, здивовано задерши голову. Бо на шляху стоїть якась дівчинка, що появилась тут несподівано. Дівчинка незнайома — не те що не з вашого кутка, а й, здається, не з вашого села. Ти повільно випростуєшся, і в цю мить Катря торкає тебе рукою-крилом і радісно кричить:

— Бузько! Ти бузько!

У незнайомої дівчинки смагле обличчя, рівний ніс, чорні брови. Сливові очі дивляться насторожено, хоч і без страху. Довгі заплетені коси по шиї спадають на спину. Дівчинка зодягнена в яскраве смугасте плаття, з-під якого виглядають червоні шаровари.

— Ти хто? — цікаво запитуєш у неї.

Діти, забувши про гру, збираються довкола незнайомої дівчинки. —

— Саййора, — помовчавши, відказує вона. Голос звучить м'яко й лагідно, а в сливових

очах мерехтить живе тепло.

— Хто? — дивуєшся ти.

— Мене звуть Саййора, — так само поважно відказує дівчинка. І вмить її смагле обличчя поймається усмішкою.

— Хочеш із нами грати в бузька і жаб? — питає Шило.

— Я не вмію.

— Швидко навчимо. Ось я буду вилічати...

— Мене вдома чекають, — заперечливо каже дівчинка.

— Ти хоч подивись, як ми граємося, — озивається Катря. Й на інше перескакує — на те, що не дає зараз спокою ні їй, ні хлопцям: — А звідки ти?

— Ми вчора приїхали з Узбекистану.

— Ага, з Узбекистану, Шило так, наче стверджує почуте.

— Аз ким ти приїхала? — допитується Катря.

— З батьком і з матір'ю. І прізвище моє Кравченко.

— Саййора Кравченко? — недовірливо перепитуєш ти.

— А приїхали ми в гості до баби Степаниди. Я тепер на канікулах... То я пішла, бо мене вже чекають удома.

І Саййора стала повільно віддалятись. Усі дивились їй услід, забувши про гру в бузька та жаб. Дві чорні коси здригались на спині у Сай-йори, голову тримала рівно, а ступала твердо, мовби все життя тільки й ходила по їхніх сільських стежках, по їхній зеленій землі. Дійшовши до обійстя баби Степаниди, вона спинилась на коротку хвилю, усміхнулась непорушній дитячій ватазі і зникла за ворітьми.

І її несподівана поява на моріжку, й ім'я її, яке раніше не доводилось чути, й те, як старанно вимовляла слова, як дивилась уважними очима, як трималась, — усе було загадкою і таємницею. Навіть було загадкою і таємницею те, як віддалялась, як зникла за ворітьми баби Степаниди.

І все те слід розгадати.

(Продовження на наступній сторінці)