«Підопригора» Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Підопригора»

A- A+ A A1 A2 A3

Танас Підопригора, присівши за вербовим пеньком, підглядає за сірою чаплею, що завмерла на мілководді. Пеньок стримить на самісінькому березі, й Підопригору вже, либонь, з півгодини не полишає надія, що чапля наблизиться, і тоді він, нарешті, зможе добре роздивитись її.

У чаплі чорні смуги обіч голови, і її смішний, страпатий чуб 11 а потилиці теж чорний, наче виваляний у свіжому болоті. Довга чаплина шия біліє, чистісінька, бо, мабуть, старанно вимита. Чапля мовби вгрузла, піддерши одну ногу, й так чудно бачити її на тоненькій другій, од якої падає на воду хистка тінь.

Мабуть, чекає на дрібну рибу. Але ж могла б і не чекати, хай би наблизилась до берега — тут oгo скільки жаб! Хай би ловила жаб, а Підопригора вже зумів би роздивитись чаплю, особливо її віддуте воло, схоже на велику торбу.

Торба ота найдужче й цікавить Танаса Підопригору. Хлопці кажуть, ніби чапля назбирує в неї стільки риби й жаб, що дорослий чоловік ледве й підняв би її* з тією здобиччю. Та й хіба не збиратиме, коли сама любить поїсти, і пташенята-чапленята теж просять.

Завмерла на одній нозі — й не зворухнеться! Може, не бачить риби у воді? То хай би вийшла на сухе, ось побіля пенька скільки всякої комашви снує-вовтузиться. А ген і поле неподалік, упіймала б ховраха чи мишу.

Не чує чапля мовчазних благань Танаса Підопригори, не здатна втямити, як ото йому зблизька кортить побачити її торбу. Танас обачно зводиться і, ховаючись поза лепехою, починає наближатись до загадкової птахи, що вже не перший день во-рушкає його уяву. Чапля спершу не помічає Підопригору, далі опускає підігнуту ногу у воду, проворно ступила раз, удруге — й крила її так важко черкнули повітря, аж зітхання розляглось.

Тоді Танас Підопригора випростався на повний зріст і закричав услід чаплі:

— Тікай, тікай зі своєю торбою, бо всю рибу відніму!

Чапля, мабуть, розчула погрозу, бо, низько летячи, за стіною очеретів зникла. Там у неї гніздо. Підопригора вистежив, знає. І жаль стає, що наполохав сіру чаплю. Чи так йому вже потрібна торба ота? Чи наловлена риба?

Луки зеленіють, цвітуть, міняться сивастими полисками в сонячному промінні. Підопригора, вийшовши на берег, одразу забуває про чаплю й дивиться на луки так, наче очі йому щойно розвиднились на цю красу. В груди б'є дух різнотрав'я, теплі пахощі квітів хмелять, дурманять; гострокрилі ластівки туди-сюди носять свій перлистий щебет, сіючи щедро й безтурботно на став, на луки, на Підопригору; а в небесах порозцвітало бузькового вогню більше, ніж Танасові доводилось бачити на землі за всеньке своє життя.

За вербовим пеньком бере мішок перкалевий, у якому вже є трохи назбираного цвіту лікарських рослин, і йде, дивлячись під ноги. Ось тимофіївка лучна, ось лисохвіст, ген мітлиця собача, стебла грястиці,— читає Підопригора розгорнуту книгу рідних луків, і кожна рослина озивається до нього своїм голосом. Ось болітце трапилось, а в ньому ген скільки сосонки, і жовтець росте, і листя плавуна видніє, і жабурника. Колись у цьому болітці такий славний чорногуз трапився Підопригорі, що він, у траві сховавшись, мало не півдня за красивою птицею стежив, поки чорногуз усіх жаб тут виловив. Тоді виловив, а зараз повнісінько знову розвелося, ген як скачуть...

Проскурняк тут густо порозростався, ще не цвіте. Восени Танас прийде сюди неодмінно, накопає багато коріння проскурняка. Щоб землю обмити з нього, то й далеко ходити не доведеться — вода поряд. Ген білокопитника кущі, вже поодцвітали десь на початку весни. Можна б нарізати листя, якраз пора, воно ще не покрилось буро-іржавими плямами, та Підопригорі нині не до білокопитника, як і не до дяглиці, що ген нидніє біля вільхових заростей.

За вільховими заростями починається балка з пласкими схилами, по яких ростуть молоді дубочки, берізки, берести. Зійшовши вгору, Танас спиняється та й, обернувшись назад, розглядає широкі луки, дзеркальні заводі ставу, що розіллявся поміж рогози та очерету, й почувається так легко, що візьми розкриль руки — й полетиш!

Як тут, у балці, буйним килимом виткалась мати-мачуха! (гарні травники в їхньому селі називають ці квіточки ще біл-пухом, або ранником. Підопригора, ставши на коліна, починає зривати молоденьке листячко, покрите знизу дрібненьким білим волоссячком, і складає до окремої торбини. Гудуть над ним джмелі, в траві снує море комашви, ген ховрашок майнув і ю схилу і, ставши на задні лапки, пискнув, хутенько шаснув у нірку. Підопригора помічає все те краєм ока, а слухняні пальці не стомлюються рвати листя біл-пуху, торба наповнюється, в неї гладшають боки, невдовзі й зовсім круглими стали.

Підопригора схилом балки йде ближче до гайка — й перед ним уже розіллялись квітучі озерця приворотня. Танас дістає із перкалевого мішечка ще одну порожню торбину й заходжується зривати руками жовті тугенькі квіти. Скоро вже весь пахне приворотнем, духом його просякнутий—і долоні, й рукави сорочки, й груди. Міцний запах пижмовий стоїть у ніздрях, у горлі, що впору й задихнутись.

Е-е, тут, у балці під гайком, воля, вітерець, простір, а от на горищі в Підопригори, де сушаться трави, листя, цвіт, стебла, коріння, стоїть таке дурманне тлумовисько запахів, що голова йде обертом. Кожна лага, кожна лата, кожна щілина ще з минулого року просякли їхнім духом, а вже цьогорічний взяток який у Підопригори великий! Там і пижмо сушиться, назбиране в полі; і барвінок синенький, нарваний за городом, висить у мішечку; і зозулин цвіт є — позавчора ходив у старий вільшаник, то приніс; багато баранчиків, уже висушених, теж є на горищі — весною в лісі назбирав. Є інші трави, інший цвіт, і всі вони так тонко пахнуть, що в негоду, коли надвір не поткнеш носа, Підопригора залазить на горище, і йому здається, наче опинився на безмежних луках за селом чи в лісі весняному.

Скільки вже здав лікарських рослин до районної аптеки, а ще більше здасть, бо літо стоїть у розповні, бо поле, річка та гай кличуть Підопригорудо себе, щедро віддаючи свої скарби. Ще трохи йому постаратись — і здасть стільки, що якраз вистачить для перемоги в районному змаганні, де приз — поїздка в табір до Чорного моря.

Танас іще ніколи не був далі сусіднього села Човновиці (там вони з батьком минулої осені купували діжку під квашені яблука), і весь світ йому поки що увижається чи то великим лугом, що починається в них на околиці, чи то безкраїм полем, що прилягає до того лугу.

Так попасом наблизився до замшілого валуна, довкола якого поросло терном, і тут із-під каменя, пискнувши тривожно, вилетів боривітер. Сів на терновій гілці і — рудявий згори, буро-вохристий знизу, сіроголовий — стежив за Підопригорою. Мабуть, тут у боривітрів гніздечко сховано, тому-то й непокоїться, попереджає своє сімейство. Авжеж, сімейство, бо вже пора пташенятам вилупитися з яєчок Ще малі, не обійдуться без допомоги старших, літати не вміють.

Гаразд, міркує Підопригора, обмину камінь, хоч, може, тут і найбільше росте приворотня. І тільки Танас позадкував, як боривітер зірвався з тернини, пролетів над самою головою, щось прощебетавши вдячне. Мабуть, подався за якоюсь ящіркою неповороткою або за комахами та ще й спасибі каже Підопригорі, що розбудив та нагадав.

О, чорнокорінь синьо зацвів, квітки в завійках густих, на стеблі одне та друге волотисте суцвіття. З кореня можна б добути червону фарбу, та зараз Підопригорі не до чорнокореня, його в районній аптеці не приймають. Якби там усе брали, то давно вже переносив би їм весь луг і поле, та не беруть усе, а тільки на вибір.

Сонце покотилося з полудня, можна б зі своїм багатством і додому йти, але Підопригорі так добре тут, що ноги не хочуть нести. Поклав побіля себе торбинки з цвітом та листям, сидить і слухає, як пташки виспівують, принюхується, як різнотрав'я пахне, дивиться, як усілякі кузочки біля ніг заклопотано вовтузяться.

Нікогісінько й нічогісінько в білому світі не боїться Підопригора — з жуками та мурахами він у дружбі, птахів не кривдить і їхніх гнізд не руйнує, на зайців пасток не ставить. Знає, як порозумітись із жалкою кропивою, вміє підглянути, як мале зозуленя викидає з гнізда яйця пташки, що його висиділа;

прохарчується в лісі влітку і восени, та й у лузі не пропаде з голоду — квасцю нарве, дику моркву знайде.

Весь білий світ Підопригорі за вірного товариша, бо й сам Танас йому за друга.

Узявши, нарешті, свої скарби, поволеньки рушає Підопригора додому. Гайок не хоче відпускати, манить затишком, і балка хоче втримати приворотнем, біл-пухом, чемерицею та ще всякою всячиною, однак пора Танасові, пора, вже ген-ген із полудня.

В березі стоїть човен, а в човні сидить дядько Овдій, їхній сусіда через вулицю. Сидить у човні й ладнає снасті, видно, на рибу збирається. Дядько підводить чорне своє, наче вугіллям намальоване, обличчя і пильно дивиться на Підопригору, що з горбинками наближається по берегу Під тим чіпким поглядом Танасові ноги, які йшли собі, йшли, зненацька зупиняються, мовби вгрузають у теплий пісок

— О, ти ніде не пропав,— здивовано озивається дядько Овдій. Наче сподівався, що таки пропав, а тепер навіть розчарований.— Там батьки за тобою побиваються.

— Ось я,— каже Танас хрипко, бо раптом пересохло в горлі. Дядько Овдій такий умілець, що, здається, зловить рибу й

там, де перестала водитися з позаминулого року. І в ятір йому стільки йде карасів та пліток, линів та коропів, скільки іншому рибалці, може, за цілісіньке літо не зловити.

Дядько вже давно обіцяв Підопригорі покатати на човні аж там, де килимом по воді виткалось латаття біле, де неподалік зорять у небеса розплющеними очима глечики жовті. Може, тому ноги і вгрузли в пісок, що Танасові згадалась дядькова обіцянка?

(Продовження на наступній сторінці)