Раптово з очей Васькових бризкнули сльози.
— Та відступіться ви,— пробубонів Максим Ковтяга, але його ніхто не почув.
Гармошка наче впилася своєю музикою, закунявши на круглих колінах у Федора Маковія.
— Може, тобі, дитино, краще назад на небо? — стояв перед Васьком хурою сіна дядько Захар.
Здавалося, зараз у Васька очі двома жар-птицями спурхнуть із-під брів і в несамовитому безсиллі почнуть битися по тісних кутках хати, під її низькою дерев’яною стелею, щоб вирватися на волю білої зими, що так ласкаво заглядала через вікна.
В’юном обминувши дядька Захара, він шаснув до столу й худими рученятами почав смикати за груди Стасюка Кирила, намагаючись відірвати його від сестри. Сидячи на ослоні, брати Куниці втішалися голосним реготом.
— Не віддам! — тонко дзигонів голос у Васька.
— Як то не віддаси? — здивувався дядько Захар.— То ти не хочеш щастя своїй сестрі?
Впавши головою на стіл, Галя плакала.
,— Ніколи... Ніколи... Не віддам...
Раптом широкий, наче стодола з необмолоченими снопами, дядько Захар за комір піджачка, за ремінець штанів — і відняв хлопчину від непохитного та незворушного Кирила Стасюка, який погладжував дівчину по спині, мовби до нього й не сікалося оте зінське щеня.
И тут Максим Ковтяга, не тямлячись, ступив од порога, простягнув руки до хлопчини, що дригав ногами під дерев’яною стелею:
— Пусти дитину...
Горбоплечий, телеватий Захар стуснув ліктем старого в живіт, того обпекло гострим болем, перехопило подих. І в цей час Галя вихором вихопилася з-за столу:
— Пустіть, дядьку!
Смикнула за ноги Васька, той гупнув на долівку. Федір Маковій пружно звівся з корячкуватого стільчика, аж перевернувся стільчик, і обома руками тримав гармошку, наче зброю, з якою ось кинеться в бійку.
Брат і сестра стояли посеред хати в тому людському шарварку, обоє перестрашені, обоє гарні спаленілою юною вродою, і, здавалося, той вогонь, яким сповнені їхні серця, ось-ось вирветься, вони спалахнуть, заполум’яніють.
— Звірі!.. Всі ви звірі! — з ненавистю проказала Галя.
— Ти ж диви які вчительські діти! — з добродушною, м’якою люттю мовив дядько Захар.— Навчилися!.. Гордують!.. Ви в нас погордуєтеї
— Звірі!—тремтіла Галя.
— Та який із мене звір, Галю? — спроквола озвався Кирило Стасюк, потягуючись могутнім тілом.— Та якби я тебе не любив, то хіба вдруге навідався б? А ти не хочеш пошанувати своїх гостей.
— Та вас і сира земля не пошанує!..
— Галю, ти зовсім зсунулася з глузду, а я ж тебе люблю, і ніхто вже тебе так не полюбить, як я.
Галя — в самій приношеній блузці кацавейці, в стьобаній в вовняних панчохах, але без взуття — смикнула Васька за руку, тягнучи до порога. И не встигли вони отямитись, як обоє прожогом шугнули за двері в сіни.
— Куди вони? — озвався Максим Ковтяга.— Обоє ж вони босі... Діти...
— Босі? — засміявся старший брат Куниця.— То нехай погріються на снігу.
В шибках майнули їхні постаті.
—— Галю! — ревнув Кирило Стасюк, аж глина посипалася зі стелі, а на миснику дзеленькнула миска.
Всі в хаті зворохобилися, зчинилася колотнеча, і, сопучи, лаючись, посунули через сіни на подвір’я, заодно вимівши з собою й Максима Ковтягу.
Федір Маковій зостався сам у хаті, прислухаючись до гамору надворі. Що ж, нехай ідуть, а він зостанеться тут. Був уже певен, що, вскочивши в халепу, несподівано, дякуючи цим дітвакам, і вискочив. Отже, порятується. Нехай тільки вони всі відринуть із подвір’я, а потім він уже знайде вихід із пастки, в яку його послав чи то Онисим Потурнак, чи то доля завела...
Але тут під чиїмось кулаком загриміло вікно, задеренчала рама:
— Гей, музикант!
А що той забарився, знову шибка брязнула, а за шибкою гаркнуло:
— Агов, оркестр!
І коли Федір Маковій вибрався надвір, то Михайло, молодший із Куниць, по-дружньому гупнув його кулаком по спині:
— Забув, що гармошка не твоя?
За яблуневим садком іскрилась на сонці дорога, а по дорозі віддалялися дві постаті — Галя вела за руку малого Васька.
— Босі ж, ну, босі...— мучився Максим Ковтяга.
— По конях! — заметушився дядько Захар.— Усі по конях! Доженемо — й посадимо на санки.
— И ви з нами! — роззлостившись та від злості звуглівши губами, Василь Куниця тицьнув пальцем і на Маковія, і на Ковтягу.
Зашпортуючись у снігу, посідали на санки, рушили дорогою навздогінці за втікачами, які віддалялися.
— Грай! — загорлав Кирило Стасюк, правлячи передніми саньми, де притаковився весь їхній п’яний гурт.
І Федір Маковій слухняно заграв, хрипкий голос гармошки шарпнувся, принишк, шарпнувся ще задьористіше.
Ген попереду Галя озирнулася на цю музику, побачила їхню кінну погоню і, смикнувши Васька за руку, пішла хутчіш.
— Гей| горлице! — ринуло з сапкого реготу.— Стій!
А вони вже бігли, тікаючи.
— Скрізь тебе зловимо, пташко!
А вони й справді скидалися на двох пташок, яким не втекти, не порятуватись.
— І будеш ти наша, пташко-солодашко!
Поліцайські сани бігли дорогою, везучи регіт, хміль, страх, зброю, везучи якусь незбагненну сліпу невідворотність' і неминучість.
Знагла Максим Ковтяга зупинив свої санки, й мишастий кінь став, а Федір Маковій, сидячи на домовині, заглушив гармошку й запитав спопелілими сірими губами:
— Ну, чого?..
Ґолова в облізлій шапці впала на груди у Максима Ковтяги:
— Все, не можу... А ти грай...
— Уже награвся.
— А я не можу дітей цькувати... Діти не звірі...
Якийсь лемент линув із передніх саней, кричали щось до них, мабуть, вимагали музики, бо тільки ж музики й не стачало на цьому сватанні...
Було видно, що ось-ось п’яний жених зі своїми п’яними сватами настигне втікачів,— і раптом Галя звернула з дороги, потягнула Васька в рів, занесений снігом. У рові трохи поборсалися, далі подерлися через зарослі дерези і, місячи невзутими ногами снігові замети в чиємусь садку, побігли поміж дерев, далі з садка вискочили на город, залишаючи на городі рвані сліди.
Звідкись понад селом майнуло жіноче, розпачливе:
— Ой, іроди... ой, дітоньки... ой, боженьку...
Голос той жіночий тремтів гострою, нелюдською мукою.
Гримнув постріл. То п’яний жених Кирило Стасюк пальнув із карабіна понад садком, у небесну блакить, пальнув для постраху та й із хмільних веселощів, які бунтували в грудях.
Галя з малим братиком своїм уже перебігли город, уже їхні хапливі напружені постаті видніли за вишнями, що чорніли від безкрайого поля. Невже побіжать у поле, у зимову безвість? Але ні, діти бігли поза городами, все віддаляючись, уже скоро мали й зникнути за горбком на околиці.
Понад селом линув жіночий розпач:
— Летіть, лебедятонька... летіть, пташеняточка...
День для Максима Ковтяги знову потьманів, бо й з очей сочилися сльози, як ото сік сочиться навесні з надрізаного дерева.
З гострим посвистом полозків підкотилися поліцайські сани.
— Де музика? — надщербленим металом задзвенів голос Василя Куниці, старшого з братів.— Чому заснула гармошка?
Федір Маковій понуро сидів на домовині, спідлоба глипаючи.
— Якби музика, то не впустили б дівку,— сапко сапав роззявленою пелькою дядько Захар.— А так без музики — впустили... То який же ти музикант? А обіцявся бути музикантом.
— Віддай гармошку! — раптом ревнув Кирило Стасюк, зсовуючись із саней.
— Віддай! Віддай! — закричали обидва брати Куниці.
Федір Маковій похмуро простягнув перед собою гармошку, мовляв, беріть, але Кирило Стасюк, розпасіювавшись, наче не помічаючи гармошки, репетував:
— То ти навмисне забрав гармошку! То ти навмисне не грав! Через тебе упустили Галю!
— Бо саботажник! — в три горлянки, наче в одну, видихнули всі Куниці — і два брати, і їхній дядько.
Кирило Стасюк подався до гармошки, навалюючись на .Федора Маковія, підминаючи під себе, а що той стусонув напасника гармошкою, то хряпнув дражливий, подертий звук, і брати Куниці зверескнули:
— Гармошку трощить!
І тепер вони всі навалилися на Федора Маковія, стягнувши разом із домовиною на дорогу. Той поривався звестися зі снігу, зводився навпомацки, та його били руками й ногами, били прикладами, і скоро коротке Федорове тіло тільки сіпалося на дорозі поміж санками та домовиною, а на снігу червоніли плями крові.
Максим Ковтяга намагався хапати їх за лікті, але кілька разів йому зацідили то в зуби, то в живіт, і він, опинившись у заметі, лише надсадно дихав, відпльовуючись.
А коли трохи розвиднилося в очах, виборсався з замету, почовгав до того юрмовиська, що колотилося поблизу, хекало, сопло. Погойдуючись, хотів просунутись у мішанину тіл і таки просунувся, захищаючи Федора Маковія, заступаючи його.
— Знову цей дід... І куди ти лізеш?.. У чому й дух тримається, нема по чому вгріти добряче... Ану геть!
Але Максим Ковтяга вперто ліз до розпростертого, непорушного тіла.
— Це ж людина,— хрипів.— Нащо людину так бити?
—і А за гармошку.
— Вже мене краще вбийте, ніж його так б’єте.
(Продовження на наступній сторінці)