— Ну то май!
І його раз та вдруге огріли кулаками по шиї, аж сперло подих, і він зіпав, ухопившись руками за живіт.
— Як же... я... тепер... успію... на похорон...— ледь говорив, бо рот йому рвався від болю, обпікало болем.
— Нащо тобі ще квапитися кудись, коли тут матимеш, і квапитись нікуди не треба.
И від ударів підкошеним снопом Максим Ковтяга зламався в попереку та й звалився донизу, прикривши своїм витіпаним тілом Федора Маковія.
— Ой, боженьку... Де ти, боженьку... Чи ти є, боженьку...
Марилося чи справді чулося? Отой голос ледь долинав до
тями, сяяв пачіскою витіпаних конопель, струмував їхнім далеким сяянням, але якимось таким безмежним та далеким, наче не було того голосу.
— Зглянься, боженьку, бо мусиш зглянутись, коли ти є, боженьку... а коли немає, то однаково зглянься, боженьку...
Голос переливався, мерехтів, іскрився, наче дощ ясного сонячного дня, коли спалахує і горить кожна дрібна краплина, ллється з неба рясне й радісне цвітіння, кожен дрібненький дощовий квіт горить летючими пелюстками.
— Зійди, боженьку, з неба на землю... та подивися, що тут на землі коїться... та дай раду, бо не дадуть без тебе ради...
Може, й не голос мерехтить і сяє дощовим цвітінням із неба, а з далекої казки-приказки прилетіла жар-птиця, й варто лише простягнути руку, щоб дістати її, а дістанеш — і тоді голос той не обіч звучатиме, а ввійде в душу твою, й душа твоя засяє голосом самого сонця...
И не стало ясного цвіту-голосу.
Хто ж це стогне? Хто ж це стогне так, наче то сама земля озвалася від болю глибокого — й зима холодна застогнала, криниці з самої земельної глибини застогнали, садки так скрипливо, крихко-розтяжливо застогнали, й навіть гава, летючи понад стріхами, стогоном хворим каркнула.
А може, то з серця? З серця — і стогін землі, і стогін криниці, і крихкий стогін гави? Десь із грудей? Бо в серці, бо в грудях усе те опинилося, замкнулося в серці, а тепер отак ото рветься на волю, і, рвучись із тісних заковів серця, мучиться й стогне?
А на грудях лежав камінь, важенний-преваженний, і хотілося зсунути камінь, вивільнитися з-під нього, але руки не піднімалися... наче руки геть відпали від тіла й чи то гаддям порозповзалися, чи то птицями порозліталися, десь у світах, десь далеко.
На лиці замість губів лежав жар, і хотілося той жар злизати язиком, але й язик обпечено, як ти вогнем та й вогонь погасиш?
— Божа матір, хоч ти поможи... хоч ти помилуй та зглянься...
Вуха ловили той стражденний, змучений голос, який рятував і лікував, наче всесильне помічне зілля... і голос той був за золоте весельце, яким веслувалося через буття-небуття... ось якби лишень той голос не згасав, якби сяяв, якби не вислизав у темний вир золотим весельцем, не гинув у мороці виру.
Повіки важкими жорнами лежали не на очах, а на білому світі, який був зовсім близько, бо то з білого світу з-за важких жорен капало краплями ясного голосу.
— І вдихни в нього свій дух... аби твій дух став його духом...
Повіки затремтіли, жорна таки зсунулися — і ятристим болем спалахнули очі, в очах ворушилися білі, сірі, лілові, червоні плями, ці плями то густо хмарилися, то й зовсім танули. Скоро проступила мащена білою глиною стеля, перетята сволоком, а сволок підперто стовпами... І біля круглого стовпа жовтів кужіль, біля ослона — прялка. На стінах — ікони з божими ликами, ікони обвішано вишитими рушниками, видніють пучки сухих польових квітів.
— Таки очутився... дійшов тями...
Тепер той голос уже був не такий далекий, зовсім поближчав, неквапливо пересуваючись по хаті. Поверни голову — і не тільки почуєш, а й побачиш рятівний цілющий голос, за котрий весь час тримався свідомістю, але шию так ломило, що не повернеш.
Хотів озватися, покликати, але груди захрипіли стогоном.
І тоді голос той наблизився, нахилився — й збоку глянули очі, схожі на чебреці, а на дрібнесенькому квіті чебреців роса — туман куриться.
— Випий ось...
На розпечений жар губів пролились вогкі пахощі, пролилася пахуча вогкість, затікаючи в горло, протікаючи в кутики рота.
Спромігся на голос хрипкий:
— Де я?
— У мене, дитино, в мене,— проллявся сяйливий голос, віддалившись чи то до печі, чи то до мисника, і вже звідти сотався:— У баби Ликери... Бач, і заговорив, і застогнав, а то навіть не стогнав. А ти стогни, я не боюся стогону, стогнеш — значить живий.
Хвиля болю-небуття оповила хмарою свідомість, потонув у незглибимих темнощах, але й туди, в морок болю-небуття, долинуло сяйво жіночого голосу, голосу баби Ликери, кількома променями долинуло, та й тих кількох променів стачило, аби правити за золоте весельце, аби порятуватися.
Тепер уже зумів повернути вбік голову. Лежав на дерев’яному ліжку, ткацький верстат горбився в кутку біля ліжка. В сплесках полум’я, що хлюпало з челюстей, перед піччю чорнобривцем сухого кощавого .обличчя сяяла баба Ликера.
Хто така? Бачив її вперше, чув її вперше.
Пам’ять наверталась до минулого, бо мусив якусь стежинку намацати до минулого,— й таки намацав.
— А де... ті всі?
— А де ж, пороз’їжджалися. Побили вас і роз’їхались... Песиголовці! Та свої страшніші за німців... Надумали цькувати Галю, а вона ж така ясочка в своєї матері, й ото ясочку — на сніг, на холод... Кажуть, вони аж у Вівсяники забігли, та все босі, босі... Зовсім пообморожувалися.
Знову наринула хвиля болю-небуття, затопила, загупала у вухах, понесла його в темний морок. І хто відає, через який час просочився до тями рятівний сяйливий голос, ставши за золоте весельце, а те золоте весельце винесло з темного мороку знову сюди, в хату, де біля печі, омита відблисками полум’я, клопоталася баба Ликера з сухим обличчям, схожим на чорнобривець.
— Я прийшла, ви лежите, посічені-порубані... й китайкою не накривані... А кругом пустеля, бояться... Бо хто ви такі? За що вас побито? Баба Ликера всього набачилася, а страшно... Тільки ж я й свого страху не боюся, така вродилася, така помру.
— Де старий... де батько?..
— Батько твій?.. Ох, якби не батько твій! Усе кидався та боронив од них, а потім звалився на тебе під їхні ноги. Таки батько, свого життя не жалкував, аби сина порятувати, а в самого — де вже та сила, де здоров’я?.. Шкода' діточок дрібних! З Васильком босі аж у Вівсяники забігли, та все полями, та снігами. Хай би вже хутчій красні прийшли, бо скільки ж чекати.
— Де батько?.. Живий?
— Ох, якби не батько, ти б уже й не питав про свого батька... Нема його!
— Нема?
— Похорони в нього...
— Які похорони?
— А в селі в себе, в Глибоких Колодязях, дочку ховає... .1 його збили сильно. Повитягувала вас на санки, мов колоди. Якби хлопці не помогли, то не витягла б... І ввечері, і вночі, і всю ніч палила в печі, аби не позамерзали, та мазями мастила, та примочки клала. То батько що? Все на похорон поривався. Ще вчора подався.
— Вчора подався?—туманіло йому в голові.
— Вчора подався, бо як же дочку хоронити без нього, сам хотів похоронити.
— А зараз... який день? — силкувався збагнути.
— А день, день.
Силкувався збагнути, який день, але біль-темрява знову наплинула хвилею, й він потонув у мороці, і тоненький та скімливий голос баби Ликери також потонув, згас, перестала горіти цілюща, рятівна свічечка...
Тепер уже два голоси перевивалися між собою — ота сяйлива свічечка спалахувала й пригасала, цвіла й грала десь зовсім близько. А неподалік від жіночого голосу-свічечки тлів чоловічий голос-жаринка, і цей голос-жаринка промінився густим тихим світлом, і промінився теплом, що зігрівало душу.
• Заскрипівши зубами, наче перетираючи їх на кришки,
Заскрипівши зубами, наче перетираючи їх на кришки, Федір Маковій розплющився, зсунувши важкі плити-камені з очей, зсунувши оті камінні заборола з білого світу, і звівся на лікоть.
На пічному кзинчику горів каганчик-бликунець, подеколи примеркаючи, й тоді в хаті густішало полохливих тіней.
Біля кужеля за веретеном сиділа згорблена, як тінь, баба Ликера, прядучи з кужеля білу нитку.
На ослоні, в проймі поміж затушкованими рядюжками вікнами, капцанів старий Максим Ковтяга, тримаючи на колінах облізлу шапку, звісивши голову на груди. Його кістляве, з випнутими вилицями обличчя скидалося на велике півине садно, а по ньому лишаями чорніли дрібніші запечені садна. Клаптем скуйовдженого моху висіла борода.
— Вже не вернеш її, вже вона там, де і її мати-небіжчиця.
— Погостювала на цьому світі — й гайда на той, де життя вічне, де всі живуть, де вже ніхто не вмирає.
— Там ніхто не вмирає?
— Бо лиш на цьому світі вмирають, а там — безсмертя, немає смерті ні для билини, ні для людини.
Голос у баби Ликери ллявся, сукався прозорою ниточкою, наче вона білу ниточку свого голосу пряла з кужеля, намотуючи на веретено, що хурчало стиха в її лівій руці, крутячись, злітаючи то вгору, то донизу опускаючись,— і скільки вже було її тонкого білого голосу навірчено на веретено, а ще більше, либонь, зоставалося на пухнастому кужелі, ото тчи й тчи, пряди й пряди.
Максим Ковтяга звівся з ослона, тримаючи шапку обрма руками, понуро світячи вистражданими, здичавілими очима.
Федір Маковій закашлявся, під стіною на ліжку, сухо хриплячи горлом.
— Батьку...— видихнув.
(Продовження на наступній сторінці)