Як вийшов зі стодоли, то перед самим носом пролетіла зграйка снігурів — і всілась на вишневому гіллі з хатнього причілка. День зимовий сонячний стояв — як звістка про не таку вже й далеку весну. Сніг, віддзеркалюючи проміння, мерехтів молочною повінню сріблястих іскор, а чорні стовбури грабів та вільх, беріз та осокорів здавалися якимись веселішими, ніж іще вчора.
Помічаючи й не помічаючи вродливий зимовий день, чманіючи вчаділою від горя головою, Максим Ковтяга ступив у сіни. Де не взявся кіт із довгими, наструненими вусами, потерся об валянок, замуркотів, радіючи хазяїнові, й так удвох вони ввійшли до хати з низенькою стелею, перетятою дубовим сволоком, а цей сволок було підперто двома воскового сяйва дубовими стовпами.
И раптом почулося з ліжка:
— Максим... Іванович?..
Голос був немічний та сипкий, наче то прошарудів пісок, яким війнув вітер.
Максим Ковтяга вкляк біля печі, вп’явшись очима в ліжко. В ліжку, опершись ліктем лівої руки на глевтякувату подушку, напівсидів-напівлежав якийсь чоловік. У зелених ватяних штанях, у куцому червоному кожушку, вуха шкіряної шапки відпущено. На підборідді та на вилицюватих щоках кільчилася чорна поросль м’якого волосся, а з-під стріхатих брів очі блищали, як весняна зелена вода в лісовому озері.
Зупинившись, Максим Ковтяга мовчки втупився в непрошеного гостя, який праву руку засунув у кишеню кожуха.
І з дивною недовірою Максим Ковтяга помітив, як у того повільно опускаються повіки донизу, ось уже й заткали їх тремтячою плівкою в тонесеньких жилках. Та він же недужий, здогадався хазяїн, геть занеміг! І лице у нього в рум’яно-водянистих плямах, і в кутиках уст позапікалася сукровиця, й кінець гострого носа слизявіє. А в лікті ліва рука, якою сперся на подушку, тремтить.
Очутившись із короткого півзабуття, гість із хворою забарністю розплющив очі й тепер некліпливо втупився в Максима Ковтягу, наче марно силкувався впізнати.
— Звідки ти? Хто ти? — спромігся на запитання.
— В гості до вас... Діло до вас...
— Яке діло?
— Та й занеміг, що язиком ворухнути не годен...— Справді, язик у роті перевертався, мов колода.— Отак ото дістався до вас... Ну, самі знаєте, від кого... а наче неживий, тіпає і лихоманить мене. Так ослаб, що йшов до хати, а втрапив до стодоли... І злякався вас...
— Ішов до мене по ділу— і злякався?
, — Геть у голові замакітрилося...
И знову його повіки попливли донизу, й очі заплющились. А праву руку тримав у кишені кожуха. Максим Ковтяга стояв непорушно біля печі, де лежав оберемок нарубаних дров, якими сьогодні так і не випалив у печі, а кіт із муркотінням і далі терся об його ногу.
Ну, зовсім чужий чоловік, і не старий, а молодий, тільки ж ніколи раніше ЇМ здибатися не доводилось.
— А звідки мене знаєш? — поспитав, коли той розплющився.
— Раз посилали, то сказали, до кого посилають.
— Може... Може, тобі в хаті запалити? Бо ниньки в печі не палив, то вистудилося.
— А чого ж, нагрійте...
Оживши, Максим Ковтяга відтулив бляшану затулку біля челюстей печі і залізною коцюбкою з черені вигорнув аж на припік чималу купу попелу. Пучками пальців у вчорашньому попелі шукав жар, хоч іскорку, але так і не знайшов, бо жар давно вичах. І тільки не знайшов жару, дістав із кишені гасову запальничку, яку беріг, шкодуючи камінчика, що вже майже стерся, а де його тепер дістати?
В печі спалахнуло зготовлене ще звечора клоччя і листя, далі густо посотався дим, аж поки його покрило полум’я.
Максим Ковтяга клопотався біля печі, а все йому нила потилиця, і все потилицею відчував чужого в хаті.
— Значить, заслаб? — озвався.
— Заслаб... Так заслаб, що звалився, що балакати не годен... Я впав там на вас у стодолі, звиняйте...
"Впав?" — самими губами перепитав, але голосу не подав.
— А потім нема вас... я в гості до вас у хату... а вас у хаті нема... де ж це ви пропадали?
— Горе... горе...— не став признаватися.
В печі полум’я вже понадгризало міцними золотими зубами березові чурбаки, танцівливого вогню побільшало.
— Мабуть, голодний? То я тобі вчорашню юшку розігрію... І чавунець окропу нагрію...
З сіней, де стояло в холоді, приніс горня юшки, рогачем підсунув до вогню. А також налив у чавунець води з відра.
— Як же тебе звати? Звідки ти? Бо я таких у Глибоких Колодязях не пам’ятаю... І наче не з Вівсяників, і не з Куманівки.
— Миколою звати, а сам я з Хащуватого,— відказав той із заплющеними очима, важко перевернувши язиком, наче каменем.
Скоро в хаті запахло юшкою з грибами. Витягнувши рогачем горня з печі, Максим Ковтяга насипав юшки в глибоку глиняну миску. Миску поставив біля подушки на ліжку. Витер рушником дерев’яну ложку й поклав біля миски. Зі скрині дістав півбуханця черствого хліба, вкраяв ножем кілька скибок.
— Підкріпися,— сказав.
Микола з Хащуватого нарешті витягнув із кишені праву руку і, випроставшись, дістав ложку. Він погойдувався, губи сіпалися. Лівою рукою взяв скибку хліба.
На миснику налапавши полотняну торбинку, Максим Ковтяга вигріб із торби пригірщ липового цвіту, засипав цвітом окріп у чавунці, і скоро в хаті заструмували духмяні липові пахощі. А що з печі війнуло густою хвилею тепла, то липові пахощі й зовсім нагадали про літо.
Микола з Хащуватого сьорбав юшку, не знімаючи з голови шапку, й скоро його зеленаве від веснянок чоло покрилося іскорками поту, їх побільшало, вони потекли по запалих щоках, скапували на ліжко, в миску.
Схаменувшись, що й сам не мав ріски з учорашнього дня, Максим Ковтяга також узяв юшки, спробував ковтнути — й закашлявся, бо юшка в рот не пішла. Микола з Хащуватого здивовано подивився спідлоба.
— Смачна... З квасолею та з грибами... Давно такої не їв... їжте...
—* В горлі дере...
Відставивши горня з юшкою, Максим Ковтяга налив липового чаю у велику глиняну чашку.
— Випий замість ліків, помічний напій.
А Микола з Хащуватого заплющився, з напіврозтуленого рота виднів борошняно-сипкий кінчик язика. Й знову поду-малося: чи справді з Хащуватого? Може, й не з Хащуватого, вір чи не вір. Може, й Микола, вір чи не вір. А чого добився? Щось має передати, сказати? Але як передасть чи скаже, коли звалився від хвороби? А яка хвороба? Як зарадити? Лиш би очуняв, лиш би й зовсім не занеміг у його хаті.
Голову опосідали думки, голова пухла від думок, і не можна було дати їм ніякої ради. А ще ж горе гнітило, й від горя — не втечеш, не порятуєшся, бо горе було в ньому, чіпки* ми пазурами вчепилося і в серце, і в душу.
Микола з Хащуватого розплющився, пильно вглядаючись у похнюплену та щуплу постать хазяїна, що в безнадійній журбі горбився біля лежанки. Вловивши запах липового чаю, обачною рукою намацав глиняну чашку біля подушки на ліжку, сьорбнув, смакуючи, далі знову сьорбнув.
— Без цукру,— мовив Максим Ковтяга.
Той не озвався, сьорбаючи.
Максим Ковтяга мовчки вийшов із хати в сіни, тут за драбиною, яка вела на горище, відчинив двері до комори. З комори війнуло духом павутиння та мишей. Вмазаний у стіну уламок скла блимав підсліпувато, ледь-ледь пропускаючи світло через патьоки та куряву на шибці.
Дубова домовина сторчма стояла в кутку, наче то притулили небіжчика.
В домовині раніше неслися кури, та курей уже з рік не стало, й Максим Ковтяга тільки-зараз вигріб намощене гніздо. Потім, зігнувшись та обернувшись спиною до домовини, од-Ним плечем підважив її і обома руками звалив на себе.
Домовина зручно лягла на спину, він ступив із кутка до дверей, але верх домовини стукався в одвірок, ніяк не протискуючись, наче домовина не хотіла залишати комору.
Тоді Максим Ковтяга опустив домовину на долівку й потягнув її в двері слідом за собою. Так домовина, скрегочучи по долівці, легко подалася й через поріг комори та через сінешній поріг посунула надвір.
Зі стріхи цяпала вода, краплі іскристо мерехтіли на сонці. Краплі талої води продзьобали сніг, біля хати він став дірчастий і мерхлий. В летючих краплях заломлювалось проміння, й несподівано спалахували золотаво-лілові, лілово-малинові летючі барви. Й від призьби, де трохи оголилося торішньої трави, пахло вогкою землею.
Заточуючись, Максим Ковтяга потягнув домовину до воріт, до санок.
Жовта дубова домовина зайняла мало не всі санки, але він не здивувався, що вона така велика. Авжеж, сам він — статури непоказної, та й дочка Марія — статури непоказної, а ти ж дивися... Оглянувшись на осяяний щедрим сонцем чорний ліс, який легко стояв під ясною блакиттю небес, він якусь мить чи то поміркував, чи то повагався, а потім, згорблено сутулячись, подався до хати.
Микола з Хащуватого знову напівлежав на подушці в ліжку, засунувши праву руку в кишеню кожуха.
— Я от...
Міцно стиснуті губи в того тремтіли, жовна понапиналися — так, наче він із останньої сили змагав свою недугу, яка так неждано скрутила.
— Я от поїду,— винувато мовив Максим Ковтяга.— И коня твого візьму, бо вже так, що без коня не можу. Треба... Ти дивися тут...
Підклав у піч повнісінько дров, аж засичали.
— Дрова нарубані є за хатою на дривітні... Грійся. У скрині сухарі і трохи хліба. В погребі картопля, у діжечці трохи квашених яблук... Борошенце в коморі, я його сховав у бочці від мишей, а згори залізною затулкою накрив...
(Продовження на наступній сторінці)