Кінець літа Катерина вжила на те, що читала педагогічні книжки та взагалі готувалася до нової роботи. Ходила і в школу, щоб порадитися про дещо з учителем, але він поїхав на літо додому і ще й досі не приїздив. Нарешті прийшла відмова від інспектора: Катерину настановлено вчителькою. Але інспектор, що мав під своєю владою не один, а два суміжні повіти, дав Катерині школу не в цьому, а в суміжному повіті. Пані Городинська спершу була запротестувала, але вже мусила змовкнути. Через тиждень Катерина виїхала в свою школу з дозволом на один рік, але з певною надією одержати його й надалі.
IX
Одержавши коротку звістку від Корнія про те, що Катерина вже в школі, Марко здивувався і замислився:
— Що се? Вона ніколи не виявляла такого бажання. Се щось нове. Що ж?
А що як вона відмінила погляди і пішла тією ж стежкою, що й Марко? Марко почув, як у його затріпалося серце від цієї думки, але йняти їй віри він не міг.
— Вона сказала, що цього не буде ніколи,— думав він.— І коли те, що пише Корній, і правда, то се могло бути просто якою модною примхою. Ні, я не можу мати ніякої надії.
А проте написав до Корнія та до вчителя, питаючися про Катерину: чи правда, що вона вчителює, і чого се так сталося? Але ні Корній, ні вчитель самі нічого не знали і могли тільки відписати, що Катерина вчителькою, але навіть де — не знали.
А тим часом життя посувалось наперед. Марко ходив щодня до гімназії, щодня говорив про латинське та про грецьке своїм учням і — сказати правду — не чув ніякої потреби се робити. Робота його не зацікавлювала. Надати ж їй трохи живіший характер зовсім було неможливо: начальство гостро пильнувало, щоб ніхто з учителів не одхилявсь од програми. Одного разу Марко, перекладаючи в класі з школярами грецького автора, заговорив ширше про громадянський лад у старих грецьких республіках. Другого ж дня директор зауважив йому, що він краще зробив би, якби республік не чіпав, бо його, Маркове, діло "падежи", а не республіки. Марко зрозумів, що проміждо школярами є директорський шпиг. В цьому ще більш упевнився Марко після одного випадку, що трапився незабаром. Одного дня на останній лекції в той клас, де він учив, увійшов інспектор з двома доглядачами і переказав тихенько Маркові наказ од директора зробити в класі трус, бо директор довідався, що в одного з школярів є заборонені книжки.
— Дозвольте мені хоч скінчити лекцію,— одмовив Марко понуро.
— Але ж,— зашепотів інспектор,— тепер краще, а то...
— Вибачайте, мені треба докінчити лекцію,— сказав знов Марко і вдався до школярів. Інспектор стиснув плечима і вийшов з доглядачами з класу. Він перечасував у коритарі і, пославши до других учителів загад придержати на який час у класах школярів, увійшов саме на кінець лекції у клас до Марка. Марко мовчки взяв свій журнал і пішов з класу.
— Куди ж ви? — покликав його інспектор, наздоганяючи.— І вам же треба тут бути.
— Вибачайте! Се діло ви можете й самі зробити!
І він пішов швидко геть, і в його на серці було невимовно тяжко. Він не сподівався, що йому доведеться так близько стрінутися з таким випадком. Другого дня була педагогічна рада. Почав її директор промовою про вчорашній випадок. Він почав ту промову дуже врочисто, надівши золоте пенсне на великий ніс і задерши вгору своє брезкле виголене обличчя.
— Трапилась річ, якої ми не можем терпіти в гімназії,— промовив він,— у одного з школярів знайдено вкраїнські книжки,— приніс у клас, щоб давати своїм товаришам читати. Цей факт... гм... гм... свідчить, що... ну, у всякому разі се небезпечна річ, і ми повинні якнайшвидше запобігти і не дозволити, щоб оця проказа,— він швиргонув на стіл дві вкраїнські книжечки,— розповсюджувалася поміж дітьми.
Марко подививсь на книжечки. Одна була "Сіра кобила",34 а друга — Шевченкові "Гайдамаки".
— Так як, панове, на вашу думку, що робити з цим учнем? — спитався директор.— На мою думку треба його вигнати. Всі вчителі мовчали поки, тільки Гайков зараз же обізвавсь:
— Я цілком згоджуюся з цим! — і він люб'язно, трохи підводячись з стільця, перехилився на хвилину на директорський бік, а потім його швидкі очі забігали по товаришах-учителях.
— А ви, панове, як? — спитавсь у других директор.
— У всякому разі — хохлацьку пропаганду знищити, бо це зло! — озвавсь Каншін.— Але я не знаю, чи маємо ми право вигонити за се.
— А чому ж не маємо? — скрикнув Гайков.
— Тому,— відмовив Марко,— що ні в якому законі не сказано, щоб вигонити школяра за те, що він чита вкраїнські книжки. Вибачайте, Олександре Івановичу,— повернувся Марко до директора,— я таки по правді не знаю, з чого повстав увесь цей розрух і нащо се діло з'явилося на педагогічній раді?
— Як нащо? — спитався директор.— Вкраїнські книжки...
— Цілком розумію, нащо,— додав Каншін,— ми не можемо дозволити хохлацької пропаганди.
— А я, вибачайте, цілком не розумію, яку ви тут бачите пропаганду. Книжки цензура дозволила і продаються вони по книгарнях. Нікому з учнів купувати книжки закон не забороня. Хлопець пішов і купив. Ви могли б хіба покарати його за те, що він приніс ці книжки в клас, бо се заборонено гімназіальними правилами: але се річ така, що її може зробити кожен класовий доглядач, не займаючи педагогічної ради.
— Правда, правда! — озвались інші вчителі.— Нема ніякої рації робити з цього діла історію.
— Але ж ми не можемо дозволити, щоб школярі збивалися з пантелику, читаючи ті книжки,— сказав директор,— ще такі, як "Гайдамаки". Дивуюсь, як їх дозволя цензура.
— Не можемо дозволити! — скрикнув і собі за директором Гайков.
— Нема тут чого ні дозволяти, ні не дозволяти! — озвавсь старий учитель Загоровський. — Се не до нашої юрисдикції належить. Я цілком згоджуюся з Марком Петровичем, що ми можемо покарати школяра за те, що він приніс книжки в клас, а не за те, що він їх чита. Нам звелено, щоб ми йому не давали тих чи тих книжок, а що йому дома дають, те не наше діло.
— Оце правдивий погляд! — сказав Марко.
— То ви самі вкраїнофіл! — підскочив Гайков до Марка.
Марко глянув на Гайкова. У того очі так і впилися в Маркове обличчя: а що, мов, скаже?
— А вам яке діло? — спитався Марко.
— Але ж ви вкраїнофіл? — допитувавсь Гайков.
— Що ви, пане Гайков, узяли на себе ролю слідчого? — спитався Марко і так подививсь на Гайкова, що той мусив одійти геть.
— Так як же, панове? — спитався директор.
— А так же,— відмовили вчителі,— покарати учня, щоб не носив книжок у клас, та й годі.
Директор розсердився і нічого не сказав. Зате він потім накинув на того учня, яку тільки міг, велику кару.
А Маркові теж не минулась дурно його оборона та розмова з Гайковим. Через кілька часу його покликано до куратора і зроблено йому догану за те, що ширить небажані урядові думки...
— Нема нічого дивного,— відказав Загоровський, як йому се Марко відповів,— адже Гайков усе доповідає кому треба.
— І він досі в гімназії? І його досі не випхано?
— Випхано! Себе випхаеш, як із ним почнеш змагатися, а його ні. Ех, Марку Петровичу! Не той тепер час! Стережіться, бо вже директор і так на вас оком накинув.
— За що?
— За те, що ви не Гайков, мабуть! — одказав Загоровський.— Та що тут говорити: час тепер не той!..
І старий пішов геть...
Марко сам бачив, що тепер справді "не той час"...
До сумного враження від гімназії додалося інше,— те, що діялось у товаристві. Досі всіх книжок було видано тільки троє; гроші платились погано, поміж товаришами був нелад, були непорозуміння.
Не в один гуж усі тягнуть — ці слова, казані про всю Україну, можна було прикласти і до сього невеличкого гуртка. Спірки були щоразу, як збиралося товариство. Деякі не платили вже з півроку своїх вкладок. Деякі так замалим не зовсім кинули ходити на товариські сходини.
Але все ж якось тяглося. Прийшло двадцять п'ятого лютого. Тарасів день.35 Зійшлись, як і звичайно, до старого Овсієнка, зійшлось мало не все товариство. Звичайно в цей день правлено панахиду, а тоді Овсієнко закликав усіх до свого хліба-солі.
Сей день мов дужче поєднав усіх, усі були щиріші один до одного, чуть було товариський дух.
Почалися тости. Семен сказав промову про те, що шкодили ми й шкодимо самі собі, бо ворогуємо та різнимося, і закликав до єднання й праці. Ся промова вподобалась усім, навіть Шкляренкові.
Потім устав молодий студент Гайденко і почав говорити палко й гостро. Говорив про те, що так далі не може бути. Гонення й утиски безмірні!.. Дихати вже нема змоги!.. Мусимо щось робити...
Але він не скінчив. Ту ж мить до його підскочив Човгань: обличчя бліде, скривлене, сам аж труситься, як крикне:
— Як ви смієте казати се там, де єсть люде, що служать у міністерстві народної просвіти!
Човгань аж трусивсь увесь зо злості. Його невеличка постать з блідим брезгливим обличчям, з невеличкою рудою борідкою здалась би комічною, якби те, що він казав, не було таке гидке.
— Чудне діло! — відмовив Марко, дивлячись на його.— І я служу в тому ж міністерстві, але ж не розумію, чого ви гніваєтесь.
(Продовження на наступній сторінці)