— Катерина Дмитрівна сказала їм, що пожаліється на їх, що вони їй школи не полагодили. Вони й уїлися... Доводилось так, що як школярі води не принесуть, то хоч сама носи. І ходила колись Катерина Дмитрівна сама з відром... Можете собі зрозуміти, як їй легко тут було, їй, що звикла зовсім не до такого життя! Оце по весні застудилась,— у грудях запалення. Приїздив лікар земський, лічив. Я їй радила додому написати, але вона не схотіла,— боялась, що як довідаються про се батько та мати, то не пустять на другий рік у школу. Ну, лікар вилічив, вона ходити почала, та й знов-таки не береглась ні трохи. І ото далі — кашель, груди болять і сили ніяк нема. То приїздила або й приходила часом до мене,— ми з нею щиро подругуємо,— а то вже бачу, що нема,— сама я до неї. Вона лежить, не здужає і встати. Я тоді зосталась коло неї... Довго вона бідна кріпилась, а далі попрохала до вас листа написати...
Голос у Марусі затремтів, і на очах блиснула сльоза. Марко спитав тихо:
— Запевне, вона вам казала... ви знаєте, яка вона мені дорога... Скажіть же щиро, не ховаючись, що з нею?
— Бог його знає...— відмовила якось непевно Маруся.— Лікаря вона не хоче кликати, а хвора дуже.
З тієї хати почувся кашель.
— Прокинулась, мабуть,— прошепотіла дівчина.— Посидьте тут,— я піду подивлюсь.
Вона тихо, навшпинячки, пішла до дверей і прислухалась. Чути було, що хвора прокинулась. Маруся пішла туди. Почулась тиха розмова. Марко силкувався пізнати у їй Катеринин голос і не міг. На душі в його було чудно. Він і не боявся, і не сподівавсь — він бажав тільки одного — самому побачити її.
Проминуло з чверть години. Без краю довгою здалася вона Маркові. Нарешті Маруся ввійшла.
— Їй сьогодні краще,— прошепотіла вона.— Сказала їй, що ви запевне сьогодні приїдете,— ще не казала, що ви тут,— щоб одразу не вразити. Ще трошечки підождіть!
Вона знов пішла в ту хату. Знову з чверть години проминуло, поки вийшла Маруся.
— Ідіть!
Марко перейшов клас і ввійшов у одчинені двері. Маруся зачинила їх за ним і сама зосталася в класі.
У невеличкій хатині з одним вікном стояло ліжко, біля його столик та стілець. Але цього не бачив Марко за тим блідим схудлим дорогим обличчям, що він уздрів на білій подушці.
— Милий мій! — і вона простягла до його руки.
Небесною музикою здалися Маркові ті слова з її уст, сказані рідною мовою. Її руки обвилися круг Маркової шиї, Маркові уста припали до її гарячих сухих уст.
— Милий мій! Щастя моє! Ти не забув!..
— Я не міг тебе забути, моя кохана! Я не міг тебе забути, бо ти, тільки ти — те щастя, що судилось мені на світі. Як же я міг тебе забути?
— Нi, ні, я знала, що ти мене не забудеш! Така певність у мене була. Але ж як я тебе дожидала, як боялась, що ти спізнишся!
— Голубко моя, не кажи так! Скажи мені, що з тобою?
— Я й сама не знаю. Я була дуже хвора, така хвора, що думала, вже вмираю. Але тепер чую, що віджила, що нова сила влилась у мою душу, в мої груди, як я побачила тебе, мій милий, мій коханий, єдиний... Ти не покинеш мене? Ти не можеш мене покинути...
— Доле моя!..
— Ні, ні, цить, цить! Я хочу сказати все. Я не хочу, щоб ти мене покинув. З того часу, як ти поїхав, я тільки тобою й жила, тобою й дихала. Ти навчив мене любити Україну, ти показав мені мету в житті, ти мене напоїв коханням, що тоді вмре, як я вмру. Ти все це зробив, і я твоя, вся твоя, і я не хочу, щоб ти мене покинув, поки я жива! Я так довго тебе дожидала!
— Не покину, моє щастя, моя доле! Як я можу тебе покинути, коли стомилась, змучилась по тобі вся душа моя, коли я жив згадкою про тебе, коли я ніякої розваги не міг знайти без тебе.
— Дивись мені в вічі, мій коханий! Я так люблю твій погляд. Часом, соромлячись, я зазирала тобі в вічі і потім червоніла. Тепер я можу дивитися в твої очі, що зазирають аж у моє серце.
— Мила! Не будемо багато говорити, тобі це шкодить.
— Не будемо! Не треба! Сиди тут і дивись на мене! Нащо говорити? Ми й так розумієм одне одного. Її рука лежала в його руці, їх погляди не розминалися, і вони мовчки дивилися одне на одного, і їм уже нічого не треба було казати...
* * *
Хвора сидить на ліжкові, за спиною в неї подушки. Біля її ліжка сидять Марко та Маруся. Катеринині очі сяють життям та щастям.
— Любий,— каже вона,— коли я досі не вмерла, то за се мусиш дякувати моїй дорогій, моїй щирій Марусі. І вона вдячним поглядом дивиться на почервонілу Марусю.
— Якби не вона вдень і ніч коло мене панькалась, може, ти вже мене й не побачив би...
— Годі, годі! — перепиня її Маруся.— Тобі не можна багато розмовляти.
Хвора на хвилину стихає, а далі починає знов:
— Чому? Я чую, що в мене сили більшає, що я оживаю. Я хочу говорити, бо я довго мовчала. Я була нещаслива, і тоді я мовчала, тепер я щаслива, і я хочу говорити... Еге! Я щаслива! Я цілком щаслива! Мені тепер не жалко вмирати!
— Голубко! Що-бо ти кажеш? — перепиняє її Марко.
— Кажу, що думаю. Але ти не лякайсь. Я ще не вмираю. Я ще поки не вмру. Я чую, що житиму, що вертаюся до життя.
— Вертайсь, моя люба! — говорить Маруся і підсува їй за спину подушки.
— Я тепер не боюсь, що не діждусь татка й мами. Але чому вони довго не їдуть? Як ви стрінетеся, милий? — питається вона трохи турботно у Марка.
— Було б краще, якби спершу приготувати їх до цього,— говорить Маруся. — Ні, краще відразу скінчити діло, щоб швидше, швидше було все гарно, було все любо...
X
З того часу все посувається надзвичайно швидко. Потім, як уже все скінчилося, в Маркових згадках цей час ніколи не уявлявся інакше, як прискореним бігом подій, що поспішались одна за однією невпинно-швидко. Вони так скоро приходили й минали, що здавалося,— кожна з них не має з іншими зв'язку, що це просто нарізні картини, що повстають перед очима одна по одній, сяєвом своїм усю душу осяваючи або в темряву її вгортаючи; повстане одна, блисконе в душі і зараз геть зникає, щоб дати місце іншій, ще виразнішій та вразливішій. Зв'язок був — се десь далеко-далеко чулося в душі, але блискучість, виразність та вразливість тих картин примушувала не помічати його.
Пам'ятає Марко один ранок. Се було в суботу під Великдень. Катерина забажала, щоб Марко їхав з ними — з нею та з батьками — до їх і щоб пробув там Великдень. І ось тепер Марко тут, знов у Городинських,— уже третій день. У його в душі починає прокидатися надія на краще.
Катерина встала. Вона ледве ходить і все сидить, але, невважаючи на всі вмовляння, вона не хоче лягти і каже:
— Я чую, що одужую. Я не можу лежати.
І справді, видко було, що з нею робиться щось надзвичайне. Бліде обличчя зачервоніло ніжним рум'янцем, очі засяли ясніше, і в їх світилася така сила життя, що всім зрозуміло, що Катерина одужує.
І в Марка є надія...
У суботу вранці, тільки Марко встав, до його ввіходить пан Городинський. Він якийсь через лад увічливий, хоча, здається, йому щось ніяково. Розмову починає незручно якимись уривками, і Марко спершу не розуміє його. Нарешті розбира: пан Городинський дума, що проміждо Марком Петровичем і його, пана Городикського сім'єю повстали якісь особливі відносини, і їх не можна назвати цілком нормальними, і ось він, пан Городинський, бажав би так чи інакше вияснити цю справу. Пан Городинський, звісно, не додає, що прийшов він сюди після двох вечірніх розмов з панією Городинською, і що пані Городинська вже навіть і ви сьогодні йому не каже. Він тільки додає, що бажав би почути, який погляд має Марко Петрович на ту справу, про яку він каже.
— Мені здається,— почина Марко,— що ці відносини досить вияснені...
— О, ні, вибачайте, зовсім ні! — похапцем перепиня його пан Городинський. — Правда, дещо казано було тоді, біля ліжка хворої, бо не можна було її турбувати, роблячи або кажучи що навпроти... але сподіваюся, що ви не вважаєте того за яку формальну обіцянку.
— Я ніколи сам не озвався б про се біля ліжка хворої,— говорить Марко.— Але ви знаєте, що сама Катерина Дмитрівна почала сю розмову і бажала рішинця. Я сказав, що я люблю Катерину Дмитрівну. Про інше я навіть не міг думати, маючи на увазі, в якому вона становищі. Ви знаєте, що сама Катерина Дмитрівна забажала, щоб я ставсь її зарученим, і ви з Марією Семенівною згодились на се. Я не знав, як ви дивились на свою згоду, але я дивився на неї і дивлюсь — поважно, так саме, як і Катерина Дмитрівна, запевне.
— Про Катерину Дмитрівну нема чого говорити: вона хвора і тим ненормальна. Щодо тієї обіцянки, до нашої згоди, то я вже казав, чого так сталося. Сподіваюся тепер, що ви зрозуміли мене... зрозуміли моє і Марії Семенівни бажання...
Пан Городинський змовка.
— Вибачайте, зовсім не розумію,— каже Марко.
— Велика шкода... Я... я бажав би, щоб ви кинули всякі претензії і сьогодні ж виїхали...— зважується нарешті пан Городинський.
— Вислухайте мене до краю, шановний Дмитре Івановичу,— каже Марко,— і тоді скажіть по правді, що я мушу робити. Ось як стоїть справа. Ви яко батько і Марія Семенівна, яко мати, маєте право бажати, щоб я облишив усе. Але уявіть собі, що з цього буде? Ви бачите, яка Катерина Дмитрівна? Невже ви не розумієте, що коли ви скажете їй те, що кажете мені, то це її вб'є?
(Продовження на наступній сторінці)