— Бо колись раз була в нашій! Се ще не значить, що ти знаєш. А школа — се ось що: се праця з ранку до вечора, що після неї й ніг не підволочеш; се — мізерна плата — яких 15-20 рублів на місяць, що їх до того ти по два, по три місяці не одержуватимеш з управи; се — тісна, брудна твоя хатина, що на неї старшина з писарем по місяцю не даватиме дров; се — п'яний старшина або писар будуть ходити до тебе в школу та показувати, що вони твоє начальство; се...
Пан Городинський говорив палко, силкуючись упевнити дочку.
— І ти йдеш у цю школу? І ти все це перетерпиш на собі?
— Адже інші перетерплюють,— чому ж я ні?
— Бо їм нічого їсти,— сказала мати,— а тобі, здається, сього не бракує.
— Але мені бракує діла.
— Про твоє "діло" краще ніколи не говори ти зо мною,— відказала мати.
— Мамо,— промовила зблідши Катерина,— я буду говорити, бо я хочу мати його! Я ніколи не покину про се думки.
В Катерині вже обурювалась гордість, що її мала вона спадщиною від матері, та вкраїнська упертість.
— Думай, про мене, а говорити про се я не бажаю.
І пані Городинська велично вийшла з світлиці і кілька день не озивалася й словом до Катерини. Одначе знову сама заговорила про те ж.
Через кілька день вона дала Катерині листа і сказала:
— Радила б прочитати уважно,— тут, може, знайдеться таке, що й тобі здасться.
Лист був од Івана Дмитровича. Старий Городинський написав синові про Катеринине бажання. Тепер Іван Дмитрович глузував з сестри та — без сорому казка — радив "владою батьковою та материною прогнати химерні вигадки його сестриці". Катерина віддала матері листа мовчки.
— Що ти скажеш? — спиталася мати.
— Що брат даремно це написав, а ви даремно дали мені його читати, бо все це ні трохи не відмінить моїх думок. Мати згорнула руки на колінах і пильно подивилася дочці у віці.
— Скажи, будь ласкава,— почала вона, протягаючи кожне слово,— скажи, будь ласка, скільки серйозного в усій цій комедії?
Катерина почервоніла.
— Ви мене ображуєте, мамо, звучи комедією те, що мені дороге.
— Так се серйозно?
— Я давно вже се вам кажу, мамо.
— Добре! Відкіль же залізли до тебе такі думки? Од кого ти їх почула? — питалася мати таким голосом, яким учитель допитує впійманого на шкоді школяра.
— Я сама до їх дійшла, себто: до думки про школу.
— Я цьому не йму віри,— сказала мати і ще пильніше почала дивитися на дочку, ще довше почала тягти слова. — А ска-а-жи, будь ласкава, ти не-е листуєшся з тим... студентом?..
Катерина спалахнула.
— Мамо, ви допитуєте мене, як слідчий злочинця. Я не зробила ніякого злочинства, щоб мене так допитувано.
— Але ти не відмовляєш на моє питання,— тим же тоном тягла мати.
— Я й не відмовлю вам ні єдиного слова, якщо ви будете так зо мною говорити.
— Не в тім річ! Ти відмовляй на питання!
— Я не відмовлю. Якщо ви пообіцяєтеся, що так зо мною не говоритимете,— тоді відмовлю! — сказала Катерина зважливо і встала, щоб іти.
Пані Городинська очам своїм не йняла віри. Правда, пещена Катерина завсігди не була слухняна і завсігди була недоторкана, але такої зважливості, такої твердості мати в неї ще не бачила.
— То ти так одмовляєш матері? — спиталась вона, придержуючи дочку за руку.
— Вибачайте, мамо, якщо я вас образила: я не хотіла.
Пані Городинська зрозуміла, що краще вдовольнитися з цієї відмови і почала вже трохи іншим тоном:
— Ось сядь, будь ласкава, та поговоримо гарненько. Ти зовсім даремно спалахнула, і мені се гірко й нелюбо...
— Мамо...— почала трохи збентежена Катерина.
— Добре! Добре! — перепинила пані Городинська.— Я бачу, що ти не хотіла сього зробити. Але ти все ж не відмовила на моє питання. Я тебе питаюсь не як слідчий, а як мати, що любить свою дочку.
— То й я скажу вам, мамо, що я з ним не листуюся.
— І не листувалася?
— Ні.
Пані Городинська знала, що Катерина ніколи не казала неправди. Коли не хотіла чого сказати, то звичайно так і відмовляла, що про се вона нічого не скаже i тепер пані Городинська не знала, що їй діяти.
— Мамо! — почала Катерина тремтячим голосом.— Вислухайте і пойміть мені віри, що я кажу правду. Я не можу, цілком не можу більше жити панянкою і цієї осени я мушу піти вчителювати...
— Я не хочу більше говорити! — відмовила пані Городинська і пішла.
— А що? — спитався пан Городинський увечері, лягаючи спати. — Яка була у вас розмова з поводу листа?
— Не дуже гарна,— відказала пані,— вона уперто держиться свого.
— Що це значить? — спитався пан Городинський.
— І сама не знаю.
— Клопоту багато буде.
— Того не минеш. Шкода тільки, що я мушу все сама відбувати, а ти нічим мені не поможеш.
— Та чим же тут поможеш?
— Ти батько!
Чоловік та жінка трохи помовчали. Пан Городинський сидів півроздягнений на ліжкові й міркував. Нарешті почав:
— Знаєш що?
— Що? — спиталася жінка, не відходячи від туалету, де вона причісувалась.
— Я хотів... один план у мене в голові є...
— Який?
— Чи не послухаться нам її? — зважився відразу сказати пан Городинський.
— А то що таке? — і пані Городинська велично повернулася до чоловіка.
— А хіба краще буде, якщо вона зробить се силоміць, без нашої волі?
— Цього не буде! — так саме велично промовила пані.
— Ти дуже добре знаєш, що се може бути! — сказав чоловік. — Ти дуже добре знаєш, що вона дочка своєї матері, і коли ти уперта, то й вона теж... так саме...
— Будьте ласкаві,— пані Городинська, як сердилась, завсігди казала чоловікові ви,— будьте ласкаві, залишіть критичний розгляд моєї вдачі до іншого часу.
— Та хіба я... я тільки казав...— почав чоловік, трохи збентежившись, бо він боявся того ви: добре-бо знав, що воно віщувало кілька день мовчання, погані обіди та ще поганішу хатню моркву потім. Але жінка не дала йому скінчити.
— Мені зовсім не цікаво знати, що ви там казали. Я говорила про Катерину.
— Та й я ж про Катерину! — трохи посмілішав пан, бачачи, що жінка переходить до чергової справи. — Я кажу про те, що вона вміє досягти свого і... і може так статися, що в один чудовий день ми Катерини не знайдемо. Де? Втекла вчителюватиl Хіба тоді буде краще?
— Але ж се скандал! — скрикнула пані.
— Запевне скандал, коли дочка втече з дому.
— Наша дочка — вчителькою в мужичій школі! Що про це скажуть?! Се несвітський скандал!
— Але ж коли вона втече, то буде скандал ще більший.
— Що ви все втече та втече! Ви батько й повинні добрати способу, щоб цього не було.
— Та не замикати ж справді її!
— Ах, одчепіться з вашими шуткуваннями! (Пан Городинський зовсім і не думав шуткувати.) Годі вже! Ваш план нездатний.— І пані знов одвернулась до свічада.
— Чому ні? — насміливсь іще раз пан.— Я саме кажу про компроміс, тільки ти мене не дослухала. Компроміс сей був ось який: ми дамо їй дозвіл бути вчителькою в гімназії.
— Ну, і що з того?
— Раз те, що гімназія не школа, а друге — здобути посаду вчительки в гімназії дуже тепер не легко. Може протягтися багато часу. А там...
Пані Городинська повернулась до чоловіка і трохи подумала...
— Може, ти й правду кажеш...— з протягом промовила вона.
— Авжеж правду! — зрадів пан Городинський, найбільш того, що зникло ви.
— Подумаємо... Спробуємо...
Другого дня батько почав з дочкою розмову, але вона зараз же сказала:
— Ні, тату! Я в гімназію не хочу, я буду вчителькою в школі,— одмовила Катерина.
— Ти кажеш: буду! — як неначе се діло же зробилося!
— Я, тату, вже наготувала прошення до інспектора і хотіла сьогодні сказати про се вам і мамі.
Пан Городинський зоставсь ні в сих, ні в тих і допитливим поглядом дивився то на жінку, то на дочку. Але пані Городинська своїм звичаєм вийшла мовчки з світлиці.
— Таточку, голубчику,— промовила Катерина, уставши з свого місця і сівши біля батька та припавши йому на груди голівкою, — зробіть мені сю ласку, не держіть мене! Ви добрі, таточку, я знаю, що вам самим шкода мене, умовте ж маму!
Пан Городинський дуже любив дочку і зовсім не міг устояти проти такої розмови. Стало на тому, що він дав слово вмовити матір.
— Таточку! Любий! Голубчику! — зраділа Катерина і почала цілувати батька.
— Та добре вже, добре! Але ж ось що: з умовою! Ти їдеш тільки на один рік, а там дозвіл кінчається. Інакше я не можу зробити нічого.
Катерина зрозуміла, що мусить згодитися на це, коли хоче досягти свого.
Послідком усієї цієї розмови було те, що пані Городинська два тижні звала свого чоловіка ви, якщо їй доводилось йому що сказати, а здебільшого не говорила ні до його, ні до дочки. Але після двох тижнів прошення одіслано до інспектора...
(Продовження на наступній сторінці)