А як баша дізнавсь,— нам смерть обом.
Ти за своє кохання вмреш,— як знаєш!
А за що ж я вмирати буду? Ні!
Перечасуй: баша поїде скоро...
Аміна
Ой, Боже мій, ізнову той баша!
Та не кажи про його, не нагадуй!
Я те усе вже чула, знаю все,
Але ні знать, ні чуть його не хочу!
(Мовчанка. Далі Аміна відразу підводиться й каже благаючи):
Поклич його!., послухайся, поклич!..
Прошу тебе, Фатимо люба! добра!..
Я дам тобі за це що схочеш, все!
Вподобала ти з золотом намисто,-
Візьми його!.. Що хочеш, те й візьми
З окрас моїх, з одежі, та послухай!..
Та тут нема й страшного, бо баша
Аж на тому дворі й не прийде скоро,
Бо, мабуть, спить.
Фатима
Ой-ой, боюся дуже!
Та вже піду,— немає що робить!
Аміна
(схоплюється й кидається обнімати Фатиму)
Фатимочко моя! яка ти добра!..
Іди ж! не гайсь!
Фатима
Та вже ж іду!
Аміна
А як
Ти думаєш: чи схоче він прийти?
Я ж так із ним ще мало розмовляла...
Фатима
Та ви ж в саду стрівалися частенько...
Аміна
Та ніяк все було й поговорить...
Раз тільки ми розмовилися більше:
Як звать його сказав і звідки він...
Та так почав мою красу хвалити!..
А я: забув, що ти невільник тут,
Що пані — я!.. А він мені на те:
Забути все, тебе уздрівши, можна...
Фатима
Ну й прийде він,— хіба ж і так не видно?
Аміна
Ну йди ж бо! йди, Фатимочко!..
Фатима
Та йду ж! Виходе.
ВИХІД II
Аміна
(падає на канапу)
Ох, голова у мене туманіє…
(Затуляє очі руками.)
Чи прийде він?.. Він прийде!.. прийде!.. так!..
ВИХІД III
Халіль увіходе. Аміна відразу підводиться й стає.
Xаліль
Аллах послав мені своєї ласки,
Що я здолав побачити тебе.
Я кілька день уже того пильную
І ось тепер...
Аміна
Як смів ти цей поріг
Переступить?
Xаліль
Ще й на страшніше діло
Нам смілості кохання додає.
Аміна
Я слухати тебе не хочу зовсім.
Xаліль
Не будь така і вислухай мої
Благання ті, що рвуться в мене з серця.
Аміна
І бачити тебе не хочу я,
Не смієш ти зо мною й говорити.
Xаліль
О, вислухай, як мучиться душа!
Твоя краса мене опанувала,-
І ночі й дні спокою все нема...
Все ти в думках... Зласкався бо, Аміно!
Коли твої уста до уст моїх
Не схилиш ти, жорстокая, то з муки
Загину я.
Аміна
А що мені? Загинь!
Xаліль
За віщо ти ненавидиш мене?..
Аміна
Ненавиджу?.. Тобою я гордую!
Xаліль
Та за що ж це?
Аміна
Бо ти мені гидкий.
Скажу баші, що ти у мене був,
Занапащу тебе єдиним словом...
Але того не хочу — геть іди!
Xаліль
Дак я ж тебе коритися навчу,
І будеш ти моєю по неволі!..
Кидається до неї. Але Аміна в ту мить вихоплює кинджал і б'є Халіля та він затуляється рукою, і вона його ранить у руку. Він одскакує.
Аміна
Гидотний, геть!.. а то умреш ти тут!
Xаліль
Ти дряпаєш, мов тая дика кішка.
Та не тобі подужати мене,
І я тобі ще кігті повтинаю!..
(Виходе.)
ВИХІД IV
Аміна
(сама)
О, Господи! які тяжкі образи
Терплю я тут!.. Сказати все баші?..
Так гидко це!., і він його замучить,
А крові я не хочу... Хай живе!
(Кидає кинджал і падає на канапу.)
ВИХІД V
Дмитро тихо ввіходе й спиняється біля порогу.
Дмитро
Звеліла ти, щоб я прийшов до тебе...
Аміна
(стрепенувшись, підводиться)
Це ти... еге... казала, щоб прийшов...
Дмитро
Я слухаю, що пані загадає.
Аміна
Ні не на те... покликала... я хочу
Щось розпитать...
Дмитро
Питайсь, ласкава пані.
Аміна
Чи тут тобі погано жити в нас?
Дмитро
В неволі скрізь погано. Чи буває
Кому у їй та гарно? Я не чув.
Бо воля є найбільше в світі щастя,
І в кого скарб однято цей,— тому
Безщасному і сонце пригасає.
Аміна
Що воля скарб великий, щастя — так,
Та єсть іще одно найбільше щастя.
Дмитро
Не відаю яке,— скажи мені.
Аміна
Кохаючи, всю душу віддавати.
І в кого є це щастя,— забува
Той про усе, і навіть про неволю.
Дмитро
Неволю? Ні!
Аміна
Серед кохання втіх...
Дмитро
Ні, він щодня про те все думать буде,
Що він є раб, купований, як віл,
Що мусить він робить, як товарина;
Коли ж йому судилось на віку
Ззирнутися з коханими очима,-
Так прийде пан і навіть не спита,
Що дума раб, що може почувати,
А на базар його звелить вести
З налигачем на шиї, щоб продати
І розрізнить з коханням тим навік.
Аміна
Це правда все. Але бува кохання,
Що гинуть всі кайдани перед їм:
Так, ніби є вони про людське око,
А справді їх, тих пут, уже нема...
Мовчанка.
Чому ж мовчиш? хіба не хочеш ти
Відмовити, зо мною розмовляти?
Бо я тобі турецька пані зла!..
Не думай так: таке ж у мене серце
У грудях цих, як у твоїх — твоє,
І можу я те горе зрозуміти,
Що в серці ти своєму заховав.
Дмитро
Що в серці я сховав? А що до серця
Мого тобі? Навіщо буду я
Казати те тобі, чого нікому
Не хочу я казати й не скажу?
Аміна
На те скажи, щоб з рідною душею
Сумна душа ділитися могла
Своїм жалем, надіями, чи сумом.
Коли бува, що нікому звіряти
Свої думки: нема навкруг людей,
Чи хоч і є, та рідної такої
Нема душі, щоб лихом і добром
Могла душа із нею поділятись,
Тоді свої жалі людина та
Звіря якій тварині безсловесній,
Чи навіть і ростині неживій...
А ти мені не хочеш те сказати,
Що я, тебе жаліючи, прошу.
Дмитро
Та що ж тобі я ще казати мушу?
Аміна
Скажи мені, чи міг би ти коли,
Невільником зоставшись, покохати?
Дмитро
Навіщо ти питаєшся про це?
Аміна
Бо хочу знать. Коли б оце до тебе
Жіночії озвались очі й ти
Уздрів би в їх своєму серцю рідне,-
Невже й тоді твої палкі уста
Не випили б кохання з уст солодких
Мовчиш ти знов... Чи, може, в цій землі
Не міг би ти знайти такої вроди,
Щоб покохать?.. Тут, може, всі бридкі?
Дмитро
Бридкі? О, ні!..
Аміна
Зустрів і тут вродливу?
Дмитро
А може, й так…
Аміна
А де? коли ти бачив?
Яка вона?.. Кажи ж бо ти!
Дмитро
Така,
Що мов зоря засяє, як погляне,
світ увесь поліпшає немов,
І всі квітки найкращі, найпишніші
Схиляються покірно їй до ніг,
І певно, що на всім широкім світі
Їй рівної уже нема ніде...
Аміна
О, мабуть, то краса велика дуже!
Щаслива ж та, що славиш так її.
Скажи ж мені, де стрів її, де бачив
Оту красу, такую осяйну?
Дмитро
Невільник я, то я мовчати буду.
Аміна
Облиш! Забудь невільництво гидке!
Хто та краса — я хочу, хочу знати!
Дмитро
Ота краса — це ти!
Аміна
(затуля очі рукою й падає на канапу)
Що ж ти сказав!..
ВИХІД VI
Фатима
(вбігає перелякана)
Ой лихо!, пан іде!., баша іде!..
От я ж тобі казала,— буде лихо,-
Оце воно і сталося!.. Аллах!
Аміна
Чого ти так кричиш? Чи він далеко?
Фатима
Ось-ось уже... на стежці... зараз тут...
Аміна
Якими він дверима йде?
Фатима
(показує ті, що їми ввійшла)
Сюдою...
Аллах! Що ж ми робитимем тепер?
Аміна
Та цить бо ти! чого кричиш без діла?..
(До Дмитра, відчиняючи ті двері, що збоку.)
Іди сюди! Ти пройдеш у квітник —
Тут поблизу... Зостаньсь там і з квітками
Ти щось роби,-— мов звелено тобі...
І дожидайсь, що я тебе покличу!
Дмитро виходить. Аміна зачинає за ним двері, а тоді сідає на тую ж канапу.
ВИХІД VIІ
Баша ввіходить і махає рукою на Фатиму; та виходе.
Баша
Зорю мого і розуму й душі.
Знайшов в її гніздечку запашному.
Сідає біля Аміни,
Аллах мужам на втіху дав жінок,
На те, щоб муж од праці, від турботи,
Од клопоту тяжкого на війні —
Розважити себе міг дома любо,
Втішаючись з жіночої краси.
Як серед трав, дерев квітки пахущі,
Так між людьми і чепурні жінки:
Сотворено ростини ті на діло,
Квітки ж Аллах на втіху сотворив.
Аміна
На втіху? так? Та й годі, господарю?
Сказав би так жіночий розум мій,
Шануючи твоє високе слово:
Ми знаємо ще і таких жінок,
Що втіхою були і діло знали:
От Солиман Хуррем-султаншу мав,5
Удвох із ним вона в нас царювала.
Баша
Моїх очей найкращая зоря
Про Россу6 ту нехай мені не каже,
Бо тільки зло робила в нас вона.
Ні, не на те жінки, щоб власним робом
І розумом своїм діла робить,
Але на те, щоб мужові коритись,
Йому за втіху бути і не більш.
На це вони повинні положити
Свою красу і розум, і життя.
Аллах це так звелів, так мусить бути.
Аміна
А чоловік — чим мусить бути він?
Баша
Аллах звелів, щоб він був жінці паном,
Та й добрим ще, бо скоро хоче він,
Щоб квіточка його цвіла на втіху
Йому в житті, то вже ж повинен він
Доглянути її І так зробити,
Щоб у добрі вона жила й могла
Свою красу викохувать. Оттак-о
Сю квіточку мою (пригорта її) і я силкуюсь
У щасті тут викохувати. Так?
Адже це так?
Аміна
Так, господарю, правда.
Ти тут зробив мені маленький рай,
І зовсім би було гаразд у ньому,
(Продовження на наступній сторінці)