Навіщо все воно мені здалось,
Коли його так легко добувати?
Так нудно це!.. (Змовка.) Хоч би уже гроза
Ударила отут та запалила!..
То все було б хоч подивиться що!
Фатима
Хіба ж отак годиться говорити?
Вигадуєш ти щось таке страшне.
Аміна
А що мені до того, чи годиться,
Коли мене нудьга бере, нудьга?!
Коли я ще ніколи не кохала!..
А хочеться кохати... Боже мій!
Як хочеться кохати-раювати!..
Уся душа до того лине, рветься,
Що в світі цім найкраще за усе,
До одного, що можна звати щастям
Єдиним тут, до раю на землі
Оцій нудній без міри,— до кохання!
Скажи мені, зазнала ти цього?
Фатима
Хто, я? Чого?
Аміна
І мріється, неначе...
Вітає мов тут коло мене хтось...
То любий, він, він, дорогий, коханий!..
Фатима
Хто — він?
Аміна
Хто він? Коханий мій.
Фатима
Який?
Аміна
А той, кого я маю покохати.
Фатима
А що сказав би нам про це баша?
Аміна
Хай каже він, що хоче! Що до того?
І що б же він сказати міг мені?
Не може він однять кохання в мене.
Фатима
Але життя відняти може він.
Аміна
Життя? То що? Це річ така, кохання,
Що дати варт за його і життя.
Фатима
Коли тобі не страшно, то я знаю
Такого тут, що за тобою він
Уже давно з кохання пропадає: Халіль-ага...
Аміна
Що? Геть із ним, гидка,
Коли мене не хочеш ти гнівити?
(Встає і йде ближче до квітника.)
Чому отут не саджено квіток?
Фатима
Посаджено ж...
Аміна
Отут, кажу, ще хочу!..
Невільників гукни!
Фатима
А ось ідуть.
Скажи сама, де хочеш посадити.
ВИХІД VIII
Дмитро з Панасом вертаються.
Аміна
(До Дмитра.)
Чому отут не саджено квіток?
Тут посадить пахущих, пишних треба!
Дмитро мовчки стоїть, не зводячи з неї очей.
Чого ж стоїш та дивишся, глухий?
(До Фатими.)
Ти стала знов? Та ну, ходім же далі!
Чи думаєш до ночі бути тут?
Фатима
Та ти скажи, яких квіток садити,
А то ізнов тобі не догодять.
Аміна
А що мені? Хай садить сам, що хоче,
А хоч нехай і зовсім він не садить!..
Ходімо ж бо!.. Чого спинилась знов?
ВИХІД IX
Панас
(беручись за лопату)
От вигадки!.. Дивись!.. якісь квітки!
Які і де у чорта їх садити?
Чи чуєш бо?.. Ти остовпів, чи що?
Дмитро
Яка краса!.. такої зроду я
Не бачив ще, та і ніхто запевне...
Ані у нас, ані в землі чужій
Пишнішої за цю немає квітки!
Панас
Туди к чортам!.. Дивись, як ізрадів,
Мов батька стрів! А що тобі до неї?
Дмитро
До неї?.. Ні!.. Але вона — краса.
Панас
Дак що тобі?
Дмитро
Бо на світі утіха
Великая — краса.
Панас
Яка краса?
Дмитро
Усякая: краса в блакитнім небі,
В зірках ясних, у запашних квітках,
пташиному в садочку щебетанні,
У личеньку дівочому, в піснях,
В степах-полях і вільних, і широких,
У Дніпрових безоднях у глибоких,
В порогах тих, що, наче звір неситий,
Ревуть і б'ють байдак ще недобитий.
Куди ні глянь,— усюди та краса,
Все повила — і землю й небеса.
Панас
А гарно, глянь!.. Оце ти розказав,
То бачу й я, що правда, бо краса
Є і в тому. Роздумавшись отак,
Побачиш ти, що Бог таки на світі
Все не на зле — на добре сотворив,
Не на лихо,— на втіху; то вже люди
І добре все на зле переведуть.
Дмитро
Так, бачите і ви красу природню...
І шанувать нам треба ту красу,
Хоч би в якій там постаті ні стала...
Чи піснею промовила до нас,
Чи квіткою, чи пишною блакиттю,
Чи вродою жіночою,— однак
її ми скрізь повинні шанувати.
Панас
Цього вже я не втямлю: небеса
Рівняєш ти до людської уроди.
З великої науки мабуть ти
У голову оце заходиш, хлопче?
Дмитро
Ні, шкоди тут з науки не було...
Бо до людей я не рівняю неба
Того, де Бог живе, а тільки ту
Блакить, що там сія вгорі над нами...
Панас
Не розберу тебе: раз кажеш ти,-
Неначе так, що й правда, подивиться,
А вдруге знов, то щось уже не те...
Ця панія таки собі вродлива,
Та нам же що до неї, як вона
Нам панія, ще й клята бусурменка,
Ще й зрадниця?.. Он знов ідуть сюди...
Дочисть отут, а я піду здобуду
Гострішої лопати, ніж оця.
А то таку чорти дали копистку,
Що не вшкрябнеш нічого, хоч покинь!
Виходячи, зустрівається з Халілем і нехотя штовхає його.
ВИХІД X
Xаліль увіходе.
Xаліль
Як смієш ти штовхать, гидотний псе?
Дивись, хто йде, джавуре кривовірний!..
Оце ж тобі! (Б’є.)
Панас
А щоб ти був пропав!
Дмитро
За віщо б'єш старого? Він не винен.
Хіба тебе штовхнути він хотів?
Xаліль
А, так!.. То на й тобі!
(Заміряється вдарити Дмитра, але той хапа його за руку.)
Дмитро
Стривай бо трохи!
Xаліль
Ти смієш так?
(Вирива руку й вихоплює кинджала.)
ВИХІД XI
Аміна з Фатимою ввіходять.
Аміна
Це що? В моїм саду
І ти людей наважився вбивати?
Xаліль
(спускає руку)
Він смів не дать ударити себе.
Аміна
А ти? ти смів отут буяти в мене?
Не смієш ти і увійти сюди!..
Віддай мені кинджал!
Тим часом Панас одводе Дмитра далі; спершу вони тихо проміж себе розмовляють, а наприкінці сцени з Халілем Панас виходе.
Xаліль
Навіщо?
Аміна
Дай же,
Коли кажу!
Xаліль
Моїй цариці я
Усе віддам... Віддає. Не слухатись не можу
Тебе…
(Аміна кидає кинджал у кущі.)
Чого ж ти кидаєш його?
Аміна
Бо щоб його закинуть тільки й здатний,
Коли в таких, як ось твої, руках.
Xаліль
Не будь така до мене неласкава!
Я випадку того давно шукав,
Щоб слово те сказать тобі, що зараз
Наважився промовити... Одна
Моїй душі утіха ти й кохання...
Аміна
Нікчемний, геть! Ще слово хоч одно,-
І знатиме баша, що ти промовив!
Xаліль
Ну, я мовчу... Але, Аміно, знай:
Колись таки мене ти будеш слухать,-
Тоді усе, що хочу, я скажу...
(Виходить.)
ВИХІД XII
Аміна
Нікчемний!.. Він до мене про кохання
Насмілився казати!.. О, гидкий!..
Фатима
Та заспокойсь! Що ж він зробив такого?
Аміна
Мовчи! Я вже тобі казала й знов
Ще раз скажу, але уже востаннє:
Не згадуй більш про його ти мені,
Коли мою ти хочеш ласку мати!
Фатима
Не буду вже...
Не гнівайсь тільки так!
Аміна
І як він смів звести на мене очі?!
(Обурена ходить який час по стежці туди й сюди, а тоді відразу повертається, підходить до Дмитра й стає перед їм.)
Невільнику! тебе я першу тут
Не бачила: ти мабуть тут недавно?
Дмитро
Ще й дня нема.
Аміна
А, так... нема і дня...
Тим я тебе й не помічала перше...
А звідки ж ти? з якої ти землі?
Дмитро
З козацької землі... З землі тієї,
Де через вас багато сліз лилось.
Аміна
Лилося сліз багато через мене?
Дмитро
Ба ні, не так!.. Лилося через тих,
Що ордами на край наш набігають,
Плюндруючи, у бран людей беруть,
Та через тих, що в їх людей купують
І на рабів їх повертають тут.
Аміна
Хіба рабів не можна купувати?
Дмитро
А що ж у нас є ліпшого на світі
За ту святу, над все найкращу волю?
Хто відніма добро це у людей,-
Найбільший той єсть лиходій, злочинець.
Аміна
Чи ба, який!.. Якби оце баша Почув, то він...
Дмитро
То що? Нехай карає!
А правда все ж у мене, а не в його.
Коли ж і ти так думаєш, як він,
То хоч краса і пишная у тебе,
Та з правдою вона не поєдналась.
Аміна
Невільнику! не забувай, що я...
Що кажеш ти... до панії своєї...
Дмитро
То краще я мовчатиму тепер
(Починає робити.)
Фатима
Його словам ти не дивуйся, пані,
Бо в тій землі козацькій всі такі:
Ані раба, ні пана в їх немає;
Це чула я багато вже разів,
Як з бранками-козачками чимало
І часто я балакала… від їх
І мову їх навчилась розуміти.
Аміна
(До Дмитра.)
Скажи мені, чи є сади у вас?
Дмитро
Колись наш край увесь як сад той цвів,
Як пишний сад великий та багатий,
І дивною красою всіх тоді,
Мов чарами, приваблював до себе,
І раєм був, чи міг би бути він.
Та іншії часи прийшли до його,
Зустрілася його недоля зла,
Тяжке-важке на його лихо впало,-
І пишний сад посохнув та зів'яв,
Долина сліз із райської долини
Зробилася,— такий мій рідний край!..
Але садів таких, як цей, чимало
Зосталося в моїй землі й тепер,
І так, як цей, чи краще, процвітають.
Аміна
А в тебе був у ріднім краї сад?
Чи вмієш сам ти саду доглядати?
Дмитро
Любив сади я змалку і умів
Кохати їх і добре доглядати.
Аміна
Коли це так, то я тебе звелю
Настановить доглядачем над садом
Оцим моїм,— його ти доглядай.
Чи догодиш мені ти їм,— побачу.
Дмитро
Похилий раб повинен догожать.
Аміна
Не через те... а просто так... я хочу...
Дмитро
Так через те хіба, що ти — краса?
Аміна
Зухвальний раб! З таким, як ти, не можна
І розмовлять! Фатимо, ну ходім!
(Повертається і хоче йти.)
ВИХІД XIII
Доглядач
(надходячи здалека)
Чи чуєш! гей! Чи вам позакладало?
(Продовження на наступній сторінці)