Розкошам тим та ласощам гидким,
Залазити в твою козацьку душу.
На те тебе і садівничим тут
Ізроблено, щоб ти порядкувати
Звикав, привчавсь над братом-козаком.
Невільником ти з примусу робив,
Тепер же ти годити будеш туркам.
Оце й вона, ота страшна отрута,
Що душу вб'є твою і призведе,
Що станеш ти потурнаком потроху.
Держись гаразд, бо впасти дуже легко
Оце й усе, а більше вже й нема.
Дмитро
Не хочу я, не думаю я впасти,
Та й падати нема чого мені:
Нічого я не зрікся і тепер
Зоставсь такий, який я був і перше,
Зостануся таким і далі.
Панас
Добре!
Дай, Боже, щоб справдилося воно!.
А що, чи вже обідати іти?
Дмитро
Я кликати прийшов вас до обіду.
Панас
(до невільника)
Покинь! ходім, бо підживитись час.
Невільник
Та так, бо щось воно вже трохи теє...
ВИХІД ІІІ
Дмитро
(сам, дивлячись у слід Панасові та молодому невільникові)
Цураєтесь мене? За віщо ж це?
Не зрадник я і зла вам не зробив...
А важко так на серці, мов би й справді
Я винен чимсь... та й дуже... Боже, правий!
(Мовчить.)
А може, й так? А може, й є провина?
Хіба ж не гріх робити так, як я?
Свій рідний край і жінку, і дитину
Покинув я, я відцурався їх...
Якби раніш хто смів мені сказати,
Що так зроблю,— кривавим боєм я
Напасника скарав би за образу!..
А от тепер і сталось... Боже мій!
Я бачу — гріх.. Мовчить. Але ж яка краса!
Так і сліпить!.. Чи можна ж не кохати?
Оленочко, моя дружино вірна,
Прости мене! Я не цуравсь тебе,
А це мене страшна нелюдська сила
Безмірная вхопила й затягла.
І добра ти, і гарна, і голубка,
І зіркою мені сіяєш ти,-
Дак тут краса така ясна, як сонце,
Як позирнеш, то й сили вже нема:
Душа горить, а розум туманіє,
І гріх тоді здається не гріхом.
ВИХІД ІV
Фатима
(ввіходить)
Ти тут, а я тебе шукала всюди,
Мене вона послала: ти приходь
На ввечері, а по обіді завтра
Ізнов у ту ж альтану й жди.
Хоче йти.
Дмитро
Стривай!
Чого ти так тікаєш?
Чи здорова Вона? Скажи!
А робить що вона?
Чи ще чого до мене не казала?
Ти, може, що забула, то згадай!
Фатима
Здорова, вже ж... недьгує за тобою...
Що казано — тобі сказала я:
Щоб ти її в альтані дожидався,-
Хіба тобі ще мало і цього?
Дмитро
То певно вже баша не їде нині?
Фатима
Зоставсь на день, а завтра виїздить
Уранці він... Коли ж одміна буде
То знов тоді я прибіжу й скажу.
(Виходить.)
ВИХІД V
Дмитро
(сам)
Уранці він поїде — це вже певне...
Колись я ждав як щастя дня цього,-
А що ж тепер?.. Я кривсь од товариства,
Їм не казав, що від'їздить баша,
Але ж вони довідаються завтра,
Зберуться всі і скажуть: час прийшов,
Повинен ти із нами утікати,-
Ти сам казав, сам нас на те підняв!..
І що ж я їм? Що я сказати можу?
Не здужаю покинути її:
Недовгий час із нею раювання
Кайданами до неї прикував
Мене всього!.. Покинуть товариство,
Зостатися — це ж зрадити своїх!
А що ж мені було гидчіш од зради?
Невже ж тепер я відмінився так,
Що став не той? О, Боже всемогучий!
За віщо ти мене сим раюванням
Так велико, так тяжко покарав?!.
ВИХІД VI
Жінка в турецькій простій одежі з накриттям увіходить, озираючись туди й сюди; помітивши Дмитра, підходить до нього швидко збоку, так, що Дмитро її не бачить.
Жінка
Таки знайшла тебе!
Здоров був, Дмитре!
Дмитро
(кинувшися з несподіванки)
Хто ти така? Чого сюди прийшла?
Чого тобі в цьому садові треба?
Жінка
Тебе.
Дмитро
Мене? Хіба мене ти знаєш?
Жінка
А знаю, вже ж... Ти в Тальниківці жив,
Покинув ти там жінку і дитину,
Дмитро
(вражений)
Хто ти така, що знаєш так мене?
Хто ти, що все це відаєш? Кажи!..
Жінка
Я знаю й більш: іще той день я знаю,
Як з жінкою, з дитиною прощавсь,
Самотними їх дома покидавши,
І вирвавсь ти і скочив на коня,
Полинув, зник... Мене ж саму покинув..
Невже ж мене ще й досі не пізнав?!.
(Відкидає накриття.)
Дмитро
(вжахнувшись)
Олено,— ти?!. Чи це мара, мій Боже?
Олена
Це не мара, дружина це твоя
Прийшла... О, мій коханий, мій єдиний!
Я не могла без тебе жити, я
Прилинула, щоб вирвати з неволі
Тебе.
(Кидається йому на груди)
Дмитро
Ой цить, бо ще почує хто!..
Стривай, а то щоб хто ще не побачив...
Олена
(випускає його з рук)
А як тебе шукала я, коханий!
Дмитро
(збентежений)
Та як же це ти опинилась тут?
Олена
Я розкажу... Як я страшне почула:
В неволі ти... Я думала, що вмру...
Я кинулась, на викуп добула,
Позичивши, попродавши, що можна...
Бувай здоров, мій синочку маленький!
Я батенька твого шукати йду.
Матусенько, прощай! гляди онука!..
Ой, Боже мій, як мати не пускала!..
Небитими степами я пішла.
Хоч страшно йти, та помагає Бог.
І він мене направив ночувати
До пана в двір,— до турків їхав пан
Послом од нас... Навколішки я впала,
Благаючи, щоб він мене узяв
До табору свого,— і він послухав,-
Хай віку Бог йому за те продовжить!
Оттако я і опинилась тут.
Два тижні тут шукала все тебе —
І це знайшла, щоб вирвати з неволі.
Як їхати посел додому буде,-
Укупі з ним поїхали б і ми,
Якби твій пан за викуп мій тебе
Пустив; коли ж заправить він ще більше,
Зостанусь я, робитиму йому
І викуп твій я зароблю у нього.
ВИХІД VІІ
Фатима надходе, але вздрівши, що Дмитро з Оленою розмовляють, ховається в кущі, щоб підслухати.
Олена
Чого ж мовчиш ти, милий? Ти такий,
Мов би мені ти, Дмитрику, й не радий.
Не поспитав про сина ти мене,
Про матінку... Моя порадо люба,-
Дружинонько!., промов же слово ти!
Я довго так була без тебе, ждала,
Далекий шлях степами я пройшла,
Щоб глянути на тебе, щоб почути
Те слово знов,— скажи ж мені його!..
Дмитро мовчить.
Мовчиш?.. Мені не знаєш що сказати?
Так довго ми не бачились, і ти
Ласкавого словечка пригадати
Не здужаєш, не можеш ізнайти,
Щоб вірную дружину привітати?
Чого ж це?.. Що тобі?.. Скажи мені!
ВИХІД VІІІ
Панас
(вертається)
А це ще що?.. Чого це тут жінота?..
Та ти, бачу, потурчився украй:
До панії любенько стежку топче
І цю сюди приводить у садок.
Дмитро
Не смійте ви того казати, діду!
Панас
Який страшний!.. А не ходи туди!..
Я бачив сам, як позавчора нишком
В альтаночку до неї ти сховавсь.
Олена
Так он воно!.. Так он чого стріваєш
Немов чужу свою дружину ти!..
Та, може, ні, це помилка,— скажи бо!..
Мій Дмитрику, скажи,— дід помиливсь?
Дмитро мовчить.
Мовчить... то то вже правда?.. Боже милий!..
(Хапається за голову і прихиляється до дерева.)
Панас
Дак он це що! Це жіночка його!..
А я гадав, що це яка туркеня...
Біднесенька! Забилася сюди,
А тут таке... Вертайся на Вкраїну:
Вже він не твій, уже пропав навік!
Олена
Пропав навік!.. Одно сіяло сонце
І згасло вже, бо світить не мені,
Закрилося від мене туманами...
Скрізь темно, ніч... Але ж за віщо це?
За віщо ти свою дружину вірну
Міг промінять отут на бусурменку?
Чому мовчиш? Не відмовляєш чом
Ти, зраднику?! Ні, Боже мій, не те
Хотіла я сказати, ні!.. Спиняється. Покинув,
Зрікаєшся... Та ні! Не можна ж так!..
Не можу я... Ой, Господи, хотiла
Сказати щось — i слова не знайду…
Я все життя віддам, щоб повернути
Iзнов тебе... кохаю над життя…
Вона ж не дасть свого життя за тебе,
Вона тебе кохать не може так…
Хоч як вона нехай тебе кохає,
А все її я переважу в тім!
Панас
А вже ж, що так! То ж жінка, то дружина!.
Олена
Та не мовчи ж! озвися хоч слівцем!
Дмитро
Що я скажу? Що я найбезщасніший
Тепер за всіх?
Олена.
Найбезщасніший ти?
I принесла нещастя я? Ой, Боже!
Я ж думала, що щастя принесу!..
Гаразд! Щоб ти щасливий бути міг,
Я відціля піду, вернусь до сина,
Самотная свій вік важкий звікую.
Панас
(До Дмитра.)
Пускай її,— нехай собі iде!
Не вернеться: далеко Україна…
А може, й так, що стрінуть у степах
Її вовки, голодні сіроманці,
I рознесуть кісті її в яри…
Дмитро здригається.
Олена
Оце була б мені найкраща доля:
Вiдразу смерть, не мучитися вік.
Панас
А то бува, як Бог не пожаліє,
Та у степу наскочить татарва,
То забере, в ясир її потягне,
I купить пан якийсь її в гарем —
От, може, цей твій пан її і візьме…
Це, знаєш, би було: твій пан би взяв
Її собі — з душі знущаться й з тіла:
Це буде так, мов помінялись ви,
Бо візьме пан її, ти ж — панську жінку.
Дмитро
Ой, Боже мій!..
Панас
Ти Бога тут не клич,
Бо щастя це твоє без Бога краще.
Та тільки ось: чи буде щастя те,
Як знатимеш, що твій єдиний син
Без матері конає десь, а мати…
Ще гіршеє терпить вона, бо з неї
Знущається в гаремі бусурмен?
Дмитро
(стрепенувшись)
Чого мене лякаєте страшним?
Самі його вигадуєте нащо?
Панас
(Продовження на наступній сторінці)