— Хлопи страшенно довірливі, — витираючи сльози, що набігли від сміху, каже Потоцький. — Досить пообіцяти вольності, та ще й на папері ту обіцяночку записати, як вони відразу ж розходяться по хатах і виглядають панської ... ха-ха... волі. То де їхній отаман Путивль?
— Привіз його, вашмосці напоказ. — Вишневецький ляскає в долоні. — Ей, ротмістре! Уведіть того схизмата!
По хвилі троє жовнірів уводять до зали закутого в кайдани отамана. Потоцький з цікавістю його розглядає. На вид йому літ сорок — сорок п'ять. Низькорослий, але натоптуватий, окоренкуватий, плечі міцні й широкі. Велика голена голова, срібні пухнасті вуса. Голий до пояса, в рясних шароварах.
Жовніри залишаються біля дверей, полонений, брязкаючи кайданами, підходить ближче, наче виростає, більшає на очах, і полковнику здається, що ось-ось репне під його вагою долівка.
— Досить! — кричить він. — Стій!
— Стою, — глухим, низьким голосом одказує отаман. — Хай пан не боїться, я руки бруднити об нього не стану.
— Ти хто такий, смерде схизматський? — вигукує полковник.
— Отаман Путивль. А ти хто?
Потоцький кривить рот в подобі посмішки.
— А я — полковник коронного війська.
— А-а, полковник... — розчаровано тягне отаман. — Я собачим лайном не цікавлюся.
— Пся крев!.. — зблід Потоцький і схопився за руків'я шаблі. — За твої глузи я тебе проштрикну шаблюкою!
— Спробуй, якщо вистачить моці!
— Я велю тебе на міському плаці посадити на палю! — аж шаліє полковник. — Побачимо, як ти тоді будеш глузувати!
— Дякую за честь! — злегка вклонився отаман. — Паля — то істинно козацька смерть. За Україну я готовий на все!
— Брешеш! Тобі не Україна потрібна, ти грабувати зібрався!
— Пан полковник міряє мене своєю міркою? — питає отаман.
Потоцький вихопив було шаблю, та передумав.
— Ні, — важко дихає він. — Не сподівайся на легку смерть. Я тобі придумаю тортури пострашніші!
— Пани на це діло мастаки!
— Дещо тямимо, — з погордою озвався Вишневецький.
— На підлість ви здатні! — люто глянув на нього отаман. — Недарма сказано: не вір чорту і пану! Іуда! Ти ж чесне слово давав відпустити людей за мою голову!
Вишневецький наливає в кубок іскристе вино і, смакуючи, довго, з насолодою п'є. Зрештою озивається;
— Хлопам, як і худобі, можна скільки хочеш чесних слів давати!
— Вдруге панові доведеться туго, бо ми на слово не повіримо!
— С-смерд! Ти ще смієш погрожувати?! — шипить Потоцький. — Кажи, куди вів свою компанію?
— До гетьмана Остряниці.
— Хотіли об'єднатися?
— Так, — кивнув Путивль, — наше лихо в тім, що ми діємо зосібна. А коли б гуртом вдарили, тільки дим би з вас пішов!
— Ми викоренимо вашу Русь! — кричить Потоцький. — І зосібна і зобополне! До дябла вирубаємо!
— Постривай, пане, швидко ти відчуєш нашу міць. Віділлються тоді вовкові овечі сльози!
— Я т-тобі придумаю кару! — шипить Потоцький. — Ти ще відчуєш міць Речі Посполитої.
В полудень на міський майдан були зігнані всі мешканці Лубен — від старого до малого. Майдан в кілька рядів оточили гусари в чорних обладунках. Відчувши щось неладне, міщани тислися одне до одного, але жовніри гнали їх канчуками та пугами на середину майдану, де до двох стовпів була підвішена мідна бочка. Під бочкою лежав чималий ворох сухих дров. Люди, поглядаючи на ту бочку, вмовкали і злякано нишкли...
Залунали мідні труби, і на майдан на білому коні виїхав Потоцький, за ним — князь Вишневецький, ротмістри, стражники та інша шляхта. Потоцький подав знак, труби стихли, і десятків зо три жовнірів вивели на майдан закутого в кайдани отамана Путивля. Він простував спокійно, широко і міцно ступаючи, гордо несучи сиву голову. Його поставили біля мідної бочки.
— Людоньки-и!.. — почувся чийсь розпачливий зойк. — Та що ж це вони задумали, окаянні?..
Потоцький махнув рукою. Труби затрубили і стихли.
— Поспільство! — вигукнув гусарський ротмістр. — Слухайте єгомосць пана полковника коронного війська, єдиноутробного брата його милості польного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Потоцького! Слухайте всі!
Потоцький звернувся до натовпу:
— Вірне поспільство єгомосці пану крулю і Короні!
Перед вами стоїть закутий у кайдани привідця бунтарської потуги, котрий тільки те й робив, що шкодив нашій Короні й коханій ойчизні! Але Річ Посполита ще має предосить моці, аби вгамувати непокірних лотрів! Славетні лицарі єгомосці князя Вишневецького винищили до знаку бунтарське збіговисько, а їхній привідця Путивль стоїть перед вами у кайданах і чекає справедливої кари. Ми не потерпимо ніяких ексцесів на Україні, бо Україна — то є коштовна перлина в польській Короні. Славне військо Речі Посполитої буде грасувати, як барс, допоки не згине останній лотр! Зараз привідця бунтарської зграї отаман Путивль буде живцем засмажений у мідній бочці на повільному вогні. Дивіться всі і затямте на віки вічні та іншим бачене передайте. Люта смерть чекає кожного зухвальця, котрий посміє підняти зброю супроти Корони, круля і ойчизни!
Потоцький скінчив погрожувати, ротмістр махнув рукою, і до мідної бочки на стовпах підбігли жовніри з палаючими головешками в руках і сунули їх у дрова... Закурився благенький димок, ось вихопився язичок, захитався, але не дістав до бочки і пожирав дрова. Ще кілька червоних язиків вихопилися і нарешті лизнули дно... Жовніри тим часом підносили нові й нові в'язанки дров, кидали їх у вогонь.
— Дивіться і будьте слухняними! — вів далі Потоцький. — Бо кожного за непослух чекає люта кара! Ліпше панів своїх слухати, аніж смажитися у бочці!
— Не слухайте, люди, цього кривавого катюгу! — зненацька вигукнув на увесь майдан отаман Путивль. — Коли ми будемо поодинці й зосібно повставати і діяти кожен побіля своєї хати, то пани переб'ють нас! А коли ми всі разом за риштунок візьмемося та об'єднаємось, то панам буде не до мідних бочок, бо земля в них горітиме під ногами!
— Хапайте балакуна! — загаласував Потоцький, наче отаман тікав. — Садіть його в бочку, та пошвидше!
З десяток жовнірів кинулись до отамана, повисли на його закутих руках. Отаман повів плечима, жовніри так і посипались,
— Люди-и! — крикнув отаман. — Не бійтеся опряги, вона славна, коли за рідну землю! Ідіть, люди, до гетьмана Остряниці! Лушперте паноту до скону літ своїх, бо до судного дня у нас з панами миру не буде! Хай наша земля вогнем горітиме у них під ногами! Бійтеся чвар, незгод і розбратів! Ми слабаки зосібно, наша сила в спільноті!
Дебелий жовнір з усього маху вдарив отамана кольбою по голові, решта навалилась, потягли його до бочки. Хотіли витягти його по драбині, та отаман пострушував їх.
— Сам піднімуся, душогуби! А ви тремтіть і чекайте кари за всі свої злодіяння на вкраїнській землі!
І з цими словами отаман піднявся до бочки.
— Прощайте, люди! — вигукнув востаннє. — За зброю беріться! До Остряниці йдіть!
Знову отамана вдарили по голові і напівпритомного штовхнули в бочку, а дірку накрили.
— Дрова!.. Більше дров, пся крев! — крикнув Потоцький. — Хай посмажиться той крикун!
Піднесли ще дров, і вогонь охопив усю бочку.
— А-а-а-а! — почувся здавлений крик на майдані.
— Перевертайте, перевертайте бочку, щоб лотр з усіх боків підсмажувався! — радив Потоцький.
Жовніри заметушилися, одні підносили дрова, інші великими гаками перевертали бочку, аби її рівномірно охоплював вогонь.
— Цікаво, як він себе почуває всередині? — повернувся Потоцький до Вишневецького.
— Принаймні не може поскаржитися, що йому холодно? — відповів князь, і обоє зареготали.
Бочка почала червоніти, наче бралася кров'ю...
— Люди-и-и! — зненацька почувся розпачливий крик на майдані. — Та це ж люті звірі!..
І стихло... Потім хтось у тиші вигукнув:
— За зброю беріться, люди, та купно до Остряниці йдіть!
Розділ одинадцятий
Прокинувшись, Остряниця лежав якусь мить, не розплющуючи очей і не ворушачись. Відчував на своєму плечі рівний, спокійний подих Орисі і насолоджувався тим душевним спокоєм і рівновагою, що полонили його того ранку. Хтозна й коли в нього була така рівновага в душі, такий затишок на серці! На мить захотілося нікуди не квапитись. Дні тоді будуть видаватися довгі-предовгі. І життя тоді видасться довгим, наче два віки. Всмак тоді наживешся. І вечір свій зустрінеш мудрим, спокійним. А коли тобі вгору ніколи глянути, дня не вистачає, коли кидаєшся з битви у битву, коли тебе терзають власні думи і ти поспішаєш, аби викрутитись з одної оказії й ускочити в другу — коротке тоді видається життя. Ой, яке коротке! Але яке з них значніше й багатше? Перше? Друге?
(Продовження на наступній сторінці)